М. Рио – Ніби ми злодії (страница 6)
— «Ти що, відмовишся від стипендії в Кейз-Вестерн і проведеш наступні чотири роки з розмазюканою пикою і в колготках, освідчуючись якійсь дівулі у вікні?»
Самого словосполучення «мистецька академія» вже було достатньо, щоб мій невблаганно-практичний батько оскаженів, але жорсткий відбір у Деллекері майже всіх примушував здивовано зводити брови. Це ж із якого доброго дива розумним, талановитим студентам жити під загрозою примусового виключення наприкінці кожного навчального року й випускатися навіть без традиційного наукового ступеня, який засвідчив би, що їм і справді вдалося вижити в цьому закладі? Але дечого більшість людей, які жили за межами химерної царини художньої освіти, не здатна була збагнути: диплом Деллекера був чимось на кшталт золотого квитка Віллі Вонки — він гарантував своєму власникові доступ до елітарних творчих і філологічних спільнот навіть поза академією.
Батько, який був налаштований проти Деллекера навіть затятіше за багатьох інших, навідріз відмовився приймати моє рішення змарнувати університетські роки. Акторська професія сама собою здавалася йому паскудною, але щось таке нішеве й старомодне, як шекспірівська драматургія (а в Деллекері ми нічого іншого не ставили), було значно гіршим. Мені було вісімнадцять, я був страшенно вразливим і вперше відчув цей неймовірний жах: розпач людини, яка бачить, що в неї просто крізь пальці вислизає щось, чого вона несамовито прагнула. Тому я наважився заявити, що або вчитимуся в Деллекері, або не вчитимуся взагалі ніде. Мати переконала батька оплатити мою освіту — після кількох тижнів ультиматумів і суперечок, що йшли по колу. Приводом стало те, що мою старшу сестру мали от-от витурити з університету Огайо, і батьки сподівалися, що перед гостями тепер можна буде хвалитися принаймні моїми досягненнями. (Чому вони не покладали особливих надій на Лію, наймолодшу й найталановитішу з нас, так і залишилося таємницею.)
— Якби ж моя матінка так шаленіла... — промовив Александр. — Вона ж бо досі вважає, буцімто я вчуся в Індіані...
Александрова мати віддала його на всиновлення, коли він був ще малюком, і не надто намагалася підтримувати стосунки. (Вона спромоглася повідомити синові про батька тільки те, що той чолов’яга був чи то з Пуерто-Рико, чи то з Коста-Рики, — звідки саме, вона достеменно не пам’ятала, — і що він гадки не мав про існування нащадка.) Свою освіту Александр оплачував з неймовірно щедрої стипендії і невеликих статків, які йому залишив дід-небіжчик, — старий зробив це виключно заради того, щоб дошкулити своїй непутящій доньці.
— А мій батько розчарований, що з мене не вийшло поета, — докинув Джеймс.
Професор Ферроу викладав у Берклі творчість поетів-романтиків, а його дружина, значно молодша за чоловіка (а на додачу — овва, який скандал! — його колишня студентка), сама була поеткою, аж доки, коли ще Джеймс навчався в початковій школі, у неї не стався нервовий зрив, яку Сильвії Плат[21]. Я познайомився з його батьками влітку позаминулого року, коли приїжджав до Каліфорнії навідати друга, і моя підозра, що люди вони цікаві, але до власного сина їм не цікаво анітрохи, тоді остаточно підтвердилася.
— А моїм начхати, — промовила Мередіт. — Вони по вуха в ботоксі й спробах ухилитися від податків, а про сімейний добробут дбають мої братики.
Сімейка Дарденнів жила то в Монреалі, то на Мангеттені, продавала шалено дорогі наручні годинники політикам та зіркам і ставилася до єдиної доньки радше як до якоїсь екзотичної тваринки, ніж як до рідної людини.
Філіппа, яка ніколи не розповідала про батьків, промовчала.
— Ну, не у всіх... — заперечив Річард. Його батьки й батьки Рен — троє бувалих у бувальцях акторів і режисер — жили в Лондоні й часто виходили на сцену у Вест-Енді. Він знизав плечима. — От у нас батьки чудові.
Александр видихнув цівку диму й викинув косяк.
— Поталанило вам, — промовив він і зіштовхнув Річарда з пірса. Той впав у воду з голосним плюскотом, нас усіх обдало бризками. Дівчата заверещали, затуляючи голови, ми з Джеймсом зойкнули від несподіванки. За мить ми всі, мокрі до рубця, реготали й аплодували Александрові — так голосно, що аж не чути було, як, випірнувши, лається Річард.
Ще годину ми байдикували, а потім одне за одним почали повільно підніматися нагору до Замку. Я залишився на пірсі останнім. У Бога я не вірив, але, хай там що за сила мене зараз чула, я попросив, щоб Річард не зурочив.
Хороший рік — це все, чого я хотів.
СЦЕНА П’ЯТА
Заняття з Ґвендолін о восьмій ранку — це було таки збіса зарано.
