Марисса Мейер – Безсердечна (страница 2)

— Ти не така симпатична, як сама про себе думаєш, леді Пінкертон.

Кет стукнула Чеширові по носі й відступила на крок:

— Ти міг би виконати цей твій трюк зі зникненням, і всі подумали б: ой, леле, дивись, яка розкішна товста голова тягне вулицею карету! На цибулину схожа!

Тепер Чешир дивився на неї впритул.

— Я кіт, а не якась робоча худоба.

Роздратований, він розтанув у повітрі.

— Не сердься. Я просто дражнюся.

Кетрін зняла фартух і повісила його на гачок на стіні. На її сукні залишився ідеальний обрис фартуха в обрамленні слідів муки й засохлого тіста.

— Ну все, бувай, — знову долинув до неї його голос. — Тебе мати шукає.

— Чого вона мене шукає? Я тут від самого ранку.

— Саме так, а тепер ти запізнишся. Якщо не збираєшся сама зображати лимонний тарт, краще поквапся.

— Запізнюся? — Кетрін подивилася на годинник із зозулею, що висів на стіні: було рано пополудні, тож ще багато часу до…

Раптом у дівчини швидше забилося серце: вона почула тихеньке хропіння, що долинало з годинника.

— О господи! Зозуле, ти знову проспала? — Кет стукнула долонею по годиннику, і дверцята відчинилися; за ними було видно маленьку червону пташку, яка міцно спала. — Зозуле!!!

Пташка злякано змахнула крилами й прокинулася.

— Ой боже-боже, ой лишенько, — пропищала вона, протираючи очі крилами. — Котра година?

— А чого це ти в мене питаєш, дурна птице? — Змучено стогнучи, Кетрін вибігла з кухні, зіштовхнувшись на сходах із Мері Енн.

— Кет… леді Кетрін! Я саме йшла, щоб сказати… Маркіза…

— Знаю, знаю, спішить до балу. Я забулася і втратила лік часу.

Мері Енн окинула її швидким поглядом з ніг до голови й схопила за руку.

Краще приведи себе до ладу, поки вона тебе не побачила й нам обом голову не відірвала.

РОЗДІЛ 2

МЕРІ ЕНН ПЕРЕВІРИЛА, чи немає за рогом Маркізи, потім провела Кет у спальню й зачинила двері. Там уже була інша служниця, Ебіґейл, одягнена, як і Мері Енн, у скромну чорну сукню з білим фартухом; Ебіґейл бігала з віником за коником-гойдунцем, намагаючись прогнати його у відчинене вікно. Щоразу, коли вона промахувалася, коник іржав і тряс гривою, а потім знову злітав під стелю.

— Ці комахи мене просто вбивають! — пробурчала Ебіґейл до Мері Енн, витираючи піт із чола. Потім помітила Кетрін і присіла в кособокому реверансі.

Кетрін завмерла на місці:

— Ебіґейл!..

Однак її застереження запізнилося. Два маленькі коники затупотіли по капелюшку служниці, а великий гойдунець знову летів до стелі.

— Ах ти ж нахабна кобила! — заверещала Ебіґейл, розмахуючи віником.

Збентежена Мері Енн затягла Кетрін у туалетну кімнату й зачинила двері. На рукомийнику вже стояв повний глек із водою.

— Для ванни часу вже немає, але твоїй мамі ми про це не скажемо, — заявила вона, розшнуровуючи на спині Кетрін муслінову сукню, поки та змочувала в глечику рушник. Кет у розпачі почала стирати борошно з обличчя. І як воно потрапило за вуха?!

— Я гадала, що ти сьогодні йдеш до міста, — сказала вона, поки Мері Енн здирала з неї сукню й сорочку.

— Я й ходила, але там було напрочуд нудно. Усі говорять лише про бал, ніби Король і так не влаштовує вечірок щодня. — Вона взяла рушник і почала відтирати руки Кетрін, аж поки не порожевіла шкіра, а потім збризнула її трояндовою водою, щоб перебити стійкий запах тіста й вогню з духовки. — Багато було розмов про нового придворного блазня, у нього сьогодні дебют. Джек вихвалявся, що поцупить його ковпак і розіб’є всі дзвіночки — посвяту в блазні йому влаштує.

— Яка дитяча витівка.

— Я згодна. Джек такий пройдисвіт — валет і є валет. — Мері Енн допомогла Кетрін надягти нову сорочку, потім штовхнула дівчину на стілець і почала розчісувати щіткою її темне волосся. — А втім, я таки чула одну цікаву новину. Чоботар іде на покій і має звільнити свою крамничку до кінця місяця.

