Марисса Мейер – Безсердечна (страница 9)

Кет радо відступила.

— А що, ці збіговиська завжди такі? — запитав Пітер Піт, дивлячись услід придворним.

Десятко обернувся до нього з радісною усмішкою й підніс келих вина на знак вітання.

— Зовсім ні, — сказав він. — Колись ми витримували марку й запрошували лише обраних.

Кет зблідла. Придворний умить зник, залишивши Пітера стояти із червоним обличчям і виряченими очима. Кет видавила із себе усмішку:

— Царедворці часом бувають трохи… зарозумілі. З тими, кого не знають. Упевнена, що він не хотів вас образити.

— Авжеж, хотів, — сказав сер Пітер, — і я впевнений, що він не один такий.

Він довго дивився на неї, а потім здійняв руку і зняв поношеного капелюха.

— Було приємно познайомитися, міледі.

Він уперше виявив ознаки якогось виховання, і в це було так само складно повірити, як і Герцогу Тусканському, коли він стверджує, що вміє літати.

Сер Пітер підхопив дружину під лікоть і потягнув до виходу. Кет не засмутилася, коли вони пішли.

РОЗДІЛ 6

КЕТРІН ДОЗВОЛИЛА СОБІ сердито пирхнути. Вона ледве не задихнулася від товариства сера Пітера та тісного корсета.

— Ох, уже приємно так приємно, приємніше не буває.

— От же ж бовдур, скажи?

Вона обернулася й побачила, що в повітрі над столом висить срібна таця, повна пиріжків із золотистою скоринкою, акуратно защипнутих з одного краю.

— А, Чешире, привіт, — сказала Кетрін, відчувши полегшення від того, що, може, хоч одна сьогоднішня зустріч не втомить її й не роздратує. Щоправда, коли йдеться про Чешира, всяке може статися.

— Ти хіба повинен тут бути?

— Та ні, не повинен.

Кіт постав перед її очима з тацею на пузі, вигнувши під собою смугастий хвіст, як крісло. Останньою з’явилася голова: спочатку вуха, потім вуса, ніс і, нарешті, широченна зубата усмішка.

— Ти маєш безглуздий вигляд, — протяжно промурмотів Чешир, узяв двома гострими пазурами пиріжок і відправив його у велетенську пащу. З-поміж його зубів випурхнула хмаринка ароматної пари, що пахла гарбузом.

— Ця сукня — мамина ідея, — сказала Кетрін.

Поклавши руку на живіт, вона вдихнула так глибоко, як тільки могла. У дівчини почала паморочитися голова.

— Це часом не з гарбузом пиріжки? Леді Піт про них питала. Пахнуть смачно.

— З гарбузом. Я тебе пригостив би, але не хочу.

— Який ти нечемний. До речі, якщо ти тут без запрошення, то краще поклади їх на місце й зникни, поки хтось не побачив.

Чешир безтурботно хмикнув.

— Я просто подумав, що, може, тобі було б цікаво знати… — Він перебільшено широко позіхнув. — …що Валет краде твої тарти.

— Що? — Кет закрутила головою, обводячи поглядом бенкетний стіл, але Джека ніде не було видно. Вона насупилася.

Коли вона обернулася, то побачила, що гігантські щоки Чешира розпирає, бо він набив туди цілу тацю пиріжків.

Кет закотила очі під лоба й зачекала, коли кіт прожує і проковтне, що він швиденько й зробив велетенськими зубами.

Чешир відригнув і встромив кіготь в отвір між молярами.

— Ой я тебе прошу, — сказав він, розглядаючи кіготь, на якому налип шматочок гарбузової начинки. — Ти ж не чекала, що ці тарти протримаються так довго, ледве не до кінця вечора, правда?

Цієї миті Кет помітила знайому тацю, що стояла скраю столу.

Від її тартів залишилося тільки кілька крихіток тіста, три порожні кола з цукрової пудри й жовтогаряча пляма начинки.

Побачивши пусту тацю, Кетрін відчула гіркувато-солодкий присмак у роті, як від чорного шоколаду. Вона завжди раділа, коли її десерти смакували, але цього разу після сну про лимонне дерево… дівчина хотіла б сама скуштувати бодай шматочок.

Вона розчаровано зітхнула.

— А ти їх хоч спробував, Чешире?

Кіт презирливо цокнув язиком.

— Я сам з’їв цілий тарт, дорогенька. Не міг утриматися.

— І чому ти не народився поросям? — Похитала головою Кет.

— Як вульгарно. — Він перевернувся в повітрі, гойдаючись, як колода на океанських хвилях, і зник, прихопивши із собою вже порожню тарілку.

— Ти щось маєш проти поросят? — сказала Кет у порожнечу. — Як на мене, маленькі поросята майже такі милі, як і кошенята.

— Я вдам, що цього не чув.

Вона ще раз обернулася. Кіт з’явився знову на протилежному кінці столу. Або радше з’явилися його голова та одна лапа, яку він почав облизувати.

— Хоч я впевнений, що лорд Кабан віддав би належне таким твоїм почуттям, — додав він.

— Ти не знаєш, чи Його Величність мав нагоду скуштувати мої тарти?

— Аякже! Я бачив, як він крадькома з’їв шматочок, а потім другий, а потім і третій, поки ви з Мері Енн балакали про поїдання гарбузів, — коли Чешир говорив, його тіло повністю матеріалізувалося. — І вам не соромно так пліткувати?

Кетрін здивовано підвела брову. Чешир був неперевершений пліткар. Це одна з причин, чому дівчині подобалося з ним теревенити, хоч вона й нервувала від цього. Кетрін не хотіла, щоб він коли-небудь почав плести плітки про неї.

— На себе подивися! Чиє б гарчало, а твоє б нявчало!

— Та нявчатиму, дорогенька, я ж кіт і, до речі, вельми щасливий.

— Узагалі-то… — Кетрін похитала головою. — Звісно, ти не чорний кіт, але, схоже, з тобою теж відбувається мутація[4]. Ти раптом став якимось помаранчевим.

Чешир вигнув хвіст, тепер і справді помаранчевий, і скосив на нього очі.

— Так і є. А мені пасує помаранчевий колір?

— На вигляд добре, але не відповідає кольорам сьогоднішнього вечора. Ми з тобою ще та парочка.

— Гадаю, це від гарбузових пирогів таке сталося. Краще б замість них була риба.

— Хочеш стати такого кольору, як риба?

— Ага, як райдужна форель. Подумай, чи не варто тобі було б додати рибу до випічки наступного разу. Я залюбки скуштував би тарт із тунцем.

— Може, тартар із тунця?

— Знаєш, якщо продовжуватимеш у тому самому дусі, то розсмішиш усіх курей в окрузі.

— Це буде вже не вперше.

— А от, до речі, до тебе вже дійшли чутки?

— Чутки… — Вона покопирсалася в пам’яті. — Ти маєш на увазі чутки, що пан Гусінь перебирається в меншу майстерню?

Голова Чешира перевернулася догори дриґом:

— Щось повільно ти думаєш сьогодні. Я про чутки про нового придворного блазня.