Марисса Мейер – Безсердечна (страница 100)

Кет обернулася до неї й кивнула, потім відійшла від вікна. Сіла перед трюмо.

Мері Енн виждала хвилину, ніби чекаючи іншого прийому, потім зітхнула й перетнула кімнату. Ворон забив крильми й сів на дзеркалі трюмо.

Мері Енн працювала мовчки, встромляла вмілими пальцями шпильки Кет у волосся, прикрашала його перлами та бутонами червоних троянд.

— Ти не мусиш цього робити.

Кет зустріла в дзеркалі погляд Мері Енн.

— Король відпустить тебе, якщо попросиш, — додала служниця. — Скажи йому, що передумала.

— І що тоді? — запитала Кет. — Стати Маркізою Бухти Скельних Мушель? Померти одинокою старою дівою в товаристві напіввидимого кота?

Мері Енн стала перед нею й притулилася до трюмо.

— А як же ми? Наша мрія, наша пекарня?

— Моя мрія, — відрізала Кет. — Це була моя мрія, лише моя. Вона стала твоєю, лише коли хитрий капелюх обманом розбудив у тобі уяву.

Мері Енн здригнулася.

— Це неправда. Я завжди…

— Я не передумала. — Кет встала й поправила спідницю. — Я отримую саме те, чого хочу.

— Несправжній шлюб без кохання?

Кет подивилася на своє відображення. Обличчя в дзеркалі було як у трупа, безкровне й байдуже. Однак від сукні перехоплювало подих: пишна спідниця, мереживо та стрічки, ліф, розшитий червоними трояндами.

Вона нічого не відчувала, дивлячись на весільну сукню, уявляючи себе на троні, або в ліжку Короля, або в оточенні десятка дітей, що ганяють по крокетному полю.

Її майбутнє існувало як безплідна пустеля з єдиною яскравою плямою на горизонті. Це було все, чого вона хотіла. Останнє, чого ще прагнула на цьому світі.

Голову Пітера Піта.

— Так, — сказала вона незворушно. — Це те, чого хочу.

У Мері Енн опустилися плечі, й Кет помітила, що служниця втрималася й не сказала того, що збиралася. Нарешті Мері Енн тихо відійшла від трюмо.

— Маркіз і Маркіза хотіли побачити тебе перед церемонією. І… Кет? Ти не запросила мене бути твоєю служницею тут, у замку.

Кет на мить заплющила очі, чекаючи, щоб ці слова всоталися в її затьмарені думки.

Ти мусила померти замість нього, хотіла сказати вона. Якби ти не пішла до садиби Піта, нічого б не сталося. Потрібно було дати тобі померти. Потрібно було залишити тебе там.

— Ні, — сказала вона нарешті. — Не запросила.

— Кет, будь ласка, — прошепотіла Мері Енн. — Я знаю, що тобі боляче, що ти в розпачі. Однак ти моя найкраща подруга. Ти повернулася по мене. Ти врятувала мене.

Краще б ти померла замість нього.

— Білий Кролик шукає покоївку, — сказала Кет. — Може, ти знайдеш там нову роботу.

Запало гнітюче мовчання.

Кет узяла рубінове намисто, яке надіслав їй Король під час свого безглуздого сватання. Надягла його. Камені тяжко лягли на шию.

— Якщо ти так хочеш, — прошепотіла Мері Енн.

Кет не подивилася їй услід. Не обернулася навіть тоді, коли за нею зачинилися двері.

Мабуть, десь у замку вже почали збиратися жителі королівства.

Грає музика. Король роздумує про те, чи не припускається він помилки, чи ще не пізно все зупинити.

Вона дивилася на дівчину в дзеркалі — дівчину, яка, здавалося, не знає, що таке усмішка. Щойно вона подумала про це, як у її відображення піднялися кутики уст, склавшись у навіжену посмішку під похмурими очима.

Кет насупилася.

— Ти, схоже, намагаєшся побажати мені щастя в такий спосіб. Даремно.

Очі її відображення пожовтіли й звузилися.

— Тобі взагалі відомо, що сьогодні день твого весілля? — сказав Чешир.

Його обличчя з’явилося повністю разом із пухнастими щоками й довгими вусами.

— Такий сумний вигляд — це якийсь абсурд.

— Я не в настрої. Іди геть.

— За всієї поваги, Твоя Майбутня Величносте, але ти тепер завжди не в настрої. Не пам’ятаю, щоб коли-небудь бачив тебе з таким пустим виразом на обличчі.

Його голова зникла, залишивши тільки хутряний обрис із гострими вухами й довгі вуса.

Кетрін відштовхнулася від трюмо.

Чешир з’явився знову.

— Не обов’язково бути такою холодною з Мері Енн. Вона переживає за тебе. Як і всі ми.

— Про що тут переживати? Я буду королевою. Мені пощастило більше, ніж будь-кому з дівчат країни Сердець.

У нього сіпнулися вуса.

— А вже як нам усім з тобою пощастило, якщо зважити, на яку жалюгідну нікчему ти перетворилася.

— Запам’ятай, Чешире: вижену тебе з королівства, якщо дратуватимеш мене.

— Пустопорожня погроза пустопорожнього дівчиська.

Вона різко обернулася до нього, вишкіривши зуби.

— Я не пустопорожня. Мене по вінця переповнює жага вбивства й помсти. Ця жага ось-ось виплещеться назовні, й не думаю, що зрадієш, якщо вона виллється на тебе.

— Були часи. — Чешир позіхнув. — Коли з тебе виплескувалися веселі фантазії й цукрова пудра. Та Кетрін подобалася мені більше.

— Та Кетрін була дурна.

Кет замахнулася на кота. Чешир зник, перш ніж вона встигла його вдарити.

— Ти знав, що я ніколи не відкрию пекарню. Ти знав, що мене або позбавлять спадку, або віддадуть заміж за ідіота-Короля, і всі інші надії даремні.

— Так. Це правда.

Вона обернулася й побачила, що Чешир плаває в повітрі біля дверей.

— Але, — сказав він, — саме надія зрештою робить неможливе можливим.

Кет закричала, схопила вазу з білими трояндами й запустила її в голову Чеширові.

Двері відчинилися. Кіт зник.

Ваза пролетіла прямо між вухами Білого Кролика й розбилася в коридорі.

Кролик застиг на місці, його рожеві очі стали великими та круглими, як блюдця.

— Л-леді Пінкертон? З вами все гаразд?