Кетрін різко обернулася, миска зі шпильками й щіпкою бджолиного воску та красивий шиньйон опинилися на її потилиці, а обличчя було в ореолі веселих кучерів.

— Чоботар? Той, що з Головної вулиці?

— Той самий. — Мері Енн обернула Кет до себе, понизивши голос до шепоту. — Коли я про це почула, то відразу подумала, яке це було б чудове місце. Для нас.

Кет розширила очі:

— Серденько моє чирвове, а ти ж маєш рацію. Поряд із крамницею іграшок…

— І під пагорбом, що на ньому та химерна біла каплиця. Уяви собі, скільки весільних пирогів ти напечеш.

— Ой! А на відкриття спечемо кілька коблерів[1] із різною начинкою — на честь чоботаря. Почнемо з класичних — коблер із лохиною, коблер із персиками — уяви, скільки можливостей: лавандово-нектариновий коблер сьогодні, бананово-карамелевий завтра, а зверху притрусимо крихтами із солодкого печива і…

— Припини! — засміялася Мері Енн. — Я ще не вечеряла.

— Маємо піти подивитися, як гадаєш? Перш ніж усі про це дізнаються.

— Я теж про це подумала. Може, завтра? Але твоя мати…

— Я їй скажу, що йдемо купувати стрічки. Вона не буде проти. — Кет підвелася навшпиньки. — Коли мама дізнається про пекарню, ми вже зможемо показати їй, які величезні можливості для бізнесу це відкриває, тоді вона не зможе нічого заперечити.

Мері Енн натягнуто посміхнулась:

— Вона дещо інше не схвалить, а не можливості для бізнесу.

Кет відмахнулася, відчуваючи занепокоєння, хоч знала, що Мері Енн має рацію. Її матері не сподобається, що єдина донька, спадкоємиця Бухти Скельних Мушель, іде в чоловічий світ бізнесу, ба більше — бере в партнерки скромну служницю, Мері Енн. А ще її мати сказала б, що випікання пирогів — то робота для прислуги. І її обурило б те, що Кет планує використати посаг, щоб започаткувати власну справу.

Але вони з Мері Енн так довго виношували цю мрію, тож Кет іноді забувала, що вона ще не стала реальністю. Слава про її випічку вже ширилася Королівством, сам Король був її великим шанувальником, і це, мабуть, стало єдиною причиною, чому мати взагалі схвалювала її хобі.

— Її дозвіл не матиме значення, — сказала Кет, намагаючись переконати не лише Мері Енн, а й себе. У неї кров холонула в жилах від думки, як розсердиться мати на це рішення, а то ще візьме й позбавить спадку. Ні, до цього не дійде. Принаймні Кетрін на це сподівалася.

Вона підвела голову:

— Ми продовжимо почате, схвалюють це мої батьки чи ні. У нас буде найкраща пекарня в усьому Королівстві. Ба більше, навіть Біла Королева приїде сюди, коли почує про наші вишукані шоколадні торти й божественно хрусткі булочки зі смородиною.

Мері Енн криво посміхнулася.

— До речі, я про дещо згадала, — вела далі Кет. — Зараз у буфеті стигнуть три тарти. Принеси їх сьогодні ввечері на бенкет, гаразд? А, ще їх треба присипати цукровою пудрою. Я лишила трохи пудри на столі. Зовсім трошечки — от стільки.

Вона стиснула пальці в щіпку.

— Звісно, принесу. А які тарти?

— Лимонні.

Обличчя Мері Енн розпливлося у дражливій посмішці.

— З твого дерева?

— Ти вже чула про це?

— Я вранці бачила, як садівник садив його під твоїм вікном, і запитала, звідки воно. Їм довелося добряче його порубати, щоб відмотати зі стійок твого ліжка, а йому ніби й нічого не було.

Кетрін стиснула руки, не розуміючи, чому їй так ніяково від розмов про дерево зі сну.

— Справді, мої лимони саме звідти, тож я впевнена, що приготувала найкращі тарти. До завтрашнього ранку про них говоритиме все Королівство, усі хотітимуть знати, коли можна буде купити наші десерти.

— Не кажи дурниць, Кет. — Мері Енн натягнула через голову Кет корсет. — Вони про це питають ще з минулого року, відколи ти спекла те печиво з кленовим сиропом і коричневим цукром.

Кет зморщила носа.