Марисса Мейер – Безсердечна (страница 17)

«РОЗПРОДАЖ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ, — повідомляла дерев’яна табличка у вітрині шевської майстерні. — ВСТИГНІТЬ ЗАЙТИ, ПОКИ ВЗУТТЯ НЕ ВСТИГЛО ПІТИ».

Кетрін і Мері Енн стояли вдвох під мереживною парасолькою Кет, милуючись крамницею з протилежного боку вулиці й набираючись сміливості зайти всередину.

Це просто ідеально, — прошепотіла Кет, першою порушивши мовчання.

Вона вказала на велике панорамне вікно.

— Там можна виставити кришталеві тарілки з весільними й іменинними пирогами, а ще з найкращими неіменинними. А в центрі поставити плетену підставку з фестонами, а на ній викласти зацукровані ягоди та квіти.

Мері Енн притулилася до неї.

— Я, звісно, поміряю розміри вікна, але, здається, у ньому можна буде відразу виставити цілу дюжину тортів. Це приверне увагу перехожих, а якщо ще й розклеїти оголошення в місті… Ох, Кет. Вибач, що назвала наш задум несерйозним. Невже це й справді наша пекарня?

— Авжеж, це вона. А на склі напишемо: СВІТ ЛАСОЩІВ І ТОРТІВ — НАЙКРАЩИЙ З УСІХ СВІТІВ: НАЙДИВОВИЖНІША ПЕКАРНЯ В КОРОЛІВСТВІ.

Вони одночасно зітхнули. Лакей-жаба, що проходив поруч, здивовано подивився на них, а потім висунув язика, облизав собі око й попростував далі.

Крамниця була розташована на затишній вуличці з ящиками для квітів та солом’яними стріхами, повз яку проїжджали карети, грюкаючи по бруківці. Був чудовий ранок, і надворі юрбилося більше народу, ніж зазвичай. Поблизу пропливали кошики з цибулею й ріпою із сусіднього ринку. Теслярі-мурахи насвистували під удари молотків: вони зводили нову школу за рогом. Було чутно уривки розмов, які рясніли новинами про Жербельковта, хоча це обговорювали радше як давню казку, ніж нещодавній кошмар, — так було заведено в мешканців Королівства Чирвових Сердець.

Кет охопило відчуття, що вона буде рада приходити сюди щодня. Жити тут на Головній вулиці, якомога далі від маєтку біля Бухти Скельних Мушель, якомога далі від Замку Чирвових Сердець.

Її увагу привернув музика на розі вулиці — риба-флейта, що грав для перехожих, збираючи монетки у відкритий футляр, виставлений перед його музикальним ротом. Зазвичай звуки цієї музики породжували в пам’яті Білого Кролика, але тепер Кет відразу згадала про Джеста та його срібну флейту.

Нова мрія непомітно й несподівано вкралася в її думки.

Вони з Мері Енн. Їхня пекарня і… він. Розважає покупців або повертається додому після того, як цілий день веселив мешканців і гостей замку.

Це була така нісенітниця, що вона відразу вилаяла себе за ті думки. Вона була ледве знайома з придворним блазнем і не мала жодних підстав думати, що він стане для неї чимось більшим, ніж кілька дивних снів.

І все-таки, якби вона була проста пекарка, а не дочка маркіза й обраниця Короля… тоді думка, що придворний блазень може стати для неї чимось більшим, уже не здавалася аж такою нездійсненною.

Може, то і є її майбутнє? Її доля?

Вона здивувалася тому, як її підбадьорила ця ідея.

— Кет?

Вона підскочила. Мері Енн, насупившись, дивилася на неї з-під парасольки.

— Ти його знаєш? — запитала Мері Енн.

— Кого?

— Рибу-флейту?

— Та ні, просто… подумала, що мелодія гарна. — Вона пошукала в сумочці монетку. — Пішли всередину, подивимось, як там, гаразд?

Кетрін не стала чекати, що скаже Мері Енн, кинула монетку у футляр музики й попрямувала до крамниці чоботаря.

Щойно дівчата відчинили двері, як хмара запашного диму огорнула їх і випливла на вулицю. Кет відмахнулася від неї й зайшла всередину. На дверній ручці висів дзвоник, але він міцно спав і далі хропів, навіть коли вони зачинили за собою двері.

Опустивши парасольку, Кет оглянула задимлену, наповнену курявою кімнату. Підлога була вкрита взуттям усіх розмірів і форм — від балетних пуантів і чобіт для їзди верхи до залізних підків і чохлів на плавники, що купами валялися під ногами. На пофарбованих у бежевий колір стінах подекуди висіли рекламні картинки із зображенням взуття, що вийшло з моди років тридцять тому. Освітлення було тьмяне, у повітрі клубочився пил, пахло ваксою, шкірою та брудними панчохами.

Пан Гусінь, чоботар, умостився на табуретці за стійкою і курив великий кальян. Він сонно кліпав на Кет і Мері Енн, поки вони пробиралися крізь мотлох. Перед ним на стійці височила пара чобіт на шкіряній підошві, й хоч здавалося, що чоботаря більше цікавить кальян, ніж взуття, Кет вирішила не відривати його від роботи й почала розглядати приміщення.

