М. Рио – Ніби ми злодії (страница 60)

— Хіба зазвичай о цій порі у вас не репетиція? — спитав він, розсуваючи фіранки й визираючи з вікна туди, де розкинулося озеро.

— У мене сьогодні репетиція бою о п’ятій, — я порпався в архівах власного мозку, намагаючись знайти одну з дихальних вправ Ґвендолін і сподіваючись, що від неї проясніє в голові.

Колборн кивнув і якось дивно всміхнувся.

— А що це ти взагалі тут робиш? Якщо можна поцікавитися, звісно.

— Прибираю, — я подумки порахував до чотирьох і втягнув повітря.

У нього ледь смикнулися губи, наче під цією удаваною усмішкою ховалася справжня.

— Не думав, що студенти Деллекера з тих, хто сам за собою прибирає.

— Зазвичай ні. Але я відпрацьовую плату за навчання.

Порахувати до п’яти. Видихнути.

Він хмикнув, наче не йняв віри почутому.

— Тобто це що виходить: тебе змушують тут прибирати?

— На додачу до всього іншого. — Пульс почав сповільнюватися. — Але я не проти.

— Ти ж наче з Огайо, так?

— У вас хороша пам’ять. Чи ви маєте на мене досьє?

— Мабуть, що «так» за обома пунктами.

— Мені варто перейматися? — спитав я, але насправді переймався тепер значно менше.

Так, Колборн був досвідченішим глядачем, ніж ті, до кого я звик... але все ж таки глядачем.

— Ну, взагалі-то це тобі самому краще знати.

Ми дивилися один на одного. Він так і всміхався своєю двоїстою усмішкою, і мені раптом спало на думку, що за інших обставин він би мені сподобався.

— Та якось проблематично не перейматися, коли до твого дому так часто навідується поліція, — бовкнув я, не подумавши. Адже він не знав, що місяць тому я підслухав його розмову з Волтоном.

Якщо Колборн і помітив, як я схибив, то не дав цього зрозуміти.

— Слушно... — він ще раз визирнув з вікна, потім перетнув кімнату й сів на канапу Переді мною. — Ви багато читаєте чи все це просто для краси? — спитав, тицьнувши в бік найближчої полиці.

— Читаємо.

— А щось, крім Шекспіра, читаєте?

— Певна річ. Адже Шекспір не у вакуумі існує.

— Тобто?

Я не розумів, чи й справді йому цікаво, а чи це якийсь підступ.

— Ну, взяти хоча б «Цезаря», — сказав я, не впевнений, яку саме інформацію проти нас він сподівається з цього витягти. — На перший погляд, це п’єса про падіння Римської республіки, але вона також про політику Англії раннього Нового часу. У першій сцені трибуни й городяни розмовляють про професії і свята так, наче перебувають у Лондоні 1599 року, хоча за сюжетом це має бути 44-й рік до нашої ери. Там є кілька анахронізмів, зокрема годинник у другому акті, але здебільшого текст можна тлумачити в обидва боки...

— Розумно, — озвався Колборн, на мить замислившись. — Знаєш, я ще пам’ятаю, як читав «Цезаря» у школі. Нам нічого цього не розповідали, просто тягнули волоком крізь текст. Мені було тоді років п’ятнадцять, і я всерйоз уважав, що це такий спосіб покарання.

— Будь-яка шкільна дисципліна може здаватися покаранням, якщо її погано викладати.

— Маєш рацію. Мабуть, мені просто цікаво, що змушує хлопця приблизно такого віку вирішити, що він хоче все своє життя присвятити Шекспірові.

— Ви мене питаєте?

— Так. Я заінтригований.

— Не знаю, — сказав я. Значно легше було говорити далі, ніж замовкнути. — Я запав на Шекспіра дуже рано. Мені було років одинадцять, старшокласники шукали когось на роль хлопчика для «Генріха V», і вчителька англійської відвела мене на прослуховування — вона, мабуть, вважала, що це допоможе подолати сором’язливість. Я й сам тоді не второпав, як опинився на сцені серед усіх цих хлопців з мечами і в обладунках, ще й удвічі вищих за мене. І от я вже вигукую:

«Хоч і малий я ще, а хвальків цих наскрізь бачу»[110] — просто сподіваючись, що мене почують. До прем’єри я був неймовірно нажаханим, а потім уже не хотів займатися нічим іншим. Це щось на кшталт залежності.

