Марисса Мейер – Безсердечна (страница 56)
Джест був водночас і боязкий, і нахабний, він і чарував, і бісив, а Кетрін дедалі більше закохувалася.
— Його Величність постійно питає в мене порад.
Джест знову підвів очі зі стражденним виразом.
— Здається, він вважає мене за знавця того, як із тобою поводитися. Що говорити, які подарунки надсилати.
Він помовчав, вагаючись.
— Звісно, я допомагаю йому, тому що… мушу. Однак часом уявляю, що це я, а не він. Я раджу йому робити те, що зробив би сам, якби був… гідний тебе.
У неї калатало серце.
— Ти хочеш сказати, якби ти був шляхетний пан.
— Я хочу сказати…
Він спробував усміхнутися, але його очі залишилися серйозними.
— Я думав про твої слова, що таких ночей, як… у ніч чаювання, більше не мусить бути. І ти маєш рацію. Страшним нахабством із мого боку було отак виманити тебе з дому, і я розумію, як це могло тобі нашкодити. Не лише через Жербельковта, але і… твоїй репутації, стосункам із Королем, а також… я повівся як егоїст.
— Не приписуй собі всі заслуги.
У голосі не було стільки запалу, як вона хотіла б.
— Це також було й моє рішення.
— Згоден.
Кет так хотілося простягнути до нього руку, доторкнутися до нього, що аж свербіли пальці. Однак вона стрималася.
— Присягаюся, я не легковажна. Я не хочу зустрічатися з Королем. Просто…
Вона сумно засміялася.
— Я не знала, що буде так важко, але як відмовити королю? Не кажучи вже про моїх батьків. Мою матір. Ах… — Вона тяжко зітхнула. — Вона так цього хоче. Вона з таким задоволенням говорить про мої стосунки з Королем, що мені страшно навіть подумати, як вона буде розчарована.
Кет поморщилася й провела руками по скуйовдженому волоссю, заклавши його за вуха.
Те, що подумають і відчують її батьки, якщо вона відмовить Королю, не можна буде назвати
— Я хочу, щоб вони пишалися мною, — сказала дівчина, — але в нас такі різні погляди на те, яким має бути моє майбутнє. Таке відчуття… що якби я достатньо любила їх, то, напевно, навчилася б любити й Короля. Принаймні так вважає моя мати. Вона вирішила б, що я не здатна виконати найпростіший з обов'язків — бути слухняною донькою й одружитися з Королем, щоб вони могли пишатися мною.
— Ти говориш так, ніби кохання роздають як призи на святі. Напевно, вони просто хочуть, щоб ти була щаслива.
— Авжеж вони хочуть, щоб я була щаслива. Просто вони думають, що я буду щаслива з Королем, а я знаю, що вони помиляються. І ніколи не зможу бути з ним щаслива. Саме тому…
Кет випростала плечі.
— …коли він попросить моєї руки, я… я відмовлю. Повір мені.
Він довго, дуже довго дивився на неї, а потім сказав:
— Я вірю, що ти в це віриш.
Кет насупилася. Не таку відповідь вона хотіла б почути, але розуміла його. Досі вона майже нічого не зробила, щоб відмовити Королю в його домаганнях.
— Я знаю, коли подарунки й вірші від тебе, а не від нього.
Він криво всміхнувся.
— Сподіваюся, що це так.
Кет відвела очі.
— Джесте…
— Леді Пінкертон.
Вона схвильовано мовчала, не в змозі знайти слова, які хотіла сказати. Не певна, що має відвагу взагалі щось сказати, прикусила губу.
Він підступив ближче.
— Я розумію, як багато Король може запропонувати тобі і як мало проти нього маю я. Зрозумію, якщо погодишся на шлюб із ним.
— Джесте…
— Справді. Він найкращий кандидат у всьому.
— Та не в усьому.
— Будь ласка, не давай мені марної надії.
Його голос урвався, і Кет знову подивилася йому в очі. Серце шалено калатало.
— Я не можу змагатися з королем і не буду змагатися з людиною, яка дала мені роботу та місце при дворі, хоч і не мала в цьому потреби. Я не хочу робити твій вибір складнішим, ніж він уже є. Король — добра людина. Гадаю, він зробить усе, щоб бути хорошим чоловіком.
У Кетрін пересохло в роті. У грудях ніби щось зламалося, ніби там усе ось-ось розірветься на шматки.
— Але, — сказав він лагідно й тихо, — якщо ти вирішиш йому відмовити…
Кет кліпнула, щоб розігнати імлу в очах.
— …тоді сподіваюся, що не вчиню нікому образи, якщо…
Джест вагався. Його тіло знову напружилося, обличчя раптом стало розгубленим.
— …відвідаю тебе з візитом. Або… твого батька.
— Мого батька, — прошепотіла вона.
— Гадаєш… чи є бодай якась надія, що він дозволить тобі зустрічатися зі мною? Я лише бідний блазень, але мої наміри чесні та щирі.
У неї стислося серце. Від прихованої надії в його голосі. Від благання в його очах. Від усіх згадок про те, як мати штовхала її в обійми Короля.
— Я не знаю, — сказала вона. — Офіцер — це високий титул у країні Шахів?
Він стиснув губи, обдумуючи запитання.
— Власне, — сказав він, — це титул, рівний із маркізом.
Вона випросталася, здивована його відповіддю.
Подумати тільки, а її батьки авжеж вважають його лише безрідним блазнем!
— Однак, — сказав Джек, напевне, побачивши забагато надії в її обличчі, — ми не в країні Шахів.
— Так, я знаю. Якщо попросиш дозволу зустрічатися зі мною, мої батьки… ну… вони, мабуть…
— Вжахнуться? — припустив він. — Образяться? Здивуються, що хтось на кшталт мене сміє думати, що вони погодяться на такі стосунки між ним і їхньою донькою?
Вона уривчасто вдихнула.
— Так. Усе разом.
Між ними знову запанувало мовчання. Вона боялася дивитися йому в очі, бо якби подивилася, то могла б сказати неправду. Вона могла б сказати йому, що насправді її батьки можуть погодитися на їхні зустрічі. Є надія на те, що вони поставляться до нього прихильно.
Навіть гірше — вона могла сказати, ніби для неї все це не має значення, але вона знала, що насправді має.