М. Рио – Ніби ми злодії (страница 8)
Він узяв з таці філіжанку, зробив ковток і знову поставив її на місце. Фредерік ніколи не проводив заняття за столом чи за кафедрою, натомість походжав перед дошкою.
— Цього року ми зосередимося на трагічних п’єсах Шекспіра. Як гадаєте, що саме ми вивчатимемо?
Я чхнув, наче відповідаючи на його запитання, а за мить усі почали озвучувати свої міркування.
АЛЕКСАНДР: Джерела сюжету.
ФіЛІППА: Структуру.
РЕН: Систему образів.
МЕРЕДІТ: Конфлікт, внутрішній і зовнішній.
Я: Долю й свободу волі.
ДЖЕЙМС: Трагічного героя.
РІЧАРД: Трагічного лиходія.
Фредерік здійняв руку, зупиняючи нас.
— Добре. Так, — промовив він. — Так, усе те, що ви перелічили. Ми, авжеж, розглянемо всі п’єси, і проблемні, з «Троїлом і Крессідою» включно, також. Але, певна річ, почнемо ми з «Юлія Цезаря». Отже, запитання: чому «Юлій Цезар» — це не історична хроніка?
Джеймс відповів першим, із властивим йому академічним завзяттям.
— Тому що історичні хроніки — це коли йдеться про історію Англії.
— Так, авжеж, — кивнув Фредерік і знову покрокував вздовж дошки. Я шморгнув носом, розмішав чай і, відкинувшись на спинку стільця, приготувався слухати.
— Більшість трагедій має якісь історичні елементи, але до історичних хронік, як цілком слушно зауважив Джеймс, ми відносимо п’єси про історію Англії, названі за іменами британських монархів. А як щодо інших причин? Що насамперед робить «Цезаря» саме трагедією?
Мої однокурсники зацікавлено ззирнулися, але висувати першу гіпотезу, ризикуючи помилитися, ніхто не бажав.
— Ну... — зважився я, коли ніхто так і не заговорив. Голос мій звучав гугняво через закладений ніс. — У кінці п’єси більшість головних героїв гине, але Рим стоїть і надалі, — я затнувся, намагаючись якнайкраще сформулювати свою думку. — Я вважаю, що п’єса більше про людей, ніж про політику. Ну, тобто вона, авжеж, про політику, але, якщо порівняти... ну, не знаю... наприклад, з «Генріхом VI», де всі постійно б’ються за трон, «Цезар» більше про особистостей. Про персонажів, про те, хто вони, а не лише про те, хто зараз при владі...
Я знизав плечима, не впевнений, чи мені вдалося бодай почасти пояснити свою думку.
— Так, гадаю, Оліверові вдалося дещо намацати... — заговорив Фредерік. — А тепер, з вашого дозволу, я поставлю ще одне запитання. Що важливіше: те, що Цезаря вбили, чи те, що зробили це його найближчі друзі?
Запитання було не з тих, що потребують відповіді, тому всі промовчали. Я раптом збагнув, що Фредерік дивився на мене з тією гордою батьківською прихильністю, якою зазвичай удостоював тільки Джеймса. Останній, коли я глянув на нього понад столом, підбадьорливо мені всміхнувся.
— От саме в цьому, — заговорив Фредерік, — полягає сутність трагедії.
Він обвів нас поглядом, склавши руки за спиною, у скельцях його окулярів відбивалося полуденне сонце.
— Отже... Починаємо?
Він відвернувся до дошки, узяв шматок крейди з таці й заходився писати.
— Дія перша, сцена перша. Вулиця. Ми бачимо трибунів і простолюд. Як гадаєте, що важливе для нас у цій сцені? Швець змагається в дотепах із Флавієм та Маруллом і під час подальших запитань презентує нам нашого героя-тирана...
Ми квапливо порпалися в сумках, шукаючи зошити й ручки, поки Фредерік провадив далі. Ми записували чи не кожне його слово. Сонце зігрівало мені спину, ніздрі лоскотав гірко-солодкий аромат чорного чаю. Я крадькома зиркав на однокурсників, які писали, слухали, час від часу ставили запитання, і вражено думав, як мені пощастило опинитися серед них.
СЦЕНА СЬОМА
Загальні збори за традицією проводилися в декорованій золотавими блискітками музичній залі дев’ятого вересня, у день народження Леопольда Деллекера. (Він перебрався на північ із Чикаго й збудував цей маєток у 1850-х. На академію будівля перетворилася лише пів століття по тому, коли дбати про неї виявилося задорогим задоволенням для родини Деллекерів, чисельність якої стрімко зменшувалася.) Якби старигань Леопольд якимось чином спромігся уникнути смерті, сьогодні йому б виповнилося сто вісімдесят сім років. Нагорі, в актовій залі, чекав величезний торт саме з такою кількістю свічок — його мали нарізати й пригостити студентів і викладачів після вітальної промови декана Голіншеда.
