Марисса Мейер – Безсердечна (страница 101)

Кет випросталася.

— Ненавиджу білі троянди!

Кролик зіщулився й позадкував.

— Я… я перепрошую. Я… накажу прислати вам щось інше, якщо хочете…

— Не турбуйтеся, — огризнулася вона, підійшовши до вікна і тицьнувши пальцем в освинцьовану шибку. — Хочу, щоб садівники зрубали той кущ.

Білий Кролик нерішуче наблизився до неї.

— Кущ?

— Кущ білих троянд біля аркади. Хочу, щоб його негайно зрубали.

У Кролика сіпнувся ніс.

— Але, міледі, цей кущ посадив пра-пра-пра-прадідусь Короля. Це надзвичайно рідкісний сорт. Ні, гадаю, буде краще, якщо залишимо все, як є.

Він прочистив горло і витяг із кишені годинник. Той самий, який дав йому Джест на чорно-білому балі. Побачивши цей годинник, Кет відчула, як кров кинулася їй в обличчя.

— Отже, скоро прибудуть ваші батьки, щоб супроводити вас на церемонію, але я хотів упевнитися, що маєте все необхідне, перш ніж…

— Пане Кролику.

Він підвів очі й відразу присів під її пронизливим поглядом.

— Цей кущ має зникнути до ночі. Якщо того не станеться, я знайду сокиру й сама його зрубаю, а слідом за ним настане черга й вашої голови. Зрозуміло?

Його руки в рукавичках почали тремтіти, стискаючи годинник.

— Т-т-так. Звісно. Кущ. Огидне видовище, я й сам не раз це казав…

— Власне, — вела вона, оглядаючи сад унизу, — я хочу, щоб до весни були знищені всі білі троянди. Відтепер якщо садівники й садитимуть якісь троянди, то лише червоні.

— Звичайно, Ваша Ве… міледі. Червоні троянди. Прекрасний вибір. Авжеж у вас бездоганний смак.

— Не можу передати, як я рада, що ви згодні, — сказала вона незворушно, швидко проходячи повз нього.

Зупинилася біля трюмо, Ворон зістрибнув із дзеркала і знову всівся на її плечі, перш ніж Кетрін стрімким кроком вийшла в коридор.

Знову зупинилася.

Її батьки стояли над розбитою скляною вазою й пониклими трояндами, чекаючи на доньку, щоб супроводити її на весільну церемонію. Вони невпевнено всміхалися.

— Моя кохана дівчинко, — сказала Маркіза, зробивши крок уперед.

Завагалася. Глянула на Ворона. Потім підійшла ближче та обійняла Кетрін.

— Ти така гарна наречена.

— Ти впевнена? — сказала Кет, досі розгнівана через троянди, годинник і зухвалість Чешира. — Поглянь ще раз. Може, дійдеш висновку, що насправді я схожа на моржа.

Мати приголомшено відсахнулася.

— Що ти маєш на увазі?

Кет прикусила губу, щоб не закотити очі догори.

— Нічого.

— Кетрін, — сказав Маркіз, опускаючи одну руку на плече Кет, а другу — на плече дружини. — Ми знаємо, що останнім часом тобі довелося пережити… труднощі.

Гарячий гнів затуманив її очі, запульсував у скронях.

— Але ми хочемо бути впевненими… абсолютно впевненими, що це саме те, чого хочеш. — Маркіз насторожено дивився на доньку з-під густих брів. — Ми хочемо, щоб ти була щасливою. Ми завжди хотіли тільки цього. Це справді те, що зробить тебе щасливою?

Кет витримала його погляд, відчуваючи кігті Ворона на плечі, важкі рубіни на горлі, дотик спідниць до стегон.

— Усе могло б бути зовсім інакше, — сказала вона, — якби ви здогадалися запитати мене про це раніше.

Вона відштовхнула його руку й протиснулася між ними. Не озирнулася.

РОЗДІЛ 52

ПЕРЕСУВНА КАПЕЛЮШНА КРАМНИЦЯ була порожня, коли Кетрін просунулася крізь двері в розшитій червоними сердечками сукні — порожня, як не рахувати самого Кепа. Щойно Кетрін переступила поріг, як дерев’яні стіни затряслися від гучного реготу. Вона випросталася на повен зріст, пишна спідниця фалдами спадала їй до ніг. На переможний сміх Кепа відповіла мовчанням, міцно стиснувши губи.

Він сидів на своєму троні, закинувши ноги догори й сховавши обличчя під пурпурним циліндром. На всіх стільцях були розставлені манекени в химерних капелюхах. Жоден із них більше не шепотів. Вони мовчки дивилися на розмаїття стрічок, шматків фетру й напівпорожніх чашок.

— Добрий день, Кепе.

Він підняв циліндр і насунув його на біле волосся, яке конче потребувало гребінця. Його краватка розв’язалася, пальто зім’ялося. На носовичку, абияк запханому в нагрудну кишеню, виднілася загадкова пляма.

— Невже тепер уже шоста? — сказав він, беручи зі столу кишеньковий годинник. — Та ні, ледве полудень. Не може бути. Виставлю, мабуть, на шосту й так і залишу, щоб завжди був час чаювання. Чай уранці, чай посеред ночі. І я завжди буду гостинним господарем. Це вас влаштує з вашим раннім візитом, леді Пінкертон? Або тепер маю казати «Ваша Величносте»?

Кет зачинила двері крамниці.

— Отже, я прийшла зарано? Не знала, що ви на мене чекаєте.

— Я завжди на когось чекаю. Хтось завжди приходить і йде, приходить і йде.

Він кинув годинник на стіл, той дзенькнув, кришка розкрилася, і Кет почула, що годинник цокає надто голосно й надто швидко, ніби шалено відбиває зворотний час. Але якщо Кеп це теж помітив, то не подав знаку.

— Сподіваюся, ви не за моїм благословенням сюди прийшли.

— Мені не потрібно чиєсь благословення, а тим паче ваше.

— Авжеж, любонько. Ви просто зразкова королівська суджена. Скажіть, а легше від того, що ви заздалегідь знали, що цей союз був визначений наперед? Вам усе розповіли рисунки, викарбувані на камені й писані чорнилом. Вам навіть не треба було нічого самій вирішувати, просто робити те, що від вас хотіла доля.

Вона підійшла ближче до столу, її очі звузилися.

— Жорстоко з вашого боку так говорити після того, як у мене забрали мій єдиний вибір.

— Це з вашого боку жорстоко так говорити після того, як вам від початку дали вибір.

Вона насупилася.

— Чого вам треба, леді Пінкертон?

— Я прийшла дізнатися, як поживаєте.

— Брехня.

Його білі зуби зблиснули в саркастичній посмішці.

— Ви прийшли дізнатися, чи я вже збожеволів. Ви хочете бути впевненою, що ви не єдина, хто став жертвою пророцтва Сестер.

— Мене більше не турбує пророцтво Сестер.

— Як зручно, — огризнувся він, — адже це ви притягли нас сюди.

Вона стиснула кулаки. Потім поволі розтиснула, розгладила долонями цупку тканину спідниці.

— Де Заєць?

— Пішов по чай.

Кеп узяв тростину, просунув її кінець крізь ручку чайника й підняв його над столом. Кришка з брязкотом упала на блюдце. З носика витекло кілька самотніх крапель.