Марисса Мейер – Безсердечна (страница 106)
— Гаразд, гаразд, — сказав Король, обливаючись потом. — Гадаю, присяжні хотіли б почути одне маленьке роз’яснення…
Він відкашлявся й поправив напудрену перуку.
— Сер Піте, ви стверджуєте, що Жербельковтом була ваша дружина?
Присутні заворушилися, і Кет почула, як кілька присяжних пригадали, що дружина Піта була на чорно-білому балі. Така хвороблива жінка. Зовсім не схожа на чудовисько.
— Вона отруїлася, — сказав він. — Отруїлася гарбузами. Я бачив, як вона їх їла і не могла зупинитися. Потім їй стало погано. Я думав, що це від переїдання, але… вона почала змінюватися.
Його чоло перерізала глибока зморшка.
— Це трапилося вперше, коли ми пішли з вашого балу, після того як придворні говорили з нами, ніби ми не заслуговуємо там бути. Після того, як
Він стиснув кулаки.
— Навіть коли вона знову стала собою, то однаково не могла впоратися з цим потягом до їжі. Їла все помаранчеве — думала, що це хоч якось угамує голод. Та нічого не допомагало.
Кет так міцно стискала щелепи, що було боляче. Казали, що тієї першої ночі Жербельковт кинувся на Чешира й Марґарет — після того, як у Чешира хутро забарвилося в помаранчевий колір, і, мабуть, він досі пахнув гарбузовими печивами.
І тоді на лузі чудовисько схопило Лева з його золотисто-помаранчевою гривою. Хоча воно, мабуть, з’явилося там у пошуках Кепа, гінця, який приніс із країни Шахів перший отруєний гарбуз.
А в театрі звір прийшов за
— Коли вона перетворилася вдруге, — закричав Піт, і його обличчя потемніло, — гарбузи поплатилися за це.
— Якщо правильно пам’ятаю, — протягнув пан Гусінь, — Жербельковт був вельми докучливий. Тому полотном дорога.
— Я намагався зупинити її, — сказав Пітер Піт. — Клянуся. Я навіть побудував клітку, але не міг її втримати.
На його обличчі виник вираз несамовитого відчаю.
— Але це була не її вина. Це все гарбузи зробили!
Кет стиснула бильця до болю в пальцях.
— Усе це не виправдання. Ви вбили Джеста. Відтяли йому голову, і я те бачила.
— Ви вбили мою дружину!
— Ви збиралися згодувати їй Мері Енн!
— Її взагалі не мало бути на моєму полі!
ТУК.
ТУК.
ТУК.
Їхню суперечку перервав звук королівського молотка, і Кет втягла голову в напружені плечі.
— Д-дякуємо, сер Піте, за вашу… розповідь.
У Короля тремтів голос.
— Ми щойно почули свідчення обвинуваченого. Присяжні, який ваш вирок?
Присяжні скупчилися над грифельними дошками й почали перешіптуватися. Кетрін не чула, що вони говорили. У вухах дзвеніло, з голови не йшов образ Джеста, що лежить у багнюці, йому на горло падає сокира, а її серце розколюється навпіл.
— Ми винесли вирок, Ваша Величносте!
Це встав і заговорив присяжний-жаба, стискаючи дошку в перетинчастих пальцях. На ній він намалював Пітера Піта, що стоїть на величезному гарбузі й усміхається.
— Ми, присяжні, визнаємо Пітера Піта
Оплески оглушили її. Жителі країни Сердець навколо обіймалися і щось захоплено вигукували. Навіть Король полегшено хихикав.
Королівство Чирвових Сердець ніколи досі не бачило такого жахливого, ганебного судилища, а всі радіють, що воно скінчилося.
Пітер Піт невинний. І тепер усі вони можуть і далі жити своїм нікчемним, безглуздим життям.
Усі, крім Кетрін. Краєм ока вона бачила, як Ворон розпушив пір’я.
Вона вирвала молоток із рук свого чоловіка.
— ТИХО! — закричала вона, так сильно вдаривши по бильцях, що поліроване дерево тріснуло.
Метушня вмить вщухла.
Усі присутні в залі розгублено дивилися на свою Королеву. На її почервоніле обличчя, на запалені гнівом очі. Черепаха сховалася в панцир. Опосум згорнувся в клубок. Страус марно спробував сховати голову в начищену кварцову підлогу.
— Я скасовую вирок присяжних, — випалила вона. — Як Королева Чирвових Сердець оголошую цього чоловіка винним. Винним у вбивстві. Винним у злодійстві, у викраденні й у всьому іншому, а як покарання вимагаю відтяти йому голову. Вирок має бути виконаний негайно!
Її слова луною прокотилися по залі, приголомшені обличчя присутніх затьмарилися. Ніхто не наважувався навіть дихнути.
Кетрін дивилася лише на сера Піта: його обличчя в патьоках бруду було сповнене люті, зуби вищирилися.
Вона знову почала ціпеніти.
— Ви не заслуговуєте на милосердя, — сказала вона.
Піт знову сплюнув.
— Я нічого не хочу від тебе.
— А-але, л-люба, — почав Король.
Тихий, терплячий, переляканий. Його пальці торкнулися її руки, але Кетрін її вирвала.
— Ми… ми ніколи… У країні Сердець ми не… Мила, ми навіть не маємо ката.
У неї сіпнувся куточок рота. Очі зупинилися на Вороні.
— Маємо.
Ворон підвів голову.
— Ти служив катом у Білої Королеви, — сказала вона, — а тепер служитимеш мені. Будь сумлінним і відданим, і ми здійснимо нашу помсту.
Він довго мовчав, нерухомий, мов статуя. Потім розкинув крила й злетів із трону. Як крапля чорнила, що впала на камінь, Ворон перетворився на постать у каптурі. Обличчя було в тіні, руки в рукавицях стискали сокиру з блискучим лезом. Тепер, у світлі зали, Кетрін бачила, що його плащ і каптур зшиті з воронового пір’я.
Вартові відступили, залишивши Пітера Піта одного в центрі зали. Він тримався стійко й не просив помилування, але Кетрін бачила, що Піт почав тремтіти.
Тінь Ворона простягнулася по всій довжині зали. Убивця здавався маленьким поряд із нею. Кат закинув сокиру на плече.
— За вбивство Джеста, придворного блазня країни Сердець, засуджую цього чоловіка до смертної кари.
Кетрін говорила, нічого не відчуваючи, вільна від любові, мрій і болю розбитого серця. У країні Сердець починався новий день, а вона була Королевою.
— Відтяти йому голову.
ПІСЛЯМОВА,
або Чому крук схожий
на письмовий стіл?
У РОЗДІЛІ 4 блазень Джест під час виступу пропонує глядачам загадку: «У чому різниця між круком і письмовим столом?» І дає відповідь: «Один може видати кілька нот, а другий — кілька нотаток», а потім засипає публіку папірцями із зображеннями червоних сердечок — нотаток, створених за письмовим столом.
Звісно, це цитата з «Аліси в Дивокраї», змінена в перекладі. Насправді загадка, яку Капелюшник загадує Алісі під час Божевільного чаювання, інакша: «Чим крук схожий на письмовий стіл?».
Є думка, що в Льюїса Керролла не було відповіді на цю загадку. Однак минуло кілька років, протягом яких від нього постійно й настирливо вимагали дати ключ до розгадки. І Керролл здався, написавши в передмові до видання «Аліси» 1896 року: «