М. Рио – Ніби ми злодії (страница 57)
— То ось що ти мав на увазі, коли сказав, що ви все відчуваєте удвічі більше?
— Авжеж, — киваю я. — Схоже, ви мене зрозуміли.
Западає приємна тиша — принаймні для мене приємна. Я на мить забуваю, навіщо ми тут, і дивлюсь, як із дерева зривається листочок, як він кружляє, підхоплений вітром, як опускається на воду. Брижі розходяться колами по озерній гладіні, прямуючи до берегів, але згасають, так і не сягнувши