М. Рио – Ніби ми злодії (страница 4)

— Ну й дарма, — озвався Річард. — Ти ще жодного разу не зіграв так жахливо, як тобі чомусь здається. Просто не метушись. Ти цікавіший, коли заспокоюєшся.

Я розгублено насупився.

— Тобто?

— Тобто коли забуваєш про те, що ти на сцені. І про те, що треба нервуватися, також забуваєш. Ти тоді починаєш справді слухати інших — слухати так, наче вперше чуєш ті репліки, які вони промовляють. Коли ти такий, з тобою дуже класно працювати. А збоку за цим споглядати — справжнє диво... — він похитав головою, помітивши моє спантеличення. — Дарма я це тобі сказав. Тільки кирпу тепер не дери... — здоровенним ручиськом він плеснув мене по плечу, і я від несподіванки поточився, гойднувся вперед, торкнувшись пучками пальців вологої трави. Річард гучно зареготав, аж луна розійшлася вранішнім повітрям, і вхопив мене за руку, щоб допомогти втримати рівновагу.

— От бачиш? — сказав він. — Просто міцно стій на ногах, і все буде добре.

— Ну ти й зараза... — промовив я, ледь усміхнувшись (саме так Річард і діяв на людей).

Коли ми дісталися до ДИМу, Річард ще раз весело плеснув мене по спині й зник у репетиційній залі. Я ж тинявся коридором за задником, згадуючи Річардові слова, і подумки наново й наново товкмачив свій монолог з «Перікла», наче читав «Богородице Діво».

Саме під час першого в семестрі прослуховування визначали, які ролі ми гратимемо в осінній виставі. Того року ставили «Юлія Цезаря». Трагедії та хроніки залишали четвертому курсу, третій отримував романтичні п’єси й комедії, а всі епізодичні ролі грали другокурсники. Першокурсники працювали за лаштунками, гарували над загальними дисциплінами й гадали, у що вони, в біса, вляпалися. (Щороку студентів, чия робота була визнана незадовільною, відраховували — часто чи не половину курсу. Дожити до четвертого курсу можна було або завдяки таланту, або завдяки талану. У моєму випадку — друге.)

Світлини курсу за минулі пів сотні років висіли двома охайними рядами на стіні в коридорі. Наша була останньою і, ніде правди діти, найсексуальнішою — рекламне фото з минулорічної вистави «Сон літньої ночі». Ми на ньому виглядали молодшими.

Це Фредерікові спало на думку поставити «Сон...» як піжамну вечірку. Ми з Джеймсом (відповідно Лізандр і Деметрій) у смугастих боксерах і білих майках стояли, розлючено витріщаючись один на одного, а між нами скоцюрбилася Рен (Гермія в куцій рожевій нічній сорочці). Філіппа стояла ліворуч від мене, вбрана в довшу синю нічну сорочку; вона була Геленою і стискала в руках подушку — саме подушками вони з Рен билися в третій дії. А в самісінькому центрі фото сплелися, наче змії, Александр і Мередіт. Він — лиховісний і спокусливий Оберон в обтислому шовковому халаті, вона — хтива Титанія у відвертому чорному мереживі. Але найбільше увагу привертав Річард. Він стояв у клоунській фланелевій піжамі серед мужлаїв-ремісників, а з його густої чорної чуприни стирчали величезні віслюкові вуха. Ного Нік Навій був агресивним, непередбачуваним і геть нарваним. Він мордував фей, мучив усіх інших акторів, лякав глядачів до напівсмерті і — як завше — був головною окрасою вистави.

Ми семеро пережили щорічні «чистки», тому що в нашій компанії кожен став у якомусь сенсі незамінним. За чотири роки ми перетворилися зі збіговиська виконавців ролей другого плану на маленьку, але добре вимуштрувану драматичну трупу. Деякі з наших переваг були очевидними. Річард — уособлена сила, метр дев'яносто бетонного огрому, з пронизливими чорними очима й бентежним басом, що глушив решту звуків у приміщенні. Він грав войовників, деспотів і всіх, хто мав або зачарувати глядачів, або налякати. Мередіт була просто живим втіленням спокуси — справжня мрія: пружні вигини тіла й оксамитова шкіра. Але в її сексуальній принадності було щось безжальне — коли вона рухалася, ти дивився лише на неї, хай там що відбувалося довкола, дивився мимоволі. (Вони з Річардом були «парою» в усіх сенсах цього слова, починаючи з весняного семестру другого курсу.)

Рен, Річардова кузина, — хоча, дивлячись на них, ніхто б довіку про це не здогадався, — була нашою інженю. Сусідським дівчиськом, тендітним створінням із шовковистим пшеничним волоссям і круглими оченятами порцелянової ляльки. Александр був у нас штатним лиходієм — худющий, жилавий, з довгими темними кучерями й гострими хижими зубами — через них він скидався на вампіра, коли всміхався.