Вона уявила собі, що в цій маленькій темній кімнаті більше немає шевської майстерні. Подумки пофарбувала стіни у кремові й бірюзові смужки, як цукерки, вікно завісила фіранками кольору персикового морозива. Біля входу стоятимуть три столики з букетиками жовтих квітів у молочно-білих вазончиках. Замість вкритого плямами й пліснявою килима буде натерта воском мармурова плитка, замість старої дерев’яної шевської стійки — скляний прилавок, заставлений тортами, і пряниками, і пирогами, і штруделями, і шоколадними круасанами. На задній стіні висітимуть кошики, повні свіжого хліба. Вона бачила себе за прилавком у картатому рожевому фартушку, припорошеному мукою після ранкового випікання. Вона складає у вазу тістечка, а Мері Енн, теж у картатому жовтому фартушку, пакує у світло-зелену коробку пісочне печиво.

Кет глибоко вдихнула й відразу закашлялася, бо замість уявного аромату прянощів, шоколаду й теплих здобних булочок її легені наповнив дим кальяну. Вона прикрила рукою рота, намагаючись стримати приступ кашлю, і знову обернулася до чоботаря.

Він пильно дивився на них із Мері Енн. Чоботар навіть не торкнувся взуття на стійці, хоча зблизька Кет побачила, що сам він у що тільки не взутий — на його численних маленьких ніжках були черевики й капці найрізноманітніших стилів.

— Хто, — ліниво сказав він, — ви такі?

Кет спробувала всміхнутися якомога чарівніше — переконливо, як її вчила мати — і почала пробиратися крізь купи взуття.

— Мене звуть Кетрін Пінкертон. Ми зі служницею саме проходили повз вашу майстерню, коли помітили оголошення. Скажіть, будь ласка, що станеться з нею, коли виїдете? Буде страшенно прикро, якщо майстерня надовго залишиться порожньою.

— Не буде страшенно прикро, — сердито буркнув пан Гусінь, затягнувшись кальяном.

— Розумієте, я мала на увазі, що буде прикро для сусідів, для вашого кварталу. Завжди неприємно втрачати налагоджений бізнес, але ви, мабуть, нетерпляче чекаєте, коли… е-е-е… відійдете від справ, чи не так?

Чоботар так довго дивився на Кет, що дівчина засумнівалася, чи він узагалі збирається відповідати, чи вона його не образила, але все-таки сказав:

— Я купив ділянку землі в лісі. Нарешті житиму у спокої й на самоті.

— Кет зачекала, але здавалося, що він на цьому закінчив.

— Зрозуміло, — сказала дівчина. — Як чудово.

— Вона відкашлялася, прочистивши горло від диму.

— А ви також власник цього будинку?

— Ні, — сказав пан Гусінь. — Мені його завжди Герцог здавав.

— Герцог? Себто лорд Кабан?

— Ну так, той самий кнур-зануда. — Чоботар позіхнув, так, ніби йому набридла їхня розмова. — Втім, він мені подобається. Він тримається осторонь, не лізе в чужий горох, як усі ви решта.

Кет насупилася, але спробувала приховати невдоволення — не лише через несправедливу образу, а ще й тому, що досі сподівалася, що власником будівлі є хтось, з ким вона не має жодних стосунків. Хто не буде обговорювати її справи з рештою шляхетного панства або її батьками, поки все не владнається.

Кет досі не наважувалася попросити батька про позику, щоб відкрити пекарню, або дозволити їй витратити на це свій посаг.

Принаймні в одному пан Гусінь мав рацію. Лорд Кабан не здавався надто допитливим, тож, імовірно, можна сподіватися, що він не базікатиме про її плани.

Мері Енн підійшла ближче.

— Ви не знаєте, чи хотів би хтось орендувати приміщення після того, як виїдете?

Пан Гусінь повільно перевів на неї погляд.

— Ви хто?

Мері Енн склала руки.

— Я Мері Енн.

Пан Гусінь знову позіхнув.

— Оренда приміщення — клопіт Герцога, не мій.

— Зрозуміло, — сказала Мері Енн. — Але… як ви гадаєте, чи була б тут доречна пекарня? Скажімо, найдивовижніша пекарня в Королівстві?

Гусінь почухав щоку кінцем кальяну, розтягнувши шкіру ніби марципан.

— Лише якщо у вашій пекарні подаватимуть пудинг із родзинками, його я люблю більше за решту пудингів.

— Звісно, подаватимемо, — сказала Кет. — Навіть знайду мелясну криницю, щоб наш пудинг був найкращий з цієї сторони Задзеркалля.

Дівчина просяяла усмішкою, але Гусінь лише суворо подивився на неї й серйозно сказав:

— Мелясна криниця — це лише легенда.

Кет розгубилася.

— Так, звісно. Я просто пожартувала.

Це була стара легенда про те, що коли випити з мелясної криниці, то в людини загояться всі рани й вона почне молодіти. Просто ніхто не мав жодного уявлення, де шукати мелясну криницю. Казали, що криниця була десь у Дзеркальному лабіринті, але вона весь час пересувалася з місця на місце, тож, якщо спробувати її знайти, можна просто заблукати. Однак більшість людей говорила, як і чоботар, що її взагалі немає.