Колборн помовчав трохи, а тоді спитав:

— Це робить тебе щасливим?

— Прошу?

— Усе це робить тебе щасливим?

Я розтулив рота, щоб відповісти — «так» здавалося єдиною можливою відповіддю, — але потім знову його стулив, засумнівавшись. Кашлянув, прочищаючи горло, і почав уже обережніше:

— Не вдаватиму, буцімто це не важко. Ми постійно працюємо, мало спимо, нам важко завести нормальних друзів поза своєю бульбашкою, але воно того варте — хоча б тому, які ми окрилені, коли стоїмо на сцені й промовляємо Шекспірові слова. Цієї миті здається, що досі ми наче й не жили. А тоді ніби вмикається світло, і все погане зникає, і вже ніде, крім сцени, не хочеться бути.

Колборн сидів якось аж неприродно тихо, уважно дивлячись мені в очі.

— Ти змалював просто-таки бездоганну картину залежності.

Я спробував здати назад:

— Може, звучить надто драматично, але ми так влаштовані. Ми все так відчуваємо...

— Дивовижно.

Колборн спостерігав за мною, затиснувши зчеплені руки між колінами. Поза здавалася недбалою, але кожен м’яз у тілі був вичікувально напруженим. Цокання годинника на каміні звучало оглушливо голосно, гупало по барабанних перетинках. Знайдений у каміні клаптик тканини відтягував кишеню, наче свинцева куля.

— Отже, — повів я далі, бо мені раптом захотілося змінити тему, відвести розмову геть від того, що я тільки-но сказав. — Що вас привело до нас?

Він відкинувся назад, помітно розслабившись.

— Та от цікаво мені...

— Ви про що?

— Про Річарда, — сказав він. Мені боляче було чути, що він завиграшки вимовляє ім’я, якого ми всі сахалися, наче брудної лайки, чогось, значно гіршого за ті непристойності й нецензурщину, які так легко з нас лилися. — А тобі хіба ні?

— Я здебільшого намагаюся про це не думати.

Колборнів погляд ковзнув від моїх ніг до обличчя й назад. Оцінний погляд, який ніби вимірював глибину моєї щирості.

— Я не можу не сушити собі мізки, що ж саме сталося тієї ночі, — сказав він, ліниво тарабанячи пальцями по бильцю канапи. — Схоже, всі пам’ятають ті події по-різному.

У його голосі був ледь чутний, якийсь знуджений виклик. Відповідай, мовляв, якщо наважишся.

— Мабуть, це тому, що всі провели ту ніч по-різному... — Власний голос здався холодним і невиразним, нерви знову вгамувалися, адже Колборн дав мені роль, яку я тепер мав грати, а в підборі акторів він був не винахідливіший за Ґвендолін. Я залишався на узбіччі, осторонь, упертий свідок, якого можна переконати. — Це ж як із новинами по телевізору. Коли стається якась катастрофа, хіба всі пам’ятають її однаково? Усі ж бачили ті події під різними кутами, з різних точок...

Він повільно кивнув, обмірковуючи мої аргументи.

— Мабуть, із цим не посперечаєшся... — Колборн підвівся з канапи. Випроставшись, перекотився з носака на п’ятку, глянув на стелю. — От саме в цьому й проблема, Олівере, — сказав він, звертаючись швидше до люстри, ніж до мене. — Воно все математично не тримається купи.

Я чекав, що він зараз пояснить свою думку. Але він мовчав, і тоді я зауважив:

— Математика ніколи не була моїм сильним місцем.

Колборн насупився, але водночас його обличчям промайнула якась ледь помітна втіха.

— Несподівано. Зрештою, Шекспір — це ж поезія — ну, більша частина його творів. А в поезії завжди є якась математична закономірність, еге ж?

— Можна й так сказати.

— У будь-якому математичному рівнянні послідовність відомих і невідомих змінних складається в певне задане рішення.