Марисса Мейер – Безсердечна (страница 104)
Кет закотила очі.
— Що на це скаже леді?
Марґарет схопила Герцога за лікоть і підвела голову. Її очі сяяли від хвилювання, але й від радості. Цієї миті вона здавалася не просто гарненькою, а майже вродливою.
— Він каже правду. Я дійшла розуміння, що лорд Кабан — єдиний чоловік, якому можу довірити захист моїх найзаповітніших чеснот, чоловік, який відповідає найсуворішим критеріям, які розглядаю як найвищу цінність, і за це його дуже люблю. Ми дуже любимо одне одного.
Кетрін пирхнула, але на неї ніхто не звернув уваги.
Король жестом запросив Марґарет підійти до нього. Коли вона наблизилася, Король прошепотів:
— Вам відомо, що він свиня, правда?
Вона роззявила рота від обурення.
— Ваша Величносте! Як можна таке припускати! Як грубо!
Запала довга незручна тиша, потім Король захихикав, ніяковіючи.
— Е-е-е… я помилився! Але це нічого!
Він змахнув руками, відсилаючи її назад до нареченого.
— Оскільки не бачу причин відхилити ваше звернення, оголошую вас…
Кетрін підхопилася на ноги.
— Зачекайте.
З юрби глядачів донісся нервовий зойк, кілька менших створінь зістрибнули зі своїх стільців і сховалися під ними. Марґарет зблідла.
— Марґарет Мірл, я знаю вас протягом усього життя, і впродовж цього часу неодноразово чула, як ви називали Герцога грубим, зарозумілим і нестерпно нудним. Тепер ви хочете, щоб ми повірили, ніби ви бажаєте з ним одружитися. Не через його статки або титул, а тому, що, як кажете, кохаєте його.
Марґарет дивилася на неї, роззявивши рота, уся в червоних плямах від жаху.
Кет нахилилася вперед.
— Знаєте, яка в цьому мораль, леді Мірл?
Стиснувши губи в нитку, Марґарет ледве спромоглася похитати головою.
— Мораль, — Кетрін різко вдихнула повітря, — полягає в тому, що не можна судити про книжку за її обгорткою.
Марґарет довго мовчала, ніби чекаючи, що ще скаже Кетрін. Нарешті невпевнено зсунула брови.
— За всієї поваги, Ваша Величносте, але це схоже на нісенітницю.
— Це і є нісенітниця, — сказала Кетрін. — Гадаю, я мала на увазі, що ви підходите одне одному.
Марґарет досі супилася, ніби чекала, що Кетрін відмовить їм в одруженні. Однак коли публіка зааплодувала і Кет знову сіла, на обличчі Марґарет з’явилася усмішка. Вона подивилася на Герцога, і вони обмінялися поглядами, які здавалися майже магічними.
Майже неможливими.
Кетрін дивилася вбік, коли був проголошений їхній шлюб.
Молодята поспішно покинули залу під гучні оплески, спотикаючись одне об одного від радості. Коли вони пішли, у Кетрін поникли плечі.
Веселощі вщухли, й усі звірі повернулися на свої місця, хоча багато хто з них досі всміхався й вітав одне одного без жодних підстав.
Кет помітила, що Ворон дивиться на неї.
— Що таке? — роздратовано запитала вона.
Ворон захитав головою, але припинив і розпушив пір’я. Коли він заговорив, його голос був печальний, навіть більш меланхолійний, ніж зазвичай.
— Я був слугою короля в далекій стороні, готовий вбити, щоб лише перемогти в війні. Розбите серце бачу я, яке шукав давно. Даррррма чекати, що колись загоїться воно.
У Кет роздулися ніздрі.
— Так, дарма. Таке серце не може загоїтися. Сподіваюся, що мені не доведеться надто довго зберігати в себе таку непотрібну річ.
Білий Кролик засурмив у свій ріжок, і гіркий присмак, що підкотився до горла Кет, послабнув.
— Наступним запрошуємо до суду сера Мілтона Малро…
Двері в кінці зали розчинилися навстіж, і в кімнату увірвався холодний вітер.
У розчахнутий отвір влетіла сова і, розпростерши крила, сіла в проході. У дверях з’явилися ще три силуети: лисиця з гладеньким лискучим хутром і хитрий єнот, що тримали ланцюг, прикутий до обшарпаної постаті, яка стояла між ними.
У Кет закалатало серце. Вона не пам’ятала, як підвелася з трону, але стояла на ногах, поки прибулі рухалися проходом. У неї стискалися груди. Дихання прискорилося.
Вийшовши на середину зали, звірі повалили бранця на підлогу. Він здавався меншим, ніж пам’ятала Кет, був весь у синцях і багнюці.
Усередині пульсувала лють, заповнюючи собою порожнечу, до якої Кет уже звикла.
Три викрадачки, усі як одна, одночасно потягнулися до своїх облич і скинули маски й хутра, як Кет могла б скинути із себе шубу. Перед нею стояли Три Сестри, стискаючи в маленьких рученятах кайдани, в які був закутий сер Пітер, і пильно дивилися чорними очима на Королеву.
— Ми уклали угоду, — сказала Тіллі.
— Ми домовилися, — сказала Елсі.
Бліді губи Лейсі розтягнулися в посмішці.
— Ми прийшли забрати те, що нам належить.
— Що ц-ц-це? — ледве вимовив Король, дивлячись на Сестер, як на нічний кошмар, що став дійсністю.
— Це сер Піт, — відповіла Кет.
Його ім’я залишало в роті присмак заліза та бруду.
Пітер Піт вищирився на неї.
Пан Гусінь, один із присяжних, випустив клубок диму, що закружляв над головами Сестер.
— А
Елсі склала руки, ніби готуючись читати вірш.
— Були собі Три Сестри, що жили в колодязі. Вони були дуже хворі.
— Вони помирали, — уточнила Лейсі.
Тіллі кивнула:
— Вони помирали вже дуже давно й довго.
— Але вони знали, — додала Елсі, — що одного дня зустрінуть королеву, якій більше не потрібне її серце. Таке серце могло б дати їм сили.
— Королева тут, — сказала Тіллі. — Цей день настав.
Дівчатка протяжно промовили в унісон:
— Ми принесли тобі твою помсту, а за це заберемо твоє серце.
Кет не зводила очей з Пітера Піта.