М. Рио – Ніби ми злодії (страница 58)
Наступні три дні проминули приблизно так само. Надвечір ми налигувалися, терпіли Калеба, скільки вистачало снаги, а тоді разом падали в ліжко. Удень ми гуляли Нью-Йорком, збували час і тринькали гроші родини Дарденнів у книгарнях, театрах і кав’ярнях, розмовляли про життя після Деллекера, нарешті усвідомивши, що до цієї миті — усього кілька місяців. Але багато чого так і лишилося несказаним.
— На весняній виставі будуть агенти, — якось по обіді сказала Мередіт, коли ми поверталися зі «Стренда» з порожніми руками — тільки тому, що вже побували там раніше. — А потім буде ще один показ, у травні. Я ще навіть не думала, що саме читатиму, — вона ліктем дала мені штурханця. — Нам з тобою треба зробити спільний етюд. Можемо взяти... Не знаю навіть. Маргарет і Саффолка[105]... — вона підвела голову й спитала легковажно: — А ти б носив моє серце як прикрасу, в коробочці?
— Не знаю. А ти носила б мою голову в кошику, якби її відрубали пірати?
Вона глянула на мене, ніби я геть здурів, аж тоді — на моє полегшення й радість — розсміялася, і сміх її був нестримним і прегарним, наче щойно розквітла тигрова лілея. Коли веселощі вгамувалися, Мередіт глянула на перехожих навколо, що рівним потоком сунули до Юніон-сквер.
— Буде так дивно, — сказала вона вже серйозніше, — коли всі наші тут зберуться.
— Це буде прикольно, — сказав я, замислившись, чи не впише вона нас до себе на тиждень, поки триватимуть покази. А що? Спатимемо на підлозі, наче школярі на піжамній вечірці... — Такий собі тест-драйв. За рік, мабуть, уже всі тут осядемо.
— Гадаєш?
— Ну, ми ж маємо бути там, де Шекспір. Ти й надалі житимеш у батьків?
— Божечки, ні. Мені треба вибиратися звідси.
— Тоді, мабуть, тобі доведеться оселитися в якійсь халупі посеред нетрів Квінса, як і всім нам.
Я схилився до неї, наші плечі стикнулися, і вона якось невпевнено всміхнулася мені.
— Знову туситимемо один в одного на головах, як у Замку?
— А, власне, чому ні?
Усмішка Мередіт згасла, вона похитала головою.
— Як раніше вже не буде.
Я обхопив її рукою за шию, пригорнув до себе й поцілував у скроню. Відчув, як вона зітхнула, видихаючи власний смуток, і втягнув його в себе. Ні, як раніше вже не буде. З цим годі було сперечатися.
У неділю ввечері ми вилетіли назад до «ОТара», першим класом — це був Калебів подарунок. До Замку ми дісталися першими, оскільки заняття розпочиналися тільки в середу. (Я був за це вдячний. Хай там що відбувалося між Мередіт і мною — ми так жодного разу й не говорили про це після нашого невдалого «побачення» в «ШексBEER», — я не готовий був обговорювати це з іншими.) Я відірвав наліпку «Ла-Ґвардії» зі своєї валізи й поставив ту біля ліжка. На мить завмер, дивлячись у куток кімнати, який займав Джеймс. Мої сімейні драми й те, як я зосередився на Мередіт, дали мені змогу на пару тижнів викинути Джеймса з голови. Я казав собі, що той ревнивий розпач, який охопив мене під час «Різдвяної маски», був просто хвилинним божевіллям, побічним ефектом підступної театральної магії. Але, стоячи зараз у Вежі, у кімнаті, де мене зустріла Джеймсова тінь, я відчував, цей розпач знову повільно підкрадається до мене.
На непевних ногах я спустився вниз і провів ще одну ніч із Мередіт — інше мені годі було вигадати.
СЦЕНА ДРУГА
У середу просто зранку на дошці оголошень з’явилося повідомлення про прослуховування в другому семестрі.
Нижче висів розклад прослуховувань і репетицій. Першим мав іти Александр, глядачів у нього не було. Потім він мав подивитися монолог Рен, вона — мій, я — виступ Філіппи, сама Філіппа — Джеймсів, а він — Мередіт.
Наступний тиждень ми провели, нашвидку готуючи нові фрагменти до прослуховування. Вибір п’єси всіх нас здивував.
За п’ятдесят років у Деллекері ще жодного разу не бралися за «Ліра», найімовірніше, через те, що (як зазначив Александр) випускати в головній ролі тендітного недолітка ледь за двадцять було б просто абсурдом. Як цю проблему збиралися вирішити Фредерік та Ґвендолін, ми поки що не здогадувалися.
