М. Рио – Ніби ми злодії (страница 62)

І справді гідний, гордий, войовничий,

А мова виявляє виховання;

Тому я, навіть всупереч закону,

Відстрочити не хочу наш двобій.

З тим самим успіхом він міг би плюнути мені в обличчя.

ДЖЕЙМС: Я кидаю брехню твою назад —

Вона мене нітрохи не хвилює —

Та щоб її в тобі і поховати,

Мечем я їй дорогу прокладу. —

Труби, сурмач!

Ми здійняли зброю, вклонилися, і далі дивлячись один одному в очі. Він атакував першим; блок я поставив незграбно, і його клинок ковзнув лезом мого аж до самої ґарди, лиховісно свиснувши. Я відкинув супротивника й так само незугарно спромігся відновити рівновагу. І ще удар, і знову блок. Я відбив, ударивши його в ліве плече. Мечі схрестилися, їхні затуплені краї черкнулися зі звуком, що нагадував стугін і брязкіт барабанів.

— Спокійно, — зауважив Каміло. — Не так затято.

Ми плелися, наче виноградна лоза, вузьким проходом між двома довгими смугами скотчу. Хореографія двобою була така: я мав загнати його на кінець Мосту, і там він мусив упасти, тримаючись рукою за живіт, а в нього між пальцями розпуститься криваве суцвіття. (У те, як саме все це мало статися, костюмери нас поки що не втаємничили.) Ми билися, стоячи один навпроти одного, між нами виблискували клинки. Джеймс зашпортнувся, втратив рівновагу, але, коли я здійняв руку, щоб завдати смертельного удару, його пальці щільніше стиснули ефес меча. Навершя й ґарда щосили зацідили мені в обличчя, перед очима вибухнули розпечені до білого жару зірки, і біль вгатив, наче розлючений баран. Каміло та один із солдатів хором скрикнули. Меч вислизнув у мене з рук і лунко впав поруч, а сам я повалився горілиць па лікті, і з носа ринула кров, немов хтось відкрутив на повну кран.

Джеймс впустив меча і тепер дивився на мене несамовитими виряченими очима.

— Це що ти, в біса, робиш?! — загорлав Каміло.

Джеймс позадкував, наче сновида, — поволі, заворожено. Його пальці стиснулися в кулак, кісточки були замащені червоним. Я спробував заговорити, але в роті був металічний присмак, підборіддям юшила кров, заливаючи сорочку на грудях. Двоє солдатів допомогли мені зіп’ястися на ноги, і моя голова важко впала на груди, наче чиясь рука перетяла всі жили в шиї.

Каміло й досі горлав:

— Це просто неприпустимо! Що, в біса, з тобою?

Джеймс нарешті перевів погляд з мене на нього.

— Я... — почав він.

— Вимітайся, — наказав Каміло. — 3 тобою потім розберуся.

Джеймсові губи беззвучно ворухнулися. У його очах раптом забриніли сльози, він розвернувся й вибіг із зали, забувши про куртку, рукавиці... взагалі про все.

— Олівере, ти як? — Каміло опустився поруч зі мною навпочіпки, підчепив за підборіддя. — Усі зуби цілі?

Я стулив губи, проковтнув кров, насилу стримавши бажання зблювати. Каміло тицьнув спочатку у вищого з двох солдатів, потім в іншого.

— Ти допоможеш мені доправити його до медпункту. А ти — гайда за Фредеріком, перекажи йому, що вони з Ґвендолін мені потрібні. Просто зараз потрібні. Хутко!

Коли мене підвели, світ похитнувся, і я відчув слабку надію, що зараз знепритомнію і вже ніколи не отямлюся.

СЦЕНА ШОСТА

З медпункту мене відпустили аж об одинадцятій. Відбувся лише зламаним носом, без зміщення. До перенісся мені пластиром прикріпили шину, трохи нижче, під очима, швидко розповзалися червонясто-пурпурові кола. Ґвендолін і Фредерік навідали мене, спитали, що сталося, палко перепросили, а потім заходилися благати, щоб я за змоги нікому про це не розповідав, а іншим студентам, якщо хтось із них розпитуватиме, казав, що стався нещасний випадок. Нам не потрібні зараз ані нові плітки, ані нові проблеми, наполягали вони. Я так і не вирішив, чи дослухаюся до їхнього прохання, коли настав час повертатися до Замку.

