Марисса Мейер – Безсердечна (страница 103)

Кеп почав ходити вздовж столу.

— Ви прийшли сюди за покупками, Ваша Величносте? Вибирайте найдивовижніший капелюх, і він вам коштуватиме небагато — лише все.

Простуючи повз манекени, Кеп збивав із них капелюхи кінцем тростини, й вони падали на стіл. Деякі манекени теж падали, стукаючись лобами об край столу.

— Капелюх, який дасть вам мудрість або, може, навчить вас милосердя, якщо все-таки взялися виконувати вашу королівську роль? А як щодо капелюха, який навіює забуття, — хочете? Хочете забути все, ніби цієї трагедії ніколи не було? Або, може, ви марнославні, леді Пінкертон, і забажаєте вічної юності? Невмирущої краси? Знаєте, а я можу зробити так, щоб це сталося. Усе можливо, якщо знаєш шлях у Задзеркалля!

Він почав розмахувати тростиною, як ракеткою, з такою силою збиваючи капелюхи, що вони літали по кімнаті й билися об стіни.

— Досить!

Кеп завагався, тростина застигла, готова до ще одного змаху.

— Усе НЕ можливо, — прошипіла вона. — Якби це було так, ви вже повернули б його.

Кеп відступив. Очі стали безтямними. Годинник на столі стукотів дедалі голосніше, його цокання перейшло в безперервне дзижчання.

Кетрін вирвала в Кепа тростину. Він не опирався.

— Кажіть що завгодно, але ці ваші витвори протиприродні. Я більше їх не потерплю.

— Перепрошую?

— Віднині, від цієї самої миті, будь-які подорожі до країни Шахів або звідти суворо заборонені за наказом Королеви.

У нього звузилися очі.

— Ви це почали, граючись із речами, які не розуміли. Ви породили монстра, і це ви винні, що Джест мертвий. Ви привели його сюди, ви принесли гарбуз, ви дали Мері Енн той капелюх, це все ваша провина!

Кеп різко вдихнув.

— Так. Саме так.

Кетрін відсахнулася, здивована тим, як легко він з нею погодився.

— Я знаю, що це так, і заплачу за це розсудком — так, як сказали Сестри. Я теж бачив рисунки, леді Пінкертон. Я бачив їх усі.

У неї кипіла кров.

— Якщо повернетеся у країну Шахів, то краще там і лишайтеся, бо не потерплю, щоб бодай піщинка знову потрапила сюди через той лабіринт.

Його колись вродливе обличчя перекосила глузлива посмішка.

— Ви не можете заборонити мені приходити і йти. Це мій бізнес. Це те, з чого я живу. І поки Час не знайде мене…

— Я королева, Кепе, і можу робити все, що захочу. Я ув’язню Сестер. Я зруйную мелясову криницю. Я дотла спалю лабіринт, якщо буде потрібно. Ви мене зрозуміли?

Вона витримала його погляд, чекаючи, чия воля переможе.

У Кепа почала сіпатися щока. Спочатку злегка, але потім сильніше, аж доки край рота не розтягся в гіркій кривій посмішці.

— У чому, — прошепотів він, дивлячись на неї скляними очима, — у чому все-таки різниця між круком і письмовим столом?

Похитавши головою, Кетрін жбурнула тростину на стіл, відчула задоволення від брязкоту розбитої порцеляни та срібла.

— Дуже шкода, Кепе. Справді. Божевілля вам не личить.

— Авжеж, личить, — зареготав він. — Вбивця, мученик, монарх, божевільний. Це в мене спадкове. Це в мене в крові. Хіба не пам’ятаєте? Я знаю, що пам’ятаєте.

Годинник тепер цокав так швидко, ніби ось-ось вибухне, розлетиться на шматки, й усі його гвинтики та механізми розсиплються по столу.

— Прощавайте, Кепе.

Вона розвернулася й попрямувала до дверей, але в спину їй нісся його безтямний сміх. Пронизливий регіт. Надривний схлип.

— Але в чому? У чому різниця між круком і письмовим столом?

Її рука опустилася на дверну ручку.

— Її немає, — гнівно кинула вона, рвучко відчинивши двері. — Це лише дурна загадка. Самі дурниці й нісенітниці!

Раптом годинник замовк.

Обличчя Кепа поникло. На чолі виступив піт.

— Дурниці й нісенітниці, — прошепотів він, затинаючись. — Більше й більше нісенітниць і дурниць, знову знову… Ми всі тут божевільні, хіба ви не знаєте? Це в мене спадкове, це в мене в крові, а Час нарешті знайшов мене, і я…

Його голос урвався. Очі горіли.

— Я не маю найменшого уявлення, Ваша Королівська Величносте. Я просто не можу пригадати, у чому різниця між круком і письмовим столом.

РОЗДІЛ 53

КЕТРІН ВТРАЧАЛА ТЕРПІННЯ. Ненависть палила її зсередини й щодня ставала дедалі палкішою. Лють кипіла під шкірою, часом виривалася назовні в несподіваних нападах гніву. Слуги почали уникати її. Король у її присутності перетворювався на жалюгідного лепетливого ідіота. Усі вельможі країни, що відразу після весілля душі в ній не чули, тепер припинили з’являтися при дворі.

Кет особливо ненавиділа дні судових засідань. Вона була Королевою й чекала, що всі жителі країни Сердець почують і затямлять її залізне слово. Закони будуть виконувати, а порушники нестимуть покарання.

Натомість у залі суду панували безглуздя й безлад. Присяжні лише квакали й кудахкали одні до одних і весь час переривали засідання. Це були чаплі, борсуки, птахи ківі, видри та їжаки, і жоден із них не мав ані краплі здорового глузду.

Не те щоб це мало значення, зважаючи на розглядувані справи. То миша судилася з власним братом, бо вважала несправедливим, що в нього довший хвіст; то лелека вбачав дискримінацію за видовою належністю в тому, що в усьому Королівстві лише він розносив немовлят тощо й тощо. Вона ледве витримувала судові дні.

Кетрін співчутливо подивилася на Ворона, який сидів на бильцях, що огороджували трони. Він втягнув голову в плечі, з огидою стиснувши дзьоб.

Кролик затрубив у сурму.

— Запрошуємо до суду Його Світлість Піґмаліона Кабана, Герцога Тусканського, і леді Марґарет Мірл, доньку Графа та Графині Роздоріж.

Підвівши брову, Кетрін спостерігала, як Марґарет наближається до неї під руку з Герцогом. Вони обоє здавалися знервованими. На Марґарет був той дурнуватий капелюх — трояндовий бутон.

Вони вклонилися. Марґарет метнула очима на Кетрін і знову опустила погляд.

— Добрий день, — защебетав Король. Він здавався особливо безглуздим у величезній напудреній суддівській перуці під короною, що з’їхала набакир. — У чому полягає ваше звернення?

— Ваша Величносте, — сказав Герцог, — ми просимо одружити нас.

Натовп здивовано заворушився.

Король радісно засовався на троні.

— Ах, як мені таке подобається!

Він напустив на себе майже серйозний вигляд і нахилився вперед, відкашлявшись.

— Чи перебуває леді під опікою батька?

— Так, Ваша Величносте, — сказала Марґарет.

— І що він відповів на ваше звернення?

— Він благословив наш союз.

— А з якої причини ви бажаєте одружитися? — запитав Король.

Герцог усміхнувся, вишкіривши ікла.

— Бо ми кохаємо одне одного.

Король просіяв. Публіка мліла від розчулення.