Марисса Мейер – Безсердечна (страница 38)

Джест відсунув убік тростину.

— Вона наша гостя, тому тут не для того, щоб влаштовувати для тебе виставу.

Кетрін витримала погляд Кепа, не розгубившись.

Джест закотив очі й знову повернувся до Кетрін.

— Не дозволяйте йому знущатися із себе. Я охоче виступлю замість вас, якщо хочете.

— Однак це не надто щедро, — перервав Кеп, — весь час насолоджуватись чужими талантами й не пропонувати нічого від себе.

Його слова були сповнені осуду.

Джест уважно подивився на Кепа, потім повернувся до неї і прошепотів:

— Усе зовсім не так. Немає нічого соромливого в тому, щоб попросити когось виступити замість вас, особливо на першому чаюванні.

Він простягнув їй руку. Кет знала, що він хоче захистити її від натиску Кепа, але це трохи ображало. Хай там як, але чому він такий упевнений, що їй немає що показати?

Вона уважно подивилася на його руку з тонкими пальцями, не таку м’яку, як її, але й не загрубілу, як у садівника або слуги. Їй сподобалося, що Джест назвав це її першим чаюванням — отже, попереду будуть ще.

— Я виступлю. — Почула вона свій голос ніби здалеку.

Обличчя Кепа розпливлося в посмішці, але Кет не могла сказати, підбадьорливій чи насмішкуватій.

— Леді наступна! — гаркнув він, перш ніж вона встигла передумати, і махнув рукою до капелюхів на стінах. — Вибирайте капелюх, міледі. Це допоможе, самі побачите.

— Як саме допоможе?

Вона намагалася триматися невимушено, наближаючись до стіни з капорами, циліндрами, вуалетками й шовковими тюрбанами.

— Це як вдягтися в костюм. Або… або у вашому випадку радше в гарну сукню.

Кеп провів пальцями по крисах власного циліндра.

— Добре пошитий капелюх робить людину… сміливішою.

Кет була не зовсім згодна. Вона ніколи не почувалася сміливішою у своїх найкращих сукнях, але всі гості під час виступів надівали капелюхи, тож хто вона така, щоб сперечатися? Усі чекали, що вона вибере, але Кет просто тягнула час, торкаючись золотої пряжки або плюмажу зі страусового пір’я.

Авжеж вона мусить мати якийсь талант. Талант, за який не буде соромно.

Майже всі капелюхи в крамниці були значно більш екстравагантні, ніж ті, до яких Кет звикла. Їй особливо сподобався дивовижний рожево-зелений смугастий капелюх у вигляді каруселі з поні, що іржали та крутилися по колу. Однак його вже надягав Лев, коли співав арію, і вона з деяким розчаруванням помітила, що той його й досі ще не зняв.

— Можна запропонувати вам один із червоних? — запитав Кеп.

Вона здивовано обернулася до нього.

— Чому саме один із червоних?

Він знизав плечем.

— Він пасуватиме до кольору вашого обличчя, серденько. Як щодо цього?

Він вказав на крислатий капелюх, весь у рюшах та оборках із темно-червоного шовку, прикрашений пагонами білих і жовтих маків. Кет зморщила ніс. Це був чудовий капелюх, але зовсім не той, що вона вибрала б для себе.

Однак поряд висів білий кухарський чепець із широкими чорними стрічками. Кетрін зірвала його з дерев’яного гачка й надягла на голову, не встигнувши передумати.

— А, капелюх для несподіваних рішень. — У Кепа звузилися очі. — Цікавий вибір.

Коли вона наважилася поглянути на Джеста, він не звернув уваги на капелюх, а лише знову простягнув їй руку.

Кет затягнула чорні стрічки під підборіддям, і Джест допоміг їй зійти на стілець, а звідти на стіл.

Поки Кет вибирала капелюх, у крамниці панувала тиша, що разюче відрізнялося від хаосу, до якого вона вже звикла. Гості дивилися на неї, принишклі від цікавості.

Кет і самій було цікаво. У неї почали тремтіти руки.

Вона знайшла місце серед розбитого посуду та розкиданого печива і глибоко вдихнула, оглянувши застиглі в очікуванні обличчя. На неї дивилися вузькі зміїні очі, і ящерині з подвійними повіками, і вирячені риб’ячі. Поділ її спідниці був мокрий від розлитого чаю й увесь у крихтах печива.

— Заспівайте пісню, чарівна леді! — запропонував Лев. Над його гривою на каруселі гарцювали поні. — Заспівайте нам старовинну баладу!

— Ні, краще станцюйте. Може, якийсь балет?

— А чи вона вміє подавати чай, як гейша?

— Або малювати пальцями ніг?

— А перекидатися колесом?

— А ворожити?

— Язиком зав’язати черешок вишеньки у вузол?[16]

— Не кажи дурниць, це неможливо!

— Кетрін.

Вона обернулась і побачила, що досі тримає Джеста за руку. Він усміхнувся, але в його погляді було занепокоєння.

— Ви не мусите цього робити.

Вона подумала, чи йому, бува, не соромно за неї, або за себе, що привів її сюди. Даму. Шляхетну леді з тендітними ручками й пустою головою. Недостатньо божевільну, щоб бути гідною участі в Кепових чаюваннях.

Вона висмикнула руку й повернулася обличчям до Капелюшника. Його ноги знову були на столі, а пальці гралися з краваткою.

Її батько був відомий на все Королівство як майстерний оповідач. У її родині цей дар передавали з покоління в покоління, але він якось оминув її. І тепер Кетрін щосили намагалася пригадати одну з його оповідок. Таку, що могла б зачарувати цю свавільну зграю. Таку, від якої заплакали б хмари, а гори встали на коліна.

— Колись… колись давно… — почала вона, але зупинилася, бо слова застрягли в горлі.

Вона витерла вологі долоні об спідницю і відчула, як щось хруснуло в кишені.

У неї тьохнуло серце.

— Була собі… була собі дівчина. Вона була донька маркіза.

Кеп скривив рота.

— Хоч її виховували як леді, — продовжувала Кетрін, обводячи поглядом зачарованих гостей — або принаймні гостей, що хотіли й чекали зачарування, — і вчили всьому, чому належить вчити леді, по-справжньому добре їй вдавалося одне. Це не було щось особливе або важливе, і навіть не щось обов’язкове для леді, але те, що дуже, дуже їй подобалося.

Вона опустила руку в кишеню й витягла пакетик із макаронами. Вощений папір за день зім’явся, але пакунок, зв’язаний мотузкою, не розвалився. Гості за столом подалися вперед.

— Я… — вона вагалася. — Розумієте, я вмію готувати солодощі.

— Вона сказала «молодощі»? — пробурмотіла стара дама. — О господи, моя молодість збігла вже давно, авжеж раніше, ніж цього року.

Кет усміхнулася.

— Ні, солодощі.

Вона розгорнула папір і показала всім п’ять макаронів, які трошки розкришилися по краях, але залишилися цілими.

За столом запала тиша.

— Це справді несподівано, — протягнув Кеп, підозріло зсунувши брови. — Але що вони роблять?

Кетрін не опускала руку.

— Вони нічого не роблять. Від них ви не зменшитеся й не збільшитеся. Але… я дуже надіюся, що вони принесуть вам трохи радості. Це мав бути мій подарунок Королю, але… я відволіклася. Забула віддати їх йому.