Я відразу ж піднявся нагору, але не у Вежу. Навряд чи Джеймс там, але ризикувати мені не хотілося. Натомість я легенько постукав у двері Александрової кімнати. Я почув, як там, усередині, засунули шухляду, а за мить він з’явився на порозі, тримаючись за ручку дверей.

— Трясця, Олівере... — видихнув він, побачивши мене. — Піп розповіла мені, що сталося, але я не думав, що все аж так паскудно.

Очі в Александра були почервонілі, губи сухі й порепані. Вигляд він мав не набагато кращий за мене.

— Я взагалі не хочу про це говорити.

— Цілком зрозуміло... — Александр шморгнув носом і витер його рукавом. — Я можу чимось допомогти?

— Ця суча голова просто розколюється, і я волів би зараз не відчувати нічого вище шиї.

Він ширше прочинив двері.

— Дядечко лікар чекає на вас.

Я нечасто заходив до Александра, і мене завжди дивувало, як тут темно. За останні кілька тижнів він устиг завісити вікно гобеленом. Ліжко було поховане під стосами книжок. Зараз він зібрав їх і важко гепнув на й без того захаращений стіл. На підлозі валялися зіжмаканий цигарковий папір, зламані сірники та брудний одяг. Александр тицьнув у бік ліжка, і я з вдячністю впав на матрац. Пульс важко стугонів у скронях.

— Можна спитати, що сталося? — поцікавився він, порпаючись у горішній шухляді столу. — Я не вимагатиму подробиць. Просто хочу знати, чи не зіштовхнути Джеймса в озеро наступного разу, коли його побачу.

Не впевнений, чи було це зауваження звичайним для Александра проявом чорного гумору, а чи за ним ховалося щось більше, я посовався на ліжку, списав усе на застарілу параною і вирішив не звертати уваги.

— Ги останнім часом його часто бачиш? — спитав я. — У мене такс відчуття, що Джеймса постійно десь носить.

— Приходить і йде. Тобі краще знати, ніж мені.

— Він зазвичай з’являється після того, як я лягаю, а коли встаю, його вже нема.

Александр витягнув із футляра від фотоплівки кілька маленьких суцвіть травки й заходився дрібнити їх на цигарковий папір.

— Як на мене, він надто заглибився в роль. Ну, метод занурення, розумієш?.. Уже не второпає, де завершується Едмунд і починається він сам.

— Це паршиво.

Александр глянув на мене й мій розквашений ніс.

— Без варіантів... — він скривився, наче прикусивши язика. — Тобі якісь знеболювальні дали?

Я витягнув з кишені баночку з крихітними білими пігулками.

— Шикардос, — сказав він. — А дай-но мені дві ці штуки.

Я простягнув йому пігулки. Він розтовк їх футляром від фотоплівки й висипав отриманий порошок до травки, що лежала на цигарковому папері. Відтак знову висунув шухляду й витяг ще одну загадкову баночку. Зняв кришечку, постукав ємністю по долоні. Знову білий порошок, ще дрібніший. Він додав його до косяка, так і не сказавши мені, що це. Та я й не питав.

— То що сталося? — поцікавився він, почавши скручувати косяк. — Ви відпрацьовували бій із третьої сцени п’ятої дії, а потім він просто взяв і зацідив тобі в табло?

— Ну, загалом так.

— Якого дідька?! Чого це раптом?

— Присягаюся, я й сам не проти дізнатися.

Александр лизнув липкий краєчок паперу, потім притиснув його пучкою пальця. Закрутив вершечок і простягнув косяк мені.

— Тримай, — сказав він. — Скури за раз, і тиждень нічого не відчуватимеш.

— Супер.

Я підвівся, притримуючись за спинку його стільця. У скронях стугоніло.

— Ти як, нормально?

— Буду нормально за кілька хвилин.

Схоже, я його не переконав.

— Упевнений?

— Так, — відповів я. — Усе буде добре.

Я навпомацки, як сліпий, рушив до дверей, хапаючись за меблі, допоки не дістався протилежної стіни.

— Олівере, — гукнув Александр, коли я вже прочинив двері.