М. Рио – Ніби ми злодії (страница 5)

Фредерік легенько, по-змовницькому, кивнув.

— Чудово. Починайте, коли будете готові.

СЦЕНА ТРЕТЯ

Залишок дня ми провели в барі — тьмяно освітленій, з дерев’яними панелями на стінах забігайлівці, персонал якої знав більшість студентів із Деллекера на ім’я, приймав не лише справжні, а й підробні посвідки особи та не зважав на те, що декому з нас був двадцять один уже три роки поспіль. У четвертокурсників прослуховування завершилися до полудня, але Фредерік і Ґвендолін мусили передивитися ще сорок двох студентів, тож — із перервами на обід і вечерю, а також обговорення — списки з розподілом ролей навряд чи варто було очікувати раніше півночі. Ми вшістьох сиділи в нашій звичайній кабінці в «ШексBEER» — найдотепніший жартик, на який спромоглися в Броудвотері, — а на столі все більшало порожніх кухлів і келихів. Усі ми пили пиво, за винятком Мередіт, яка жлуктила горілку із содовою, і Александра, який пив скотч — не розбавлений.

Зараз була черга Рен чергувати в ДИМу, чекаючи, поки вивісять списки виконавців. Решта вже відбули свою варту, і якщо Рен теж з’явиться з порожніми руками, нам доведеться чергувати по другому колу. Сонце вже сіло, і то давно, але ми й досі аналізували власні виступи.

— Я все промахала, — пожалілася Мередіт уже, мабуть, удесяте. — Замість «мимохідь» сказала «мимохіть», наче цілковита дурепа.

— Ну, в контексті твого монологу особливої різниці я не бачу... — втомлено озвався Александр. — Ґвендолін, можливо, навіть не помітила, а Фредерікові, швидше за все, начхати.

Перш ніж Мередіт встигла відповісти, до бару ввірвалася Рен, стискаючи аркуш паперу.

— Є! — виголосила вона, і ми всі схопилися. Річард підвів її до столу, всадовив, а тоді забрав у неї аркуш. Рен уже передивилася список, тож тепер дозволила відтіснити себе в куток, а решта схилилися над столом.

Кілька секунд тиші — а тоді Александр виструнчився.

— А я вам що казав! — він плеснув по списку, тицьнув пальцем у бік Рен і вигукнув: — Корчмарю, а дозвольте-но мені пригостити панну!

— Сідай уже, дурню ти заплішений! — втрутилася Філіп-па, хапаючи його за лікоть і затягуючи назад до нашої кабінки. — Ти не все вгадав!

— Ні, все!

— Не все, бо Олівер гратиме не лишень Октавія, а й Каску!

— Що, серйозно? — я облишив вивчати список, щойно побачив рисочку між своїм іменем та роллю Октавія, тож тепер нахилився глянути ще раз.

— Так, а я взагалі трьох одразу: Деція Брута, Луцілія й Титінія, — вона стоїчно посміхнулася мені — такому самому «на тобі, боже, що мені не гоже», як і вона сама.

— Нащо їм це? — спитала Мередіт, помішуючи залишки горілки й висмоктуючи останні краплини крізь червону соломинку. — Адже другокурсників — хоч залийся!

— Бо третій курс ставить «Норовливу», — пояснила Рен. — І їм знадобиться купа народу, загребуть усіх, до кого дотягнуться.

— Оце Колін замахається... — зауважив Джеймс. — Дивіться, його призначили на Антонія і Траніо.

— Зі мною торік утнули те саме, — озвався Річард так, наче ми цього не знали. — 3 вами я був Нік Навій, а з четвертим — Король На Сцені¹⁵. Репетиції мав по вісім годин на день...

Інколи третьокурсників брали до вистав четвертого курсу на ролі, які не можна було довірити студентам другого. Це означало, що з восьмої до третьої в тебе заняття, потім репетиція однієї вистави до пів на восьму, а тоді другої — аж до одинадцятої. Відверто кажучи, ані Річардові, ані Колінові я не заздрив.

— Цього разу тобі поталанило, — втрутився Александр, ущипливо посміхнувшись. — Матимеш репетиції тільки половину тижня — ти ж помираєш у третій дії.

— А от за це я вип’ю, — докинула Філіппа.

— О, скільки дурнів так безглуздо тужать

І ревнощам безумним вірно служать![15] — виголосив Річард.

— Йой, та заткайся ти вже, — озвалася Реп. — Краще при гости всіх, і, можливо, ми тебе ще трохи потерпимо.

Він звівся й виголосив:

— Всю славу віддав би за кухоль пива![16]

Із цим Річард попростував до шинквасу. Філіппа похитала головою і промовила: — Якби ж то...