Ми влаштувалися ліворуч від проходу, в самісінькому центрі довгого ряду, що його також займали другий і третій курси. Студенти театрального, найгаласливіші, найреготливіші, сиділи за студентами відділення інструментальної і хорової музики (ті трималися відсторонено і, схоже, всерйоз намагалися відповідати загальній думці, що саме вони — найспокійніші й найнеприступніші зусіх деллекерівських факультетів). Студенти з хореографії (збіговисько недогодованих, схожих на лебедів створінь) сиділи за нами. По той бік проходу влаштувалися студенти з факультету образотворчого мистецтва (їх можна було легко впізнати за нестандартними зачісками та одягом, завжди зашмарованим фарбами й гіпсом), філологи (ці спілкувалися одне з одним — а інколи з іншими також — майже винятково давньогрецькою та латиною) і студенти філософського факультету (найхимерніші, але водночас найдотепніші, адже кожну розмову вони сприймали як соціальний експеримент і вимахувалися словиськами на кшталт «гілозоїзм»[23] і «співставність», наче для всіх довкола вони були так само зрозумілими, як «доброго ранку»). Викладачі влаштувалися на стільцях, виставлених на сцені довгим рядом. Фредерік і Ґвендолін сиділи поруч, наче літнє подружжя, стиха перемовляючись із сусідами.
Загальні збори були одним з тих рідкісних випадків, коли всі ми поєднувалися в єдине ціле — морс людей у формі, колір якої в нас заведено було називати «деллекерівським синім», бо ніхто не хотів називати його павичевим. Авжеж, носити офіційні кольори академії нас ніхто не примушував, але майже всі були вбрані в однакові сині светри з гербом, гаптованим ліворуч на грудях. Більша версія цього ж родинного герба прикрашала штандарт за сценою — білий андріївський хрест на блакитному тлі, довгий золотий ключ і гостре чорне перо, схрещені на кшталт мечів на передньому плані. Під ними було виведено девіз:
Як завжди, саме з цього почав свою промову на загальних зборах декан Голіншед.
— Добрий вечір усім.
Він ступив на сцену з-за лаштунків, прожектор підсвітив його обличчя, і всі ми принишкли.
— От і початок ще одного року. Присутнім тут першокурсникам просто скажу: ласкаво просимо! Ми раді, що ви тепер з нами. Другий, третій і четвертий курси — з поверненням. І вітання!
Голіншед був дивним — високий, але сутулий; тихий, але владний. У нього був масивний гачкуватий ніс, тонке мідяно-руде волосся й маленькі окуляри в прямокутній оправі — скельця такі товсті, що очі за ними здавалися втричі більшими, ніж були насправді.
— Якщо сьогодні ввечері ви сидите в цій залі, — провадив він далі, — це означає, що вас прийняли до славетної родини Деллекера. Тут у вас з’явиться чимало друзів і, можливо, кілька ворогів. Не дозволяйте цій останній перспективі вас залякати — якщо ви не нажили ворогів, значить, ви жили надто обачно. А саме від цього я й хочу вас застерегти.
Він помовчав кілька секунд, ніби обмірковуючи щойно промовлені слова.
— Щось його кудись не туди понесло... — пробурмотів Александр.
— Йому доводиться переробляти свої промови щонайменше кожні чотири роки, — озвався я пошепки. — Хіба ж годиться його звинувачувати?
— У Деллекері я закликаю вас жити сміливо, — вів Голіншед. — Творіть, припускайтеся помилок і ні про що не шкодуйте. Ви опинилися в Деллекері, тому що для вас існувало дещо важливіше за гроші, за усталені порядки, за успішність в освіті, яку можна виміряти в балах. Я без жодних вагань кажу вам, що ви надзвичайні. Проте... — обличчя його спохмурніло, — наші сподівання щодо вас цілком і повністю відповідають вашому величезному потенціалу. Ми очікуємо від вас цілеспрямованості. Ми очікуємо відданості. Ми очікуємо, що ви нас вразите. І ми
Його слова прогриміли на всю залу й повисли в повітрі, наче хмара духмяної пари — невидима, проте добре відчутна. Він дозволив неприродній тиші тривати незвично довго, а тоді раптом рвучко відсунувся назад від кафедри й промовив:
— Дехто з вас долучився до нас уже наприкінці епохи, і коли ви вийдете звідси, то потрапите не лише до нового десятиріччя, до нового століття, а й до нового тисячоліття. Ми збираємося докласти максимум зусиль, щоб підготувати вас до цього. Майбутнє — безмежне, безкрає, сповнене можливостей, але воно небезпечне. Хапайтеся за кожну можливість, яку ви маєте, і тримайтеся за неї, щоб вас не віднесло назад до моря.
Погляд його безпомильно зупинився на нас, четвертому курсі театрального.
Не марнуйте ані миті, леді й джентльмени, — Голіншед замріяно всміхнувея, а тоді глянув на годиннику себе на зап’ястку. — До речі, стосовно проґавленого щастя. Там, нагорі, чекає величезний торт, який треба знищити. Приємного вечора!