М. Рио – Ніби ми злодії (страница 65)
— Я піду.
Колін майже вибіг із бібліотеки, йому кортіло якнайшвидше опинитися в коридорі, де ми на нього не витріщатимемося.
МЕРЕДІТ: Як вважаєте, що сталося?
Я: Не знаю. Він нікому з вас нічого не казав?
РЕН: Ні, але з ним останнім часом щось негаразд.
ДЖЕЙМС: Можна подумати, з кимось із нас усе гаразд.
Рен насупилася й глянула на мене. Додати було нічого, тому я просто знизав плечима. Вона розтулила губи, але що саме збиралася сказати, ми так і не дізналися, бо в бібліотеку знов увірвався Колін; щойно помаковіле обличчя зараз було біле-білісіньке.
— Він у себе — і йому зле... Зовсім зле!
На останньому слові його голос зірвався. Ми всі посхоплювалися на ноги. Уже в коридорі нас наздогнав голос Філіппи, що пролунав із кухні, нервовий і високий.
— Народе, агов? Що там у вас?
Двері вгатили об стіну, коли Колін розчахнув їх навстіж. Книги, одяг та зіжмаканий папір були розкидані по всій кімнаті, наче тут вибухнула бомба. Александр лежав на підлозі, його руки та ноги були зігнуті під якимись неприродними кутами, голова закинута назад, наче йому зламали шию.
— Боже... — видихнув я. — Що робити?
Повз мене до кімнати проштовхнувся Джеймс.
— Розступіться. Коліне, підніми його, зможеш?
Рен тицьнула пальцем у глибину кімнати.
— Що це?
Підлога під ліжком була заставлена баночками від пігулок і футлярами від фотоплівки. Вони були запхані під ліжко так глибоко, що з-під кута ковдри, яка сповзла чи не до підлоги, їх майже не було видно. З деяких було відірвано аптечні етикетки, лишилися самі клаптики білого паперу.
Джеймс опустився поряд з Александром на коліна, стиснув його зап’ясток, намацуючи пульс. Колін обережно підняв його голову — і з Александрових губ зірвався якийсь звук.
— Живий, — сказав я. — Точно живий, він, мабуть, просто...
Голос у Джеймса був тонкий і напружений:
— Та помовч бодай мить, я не можу...
Філіппа вигулькнула у дверях кімнати за нашими спинами.
— Що тут відбувається?
Александр щось пробурмотів, і Колін схилився чи не впритул до його обличчя.
— Не знаю, — сказав я. — Мабуть, передоз.
— Господи... Який передоз? А на чому він сидить, хтось знає?
— Пульс уривчастий, — швидко й тихо промовив Джеймс. — Йому треба до лікарні. Хтось із вас, гайда вниз, телефонуйте до швидкої. І зберіть усю цю погань.
Він кивнув у бік баночок попід ліжком.
Колін, який заколисував мокру від поту Александрову голову на колінах, пополотнів.
— Не можна все це здати лікарям — ти що, хочеш, щоб його виключили?
— А ти хочеш, щоб він помер? — відрубав Джеймс.
Колін не встиг відповісти, Александрове тіло раптом звело судомою, щелепи стиснулися, м’язи засмикалися.
— Робімо, як він сказав, — втрутилася Мередіт. — Гайда хтось до телефона, просто зараз!
Вона опустилася навпочіпки поруч із Джеймсом і заходилася вигрібати баночки з-під ліжка. Александр застогнав, пальці зашкребли підлогу. Колін схопив його руку, міцно стиснув, ледь подавшись уперед. Рен забилася в куток і зіщулилася там, обхопивши себе руками за плечі; здавалося, її нудить. Мій шлунок теж намагався вийти через рот.
Філіппа схопила мене за руку.
— Олівере, ти можеш...
— Так, я піду. Подбай про Рен.
Я вибіг із кімнати й помчав сходами вниз. Затерплі ноги підтиналися. Зірвавши з важеля слухавку, я набрав 911.
За мить по інший бік пролунав голос. Жіночий. Байдужий. Діловий.
— Дев’ять-один-один. Що у вас сталося?
— Я в Замку на території академії Деллекера, нам терміново потрібна швидка.
— Про який саме екстрений випадок ідеться? — вона була така спокійна, така холодна. Я насилу тамував бажання гримнути на неї: «Про терміновий! Чули про такий?».
— Якесь передозування, не знаю, чим саме. Відрядіть швидку, хутко!
Я впустив слухавку, дозволив їй просто випасти з моєї руки. Вона ривком натягнула дріт і загойдалася на ньому, як повішаний на мотузці. Я чув металевий голос у телефоні, далекі звуки розпачу й тривоги нагорі, а в голові крутилося лише одне запитання: чому? Чому наркотики, чому передоз, що він зробив, що він зробив, щовінзробив,
Знову повернутися нагору я не міг себе примусити, але й на місці стояти був не годний. Мене наперед жахало те, що я міг сказати, коли поліція та парамедики почнуть ставити запитання. Я залишив трубку висіти й розчахнув двері, не взявши ані куртку, ані шарф, ані рукавички — нічого.