Нас із Філіппою класифікувати було важче. Вона була висока, з оливковою шкірою, із чимось невловимо хлопчачим у подобі. А ще в ній було щось зимне й мінливе, завдяки чому й Гораціо, й Емілія в її виконанні виходили однаково переконливими. Я натомість був середнячком у всьому — не надто вродливий, не надто здібний, без видатних талантів — зате з умінням майстерно приховувати хиби інших. Упевнений, «чистку» третього курсу я пережив тільки через те, що без мене Джеймс ставав похмурим і дратівливим.

Нам дуже пощастило на першому курсі, коли ми з ним опинилися в крихітній комірці на горішньому поверсі гуртожитку. Коли я вперше прочинив двері, Джеймс підвів очі від сумки, яку саме розбирав, простягнув руку й виголосив:

— А ось і велебний Олівер! Ласкаво просимо, отче Олівере![13]

Він був із тих акторів, за якими всі починають упадати, варто їм лише ступити на сцену. І я не став винятком.

Уже тоді, у перші наші дні в Деллекері, я постійно від усіх його захищав і навіть починав ревнувати, коли хтось із наших приятелів підступався надто близько, зазіхаючи на мою роль «найкращого друга», — а ставалося це не частіше за зорепади. Дехто сприймав мене просто як відданого товариша головного героя — цілком відповідно до ролей, які я завжди отримував від Ґвендолін. Але Джеймс за своїм єством і справді був викапаним героєм, тож я через це не переймався. Він був най-вродливішим із нас (Мередіт якось назвала його діснсївським принцом), але навіть дужче, ніж врода, вабила властива йому дитяча глибинність почуттів — і на сцені, і поза нею. Упродовж трьох років я насолоджувався його всеосяжною популярністю й захоплювався ним — без натяку на заздрість, хоча у Фредеріка він ходив в улюбленцях, так само, як Річард — у Ґвсндолін. Певна річ, Джеймсу не притаманні були ані Річардова пиха, ані його темперамент, Джеймса просто всі любили, тоді як Ричарда однаково палко любили й ненавиділи.

Зазвичай ми залишалися на прослуховування того з однокурсників, хто йшов за нами слідом (а тому можливість грати без свідків ставала моральною компенсацією для того, кого слухали першим), і я тривожно крокував коридором, мріючи, щоб моїм глядачем був Джеймс. За Річардової присутності в глядацькій залі, навіть якщо він не ставив це собі за мету, всі ніяковіли. Зараз до мене долинав з репетиційної зали його голос, дзвінко відлунюючи від стін.

РІЧАРД: Не маючи підстав, не поспішайте

Наш гострий меч Зо бою розбудити;

В ім’я господнє, будьте обережні.

Коли зіткнуться дві такі держави, Вже не обійдеться малою кров’ю. А кожна крапля крові безневинних — Тому прокляття, хто меча гострив, Щоб вкоротити вік, і так короткий[14].

Я вже двічі бачив був, як він читає цей монолог, але враження, яке справляла його гра, від того не слабшало.

Рівно о пів на дев’яту двері до репетиційної зали, рипнувши, прочинилися, і я побачив у шпарині знайоме обличчя Фредеріка — зморшкувате й кумедне.

— Олівере? Ми готові вас прослухати.

— Чудово.

Серце в мене зайшлося — затріпотіло, наче там, між легенями, бив крилами крихітний птах.Заходячи до зали, я, як завжди, почувався дрібним і незначущим. Це було величезне приміщення з високою склепінчастою стелею та великими вікнами, що виходили на кампус. Блакитні оксамитові завіси на них були розсунуті й замітали дерев'яну підлогу запилюженими краями.

— Доброго ранку, Ґвендолін, — промовив я, і голос мій луною розійшовся приміщенням.

Руда, худюща, що та жердина, жінка, яка сиділа за режисерським столом, зиркнула на мене. Здавалося, саме вона домінує в цій залі. Зухвала рожева помада й пов’язаний на голові шалик у «турецький огірок» робили її схожою на ромку. Вона ворухнула пальцями на знак вітання, і браслети на її зап’ястку дзенькнули. Річард умостився на стільці ліворуч від столу, склавши руки на грудях, і тепер дивився на мене зі спокійною усмішкою. На амплуа виконавця головних ролей я не зазіхав, а тому конкурентом він мене не вважав. Я коротко йому всміхнувся й надалі вирішив не зважати на його присутність.

— Олівере, — промовила Ґвендолін. — Дуже рада вас бачити. Схоже, ви схудли?

— Взагалі-то навпаки, — озвався я, відчуваючи, як починають пашіти щоки. Напередодні літніх канікул вона порадила мені «підкачатися». Я щодня годинами гарував у спортзалі — провів там весь червень, липень і серпень, сподіваючись її вразити.

— Гм... — промимрила Ґвендолін, повільно роздивляючись мене з маківки до п’ят із стриманою увагою работоргівця на ринку. — Що ж... Починаємо?

— Так, звісно.

Я згадав Річардову пораду, став якомога рівніше й подумки заприсягся не смикатися без поважної причини.

Фредерік відкинувся на спинку сусіднього з Ґвендолін крісла, зняв окуляри, протер скельця крайкою сорочки.

— І що ви для нас сьогодні приготували? — спитав він.

— Перікла, — відповів я. Він сам запропонував мені цей монолог минулого семестру.