Ми сиділи нерівним колом, підібгавши під себе ноги, наче індіанці з дитячої книжки, позіхали й стискали кухлі з кавою, принесені з їдальні. П’ята студія — лігво Ґвендолін, прикрашене різнокольоровими гобеленами й захаращене ароматичними свічками, — була розташована на другому поверсі Холлу. Жодних пристойних меблів тут не було, замість того на підлозі валялася ціла купа подушок, завдяки чому спокуса влаштуватися зручніше й поспати була просто непереборною.
Ґвендолін прибула, як завше, на чверть години пізніше, ніж мала б
вона), горнучись у шалик із блискітками; на пальцях у неї виблискували золоті каблучки, масивні, що ті кастети. Вона сяяла яскравіше за бліде вранішнє сонце за вікном, і дивитися на неї було майже боляче.
— Доброго ранку, любчики! — прощебетала вона. Александр пробурмотів щось схоже на вітання, але решта промовчала. Вона завмерла, взявшись руками попід кощаві боки й дивлячись на нас згори вниз.
— Оце ганьбище! Перший день занять — та у вас мусять зараз очі горіти, хвости маєте тримати пістолетом!
Ми мовчки витріщалися на неї, аж тоді вона здійняла руки й наказала:
— Лну підвелися! Почали!
Наступні пів години були присвячені вервечці складних асан. Як для жінки за шістдесят, Ґвендолін була якоюсь аж лячно гнучкою. Коли хвилинна стрілка наблизилася до дев’ятої, вона випросталася з пози короля-голуба з таким ущасливленим зітханням, що, мабуть, зніяковів не лише я.
— Ну що, краще? — спитала вона.
Александр знову щось пробурчав.
— От закладаюся, що ви влітку страшенно за мною скучали, — провадила Ґвендолін далі. — Але в нас буде купа часу, щоб обговорити це після зборів. А зараз я б хотіла відразу взятися до справи. Маю повідомити вам, що цього року все в нас відбуватиметься трохи не так, як раніше.
Вперше аудиторія (за винятком Александра) продемонструвала якісь ознаки життя. Ми засовалися, виструнчилися й заходилися слухати.
— Аж дотепер ви були в безпеці, — промовила Ґвендолін. — І мені здається, краще чесно попередити вас, що від-сьогодні ці часи в минулому.
Я скоса глянув на Джеймса, який насупився. Незрозуміло було, чи то Ґвендолін, як зазвичай, драматизує, чи то вона й справді збирається щось змінити.
— Ви вже мене непогано знаєте, — сказала вона. — Ви в курсі, як я працюю. Це Фредерік вас умовлятиме й припрошуватиме, а я вас штовхатиму. Я й до того повсякчас вас штовхала, але... — вона здійняла вказівний палець, — не надміру.
От із цим погодитися було важкувато. Методи викладання у Ґвендолін були жорстокі, студенти часто-густо йшли з її занять заплаканими. (Актори — наче устриці, заявила вона, коли від неї зажадали пояснень щодо шаленого емоційного тиску. Треба розколоти мушлю й відкрити її, щоб видобути з неї дорогоцінну перлину.)
Ґвендолін тим часом вела далі:
— Це ваш останній рік, і я збираюся штовхати вас якнайдужче. Я знаю, на що ви здатні, і хай мені грець, якщо я не витягну це з вас до того, як ви звідси підете.
Я знову кинув стривожений погляд — цього разу вже на Філіппу.
Ґвендолін поправила шалик, пригладила волосся й поцікавилася:
— А тепер хто мені скаже: що є найдужчою завадою хорошій грі?
— Страх, — промовила Рен.
Це була одна з багатьох мантр самої Ґвендолін: на сцені треба бути відчайдушним.
— Так. Страх. Страх чого саме?
— Вразливості, — відповів Річард.
— Саме так, — кивнула Ґвендолін. — Ми завжди лише на п’ятдесят відсотків наш персонаж. Усе решта — ми самі, і ми боїмося продемонструвати, якими є насправді. Боїмося виглядати по-дурному, якщо оприявнимо власні почуття на повну силу. Але у світі Шекспіра перед пристрастю не встояти, її не соромляться. Отже! — вона плеснула в долоні, і ми аж підстрибнули від цього звуку. — Відсьогодні ми женемо страх геть. Якщо ви ховаєтеся, гарної роботи годі й чекати, тому витягнемо назовні всю цю бридоту. Хто перший?
Декілька секунд ми приголомшено сиділи в тиші, аж тоді Мередіт озвалася:
— Давайте я.
— Чудово, — кивнула Ґвендолін. — Вставайте.
Я з важким серцем дивився, як Мередіт підводиться. Вона стала посеред нашого маленького кола, потупцяла з ноги на ногу, аж поки нарешті не знайшла рівновагу, заправила пасма за вуха — так вона зазвичай робила, коли треба було зосередитися. У кожного з нас буди свої методи зосередження, але далеко не всім це вдавалося так природно.
— Мередіт... — промовила Ґвендолін, усміхаючись. — Наша морська свинка. Дихайте.
Мередіт стояла, заточуючись, наче під вітром, із заплющеними очима й ледь розтуленими губами. Видовище химерним чином заспокоювало, але водночас було якимось моторошно чуттєвим.