О восьмій вечора в день прослуховування я самотою сидів на нашому місці в «ШексBEER», привертаючи дуже недобрі погляди компаній, яким потрібен був столик. Мередіт щойно пішла, щоб підготуватися до свого виходу, а Філіппа, мабуть, незабаром мала з’явитися. Я подивився її прослуховування — Тамора[106] в неї вийшла просто дивовижна, — і зараз мені страшенно кортіло обговорити розподіл ролей з кимось, хто вже виступив. (Александр і Рен десь поділися.) Я допив пиво, але до бару не пішов: був упевнений, що, варто лише звестися, столик негайно займуть.
На щастя, Філіппу чекати довелося хвилин п’ять, не більше. Її волосся скуйовдив вітер, щоки пашіли від холодних колючок снігу — Надворі хурделило. Коли вона опустилася поряд, я спитав:
— Вип’єш?
— Господи, так... Мені б чогось тепленького...
Я вислизнув з-за столу, поки вона складала на купку свій одяг: шарф, шапку, рукавички й пальто. Приніс із бару два кухлі гарячого сидру, і Філіппа здійняла свій у мовчазному тості, перш ніж зробити великий ковток.
— Мабуть, там уже й пекло замерзло, — промовив я, змітаючи з лави сніг, що впав з її шарфа й шапки.
— Повірю, коли побачу розподіл... — вона витерла липку крапельку сидру з вуст. — Як гадаєш, яким він буде?
— Хочеш, щоб я вгадав? Щодо Ліра — гадки не маю, але Рен точно буде Корделією. Ви з Мередіт — Регана та Гонерилья. Я, мабуть, — Олбені, Джеймс — Едгар, Александр — Едмунд.
— От щодо останнього я б не була такою впевненою.
— Чому ні?
Вона посовалася на лавці, глянула на трьох танцюристів за сусіднім столиком, що цмулили біле вино з келихів на високих ніжках. Коли Філіппа схилилася над столом, я інстинктивно повторив цей рух. Наші обличчя тепер опинилися так близько, що пасмо її волосся лоскотало мені чоло.
— Власне, я щойно дивилася Джеймсовс прораховування... — почала вона.
— Що читав? — спитав я. — Він відмовився мені казати.
— Річарда Плантагенета, друга дія «Генріха VI», сцена шоста.
— Серйозно? Ллє ж цей монолог такий... Не знаю, агресивний, чи що... Якось не в його стилі.
— Так. Коли він дістався до
Якусь мить я ошелешено мовчав, аж тоді знизав плечима:
— Ну що ж... молодець.
Вона кинула на мене такий скептичний погляд, що я мало не розсміявся.
— Піп, я серйозно, — сказав я. — Джеймс молодець. Він на початку року жалівся мені, що втомився від свого амплуа; у нього широчезний діапазон, йому просто ніколи не давали продемонструвати своїх здібностей, тому що всі провідні ролі завжди отримував Річард. То чого марно зі шкіри пнутися? Л тепер Джеймс має нагоду спробувати щось нове.
Філіппа зітхнула.
— Мабуть, маєш рацію. Бачить бог, хотіла б я теж отримати шанс зробити щось нове.
— Може, цього разу будуть якісь зміни. Адже динаміка інша...
Я невиразно кивнув у кінець столу, де ще півтора місяці тому міг би сидіти Річард. Він перетворився на непозбувну сліпу пляму в полі мого периферичного зору. Та й не лише мого, підозрював я.
— Певно, твоя правда, — промовила Філіппа, відводячи очі. Тепер вона дивилася в бік дверей, але не на щось конкретне, просто в нікуди. — Хай там що, я неабияк здивуюся, якщо Джеймса не призначать Едмундом.
Я не сприйняв це її пророцтво всерйоз (дурень, що вже тут поробиш). Наша розмова рушила в іншому напрямку, наступні дві години минули спокійно, аж тоді з’явилася Мередіт, а з нею — невеличкий сніговий вихор.
— Розподіл вже є. І ви не уявляєте, що там! — виголосила вона, кинувши на стіл аркуш паперу.
Я навіть не встиг спитати, де всі інші.
Ми з Філіппою ледь не буцнулися головами, спробувавши одночасно заглянути до списку; вона аж похлинулася й виплюнула весь сидр через стіл.
— А
— Це ще не все, — озвалася Мередіт, розмотуючи шарф. — Читайте до кінця, це просто божевілля якесь...
Ми знову схилилися над аркушем, цього разу вже обережніше. Фредерік і Каміло йшли в переліку першими, за ними студенти четвертого курсу, потім третього і насамкінець другокурсники.
Розподіл на «Короля Ліра»:
КОРОЛЬ ЛІР —
ОЛБЕНІ —
КОРДЕЛІЯ —
РЕГАНА —
ГОНЕРИЛЬЯ —