Ідучи доріжкою, де рінь, наче крихітні крижинки, колола мені ноги крізь шкарпетки, я поступово набирав швидкість. Коли я ступив на землю, вкриту брудною ковдрою лежалого снігу й соснової глиці, то вже мчав на повну силу. Попри холоднечу серце важко гупало в грудях, кров ринула по венах, гуркотіла у вухах, аж поки греблю в ніздрях не прорвало і з носа знову не ринуло. Я біг навпростець крізь ліс, гілки й колючки дряпали мені обличчя, руки й ноги, але я їх майже не відчував, дрібні уколи болю губилися в несамовитому ґвалті паніки. Я звернув зі стежки, пірнаючи в ліс, так глибоко, що не знав, чи зможу відшукати дорогу назад, так глибоко, щоб мене ніхто не почув. Коли здалося, що зараз розірветься або серце, або легені, я гепнувся на всі чотири на замерзле листя й завивав на дерева, допоки в горлі щось не обірвалося.
СЦЕНА ДЕВ’ЯТА
У вівторок зранку на заняттях нас було лише четверо: Джеймс, Філіппа, Мередіт і я. Александр досі не повернувся з реанімації Броудвотерської лікарні — хоча стан його стабілізувався, принаймні нам так сказали. У понеділок усіх одне за одним тягали із занять на психологічну консультацію. Штатний психолог і лікар із Броудвотера по черзі ставили настирливі запитання про нас самих, про інших, про нашу спільну історію зловживання психоактивними речовинами. (За результатами цієї співбесіди ми отримали брошури про небезпеку вживання наркотиків і суворе нагадування, що відвідування прийдешнього семінару про шкідливий вплив алкоголю є обов’язковим для всіх.) На додачу до звичайних проблем, спричинених стресом і перевтомою, у Джеймса та Рен — наскільки я зрозумів з того, що підслухав під дверима Голіншедового кабінету дорогою до туалету, — були ознаки посттравматичного стресового розладу. Рен узяла звільнення від занять ще на день, щоб перепочити, але, коли я запропонував Джеймсу зробити те саме, він заперечив:
— Якщо я цілий день сидітиму самотою в Замку, у мене дах зірве.
Я не став з ним сперечатися, але виявилося, що в П’ятій студії почувався він анітрохи не краще.
— ...Що ж, — промовила Ґвендолін, щойно ми сіли на свої місця. — Сумніваюся, що сьогодні хтось із вас готовий до засвоєння нового матеріалу, і до того ж вас надто мало. Завтра мені б довелося пояснювати ту саму тему.
Тому вона зважила за краще опрацювати проблемні сцени «Ліра», на ретельний розбір яких під час репетицій забракло часу.
Упродовж години ми з Джеймсом спостерігали за тим, як Ґвендолін патрає Мередіт і Філіппу, шукаючи в дівчатах проблиски справдешнього сестринського суперництва, щоб роздмухати між ними полум’я для сцени. Робота була не з легких; Мередіт заледве знала своїх братів, а Філіппа казала, що в неї ані братів, ані сестер немає взагалі (я досі не знаю, чи це правда). Відтак Ґвендолін вивела мене зі ступору, запитавши про моїх сестер; це була не та тема, яку мені тоді — та й будь-коли — хотілося обговорювати. До того ж вона мало не розбовкала всім, що я — новий прибиральник у Замку, але, на щастя, перемкнулася на іншу тему. Покінчивши з дівчатами, вона дала нам п’ять хвилин перерви й наказала Джеймсові та Мередіт прийти готовими до другої сцени четвертої дії.
Коли ми повернулися, Ґвендолін почала роботу над сценою докору — мовляв, минулого тижня вони грали абияк.
— Ні, серйозно, — мовила вона. — Це одна з найпристрасніших сцен у п’єсі між двома найпотужнішими персонажами. Ставки високі як ніколи, тому я не хочу, щоб у мене складалося враження, ніби я підглядаю за невдахою, який намагається зняти дівку в барі...
Мередіт і Джеймс слухали її мовчки і, коли Ґвендолін завершила промову, розійшлися по своїх місцях, навіть не глянувши одне на одного. (Відтоді, як Джеймс зламав мені ніс, ставлення Мередіт до нього перетворилося з прохолодного на крижане, і це, поза всякими сумнівами, також спричинялося до того, що на сцені між ними не було ніякої хімії.)
Філіппа подала їм репліку — не свою, але Ґвендолін вирішила себе цим не утруднювати, — і вони розпочали сцену, але так кострубато, що мене аж перехнябило. Текст у їхньому виконанні здавався пласким; торкалися вони одне одного вимушено й ніяково.
Філіппа, що сиділа поруч зі мною, дивилася, як руйнується сцена, з таким похмурим і зболеним виразом обличчя, ніби її катували.
— Стоп, стоп, стоп! — гукнула нарешті Ґвендолін, змахнувши рукою. — Зупиняймося.
Джеймс і Мередіт із вдячністю розійшлися, відсахнувшись одне від одного, наче однополярні магніти. Мередіт склала руки на грудях; Джеймс похмуро втупився в підлогу. Гвендолін глянула спочатку на одного, потім на іншу й поцікавилася:
— І що це, в біса, з вами обома таке?
Мередіт завмерла. Джеймс це відчув і теж напружився, але очей на неї не зводив. Ґвендолін стала руки попід боки й заходилася пильно роздивлятися цих двох.