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

Ми кинули речі в Замку й стрімголов помчали поміж деревами, а тоді сходами, що вели схилом пагорба на берег озера. Ми сміялися, горлали одне на одного — впевнені, що нас не почують, і надто п’яні, щоб перейматися тим, що буде, якщо почують-таки. На озері був пірс — тягнувся понад водою від човнярні, де вкривалася іржею купа якогось старезного нікчемного мотлоху (човнів на південному березі озера не тримали, відколи Замок перетворився на студентський гуртожиток). На цьому пірсі ми провели багато теплих, а інколи й зимних вечорів — курили, пили, талапали ногами у воді.

Мередіт, яка була в значно кращій формі, ніж усі ми, і бігала швидше, мчала вперед, волосся маяло, наче прапор, у неї за спиною. Вона дісталася до місця першою. Зупинилася, закинула руки за голову, над поясом виднілася смужка блідої шкіри.

— Як солодко у місячному сяйві

Дрімає все довкола![17] — вона розвернулася й схопила мене за руки, тому що я опинився найближче від неї. — Сядьмо тут.

Хай слух леліє музики звучання.

Нехай зіллються з тишею нічною

Її солодкі, гармонійні звуки[18]

Я вдавав, ніби опираюся, але Мередіт усе одно потягла мене до краю пірса. Решта, одне за одним, скотилася сходами й долучилася до нас. Захеканий Александр дістався до місця останнім.

— Л нумо купатися голяка! — гукнула Мередіт, на ходу скидаючи черевички. — Я цього літа навіть не поплавала жодного разу!

— Вважають гідним осуду, як місяць

На дівчину погляне крізь вікно²⁰, — попередив Джеймс.

— На бога, Джеймсе, не будь занудою... — вона ляснула мені черевичком по стегну. — Олівере, а гайда зі мною до води?

Жодної довіри в мене її лукава посмішка не викликала, тому я відповів:

— Коли ми востаннє купалися голяка, я впав на пірсі й решту ночі провів долілиць на канапі, поки Александр витягав мені скабки з дупи.

Усі розреготалися, а Річард протяжно, по-вовчому присвиснув.

МЕРЕДІТ: Ну ж бо, мерщій хтось зі мною купатися!

АЛЕКСАНДР: А ти й добу походити вдягненою не можеш, так?

ФІЛІППА: Може, якби Рік грав її як годиться, вона б не поводилася з нами, як шльондра.

Знову сміх, знову свист. Річард зверхньо глянув на Філіппу й промовив:

—Мені здається, ця жінка забагато обіцяє[19].

Вона закотила очі й сіла біля Александра, який зосереджено скручував косяк — кришив травку в цигарковий папір.

Я вдихнув солодкаве, із деревним запахом, повітря та якнайдовше затамував подих. Після спекотного літа, проведеного в приміському Огайо, мені кортіло якнайшвидше повернутися до Деллекера й до озера. Уночі вода тут була чорною, а вдень набувала глибокого синьо-зеленого відтінку нефриту. Густий ліс оточував озеро зусібіч, за винятком північного берега, де дерева росли не так щільно і в місячному світлі мерехтіла діамантовим пилом смужка білого піску. Тут, на південному березі, ми були достатньо далеко від схожих на світлячків вогників Холлу, і можна було не перейматися, що нас побачать, а тим паче — що почують. Тими днями нам подобалося бути на самоті.

Мередіт відкинулася на пірс, заплющила очі й щось утихомирено мугикала собі під ніс. Джеймс і Рен сиділи на іншому краю та дивилися на пляж. Александр скрутив косяк, розкурив його й простягнув Філіппі.

— На, курни. Завтра в нас жодних справ, — промовив він, але це було не зовсім так. Завтра в нас був перший офіційний день занять і загальні збори ввечері. Менше з тим, Філіппа взяла косяк і зробила довгу затяжку, а тоді передала його мені. (Ми всі з особливої нагоди дозволяли собі травку — винятком був хіба Александр, який постійно був трохи під кайфом.)

Річард зітхнув; сповнений глибокого задоволення звук прогуркотів у нього в грудях — здавалося, наче воркотить велетенський кіт.

— Це буде чудовий рік, — промовив він. — Я відчуваю. РЕН: А може, це тому, що ти отримав омріяну роль? ДЖЕЙМС: І наполовину менше тексту, ніж інші?

РІЧАРД: Це взагалі-то справедливо після минулого року.

Я: Я тебе ненавиджу.

РІЧАРД: Ненависть — найщиріший різновид лестощів.

АЛЕКСАНДР: Там в оригіналі йдеться про наслідування, довбаку[20].

Хтось захихотів. У наших головах і досі приємно гуло. Ці сварки були незлобивими й не завдавали нікому болю. Ми, наче семеро дітей в одній родині, стільки часу проводили разом, що вже мали нагоду побачити одне одного і з найкращого боку, і з найгіршого, і жодний з них не справив на нас надмірного враження.

— Уявляєте, це вже наш останній рік... — промовила Рен, коли пауза після загального сміху дещо затягнулася.

— Не уявляю, — озвався я. — Здається, лише вчора батько горлав, що я пускаю життя на пси.

Александр фиркнув.

— А що саме він тобі казав?