М. Рио – Ніби ми злодії (страница 66)
— Гонерильї потрібна Едмундова допомога, тому вона його підкуповує єдиним відомим їй способом... — голос Мередіт звучав так, наче все це їй неймовірно набридло.
— Певна річ, — кивнула Ґвендолін. — Чудова відповідь, якщо тобі відняло все нижче шиї. Джеймсе? Тепер ми слухаємо вас. Що відбувається з Едмундом?
— Він бачить інший шлях отримати бажане, але все одно грає тими картами, які вона йому здає, — промовив він невиразним, якимось механічним голосом.
— Цікаво. Але це повна дурня, — сказала Ґвендолін, і я здивовано відірвався від споглядання власних колін. — Цій сцені бракує чогось
Усі мовчали. Ґвендолін рвучко розвернулася на п’ятах і гукнула:
— Та на бога! Олівере! — Це було так голосно, що я аж підстрибнув. — Я знаю, що ви точно в курсі.
У голові сяйнув давно знайомий рядок із «Перікла».
— Хіть? — промовив я; це слово нашорошувало, я однаково боявся мати слушність і помилитися.
— Хіть! — гаркнула Ґвендолін, струснувши затиснутим кулаком у бік Джеймса і Мередіт. — Пристрасть! Якщо грати логіку, а не почуття, сцена не працює! — Кулак знову злетів у повітря. — Цілком очевидно, що ви двоє хіті не відчуваєте, тому треба ситуацію виправити. Як? Для початку стати обличчям одне до одного.
Вона взяла Джеймса за плечі й рвучко розвернула, так що він і Мередіт опинилися майже носом до носа.
— Тепер відкиньмо всю цю нісенітницю про «він / вона» й почнімо розмовляти як живі люди. Припиніть промовляти «Едмунде» таким тоном, ніби він — чувак, якого ви підчепили на вечірці. Це не
Вони обоє дивилися на Ґвендолін порожніми очима.
— Ні, — похитала вона головою. — Ні. Дивитися треба не на
— Воно не
— А чому? — спитала Ґвендолін. — Тому що ви двоє зараз одне одному не до смаку? Це, чорт забирай, паскудно...
Вона зупинилася, зітхнула.
— От що, діти... Я знаю це достеменно, бо прожила довге, буремне життя. От як насправді працює хіть — вам не конче потрібно одне одному подобатися. Чули колись про секс із ненависті?
Філіппа видала такий звук, ніби її нудить. Я проковтнув нервовий смішок.
— Ви собі дивіться одне на одного, але перебийте мене, якщо помиляюся, — вела далі Ґвендолін. — Джеймсе, вам не подобається Мередіт. Чому саме? Вона вродлива. Розумна. Вона пристрасна. Думаю, ви просто її боїтеся, а боятися ви не любите. Але ж є ще дещо, хіба ні?
Вона зрушила з місця й почала повільно кружляти навколо них, наче рись, що підкрадається до здобичі.
— Ви дивитеся на неї так, наче вона вам огидна, але не думаю, що річ у цьому. Гадаю, вона бентежить вас, так само як і будь-якого іншого чоловіка, в якого ще можна намацати пульс. Коли ви дивитеся на неї, у вас з’являються брудні, сексуальні думки, яким ви не можете дати ради, і тоді ви стаєте огидним самому собі.
Джеймсові руки, що досі безживно висіли, раптом стиснулися в кулаки. Я бачив, як обережно він дихає — груди піднімалися й опускалися розмірено, наче в механічної іграшки.
— А от і наша міс Мередіт... — промуркотіла Ґвендолін. — Ви не боїтеся ані бруду, ані сексу, то в чому річ? Ви звикли, що всі, кого проминаєте, витріщаються на вас як на богиню, і, мабуть, вас зачіпає, що Джеймс опирається. Він тут єдиний хлопець, якого вам не під силу отримати. Наскільки нестримно ви його хочете через це?
На відміну від Джеймса, Мередіт, здавалося, не дихала взагалі. Вона стояла геть нерухомо, ледь розтуливши губи, на її щоках пашіли червоні плями. Я знав цей погляд — той самий нестямний палючий погляд, як тоді на сходах під час вечірки на честь «Цезаря». У мене в грудях щось стиснулося.
— А от тепер, — наказала Ґвендолін, — я нарешті хочу, щоб ви забули про зоровий контакт і роздивилися одне одного, сантиметр за сантиметром. Ну ж бо. Не кваптеся.
Вони підкорилися. Мередіт і Джеймс дивилися одне на одного, вивчали, занурившись у це з головою, а я стежив за їхніми поглядами й бачив те, що бачили вони: обриси Джеймсового підборіддя, трикутник гладенької шкіри, що виднілася у V-подібному вирізі його коміра. Тильний бік його рук, тендітні виступи кісток, бездоганні, наче в статуй, вирізьблених Мікеланджело. І Мередіт: м’яка рожева мушля вуст, вигин шиї, лінія плечей. Крихітна мітка, яку мої зуби залишили на її зап’ястку. Від хвилювання кожен нерв у мені аж іскрив.
— Л тепер гляньте одне одному в очі, — промовила Ґвен-долін. — І цього разу зробіть усе по-справжньому. Філіппо?
Філіппа глянула в текст, який тримала в руках, і промовила останню Освальдову репліку:
Мередіт ривком втягнула повітря, ніби людина, яка прокидається. її долоня лягла на Джеймсові груди, перш ніж той устиг ворухнутися, утримуючи його на відстані витягнутої руки.
МЕРЕДІТ:
Вона пограла з комірцем його сорочки, на мить відволікшись на тепло шкіри під тканиною. Він навпомацки знайшов її руку, пучками пальців провів по мереживу блакитних жилок на зап’ястку.
МЕРЕДІТ: Ї
Поки вона говорила, він дивився на її губи, а тоді Мсредіт зігнула лікоть, запрошуючи Джеймса підступитися ближче, ніби забула, чому його треба тримати на відстані.
МЕРЕДІТ:
Її рука ковзнула до горловини светра, і його рука потягнулася слідом за нею, завмерши на волосину від її шкіри, поки вона намацувала хустку й витягала її.
Одним раптовим рухом він схопив хустку й поцілував Мередіт із такою силою, що мало не збив її з ніг. Вона обома руками вчепилася в його сорочку, ніби хотіла його задушити, і я почув, як збилося його дихання, почув ледь помітний схлип у відповідь. Це було жорстко й агресивно, хустка та її витончена спокуса були роздушені й забуті. Якби вони мали пазурі, то, мабуть, просто роздерли б одне одного на шматки. Мені було гаряче, мене нудило, у голові паморочилося. Я хотів відвернутися, але не міг — враження було таке, ніби спостерігаю за автомобільною аварією. Я так міцно зціпив зуби, що перед очима все аж попливло.
Мередіт нарешті відірвалася від Джеймса, відштовхнула його на крок. Тепер їх розділяв трохи більше ніж метр, та вони все не зводили одне з одного очей, розпатлані й захекані.
МЕРЕДІТ:
ДЖЕЙМС:
Він повернувся, рушив у хибний бік і просто вийшов зі студії. Щойно він зник, Мередіт відвернулася від того місця, де стояв Джеймс, і слова її пролунали різко й затято:
Продзвенів дзвінок, саме вчасно. Я вибіг у коридор; від огидного відчуття, що на мене всі витріщаються, аж пекло шкіру.
СЦЕНА ДЕСЯТА
Я кулею злетів сходами, мало не перекинувши через поруччя якогось студента філософського факультету — так мені кортіло якнайшвидше забратися з П'ятої студії. Дорогою впустив книгу, але повертатися по неї не став — хтось достеменно підніме, а в кутику на форзаці було написано моє прізвище. Діставшись галереї, я, навіть не постукавши, рвучко розчахнув двері, затраснув їх за собою і привалився до них спиною. Під шиною на переніссі засвербіло — підступало бажання чхнути, і на мить я затамував подих, уявивши, як зараз буде боляче.
— Олівере? — Фредерік визирнув з-за дошки з ганчіркою для крейди в руці.
— Так, — озвався я, видихаючи. — Перепрошую, я просто... хотів побути в тиші.
— Розумію. Може, сядете, а я наллю вам чаю?
Я кивнув, очі сльозилися, бо я щосили намагався не чхнути. Пройшовши кімнатою, підступився до вікна й визирнув надвір. Там усе було безрадісним і сірим, тьмяне озеро вкривав тонкий шар криги. Звідси, здалеку і з чималої висоти, воно здавалося каламутним дзеркалом, і я уявив, як Бог тягнеться донизу, щоб протерти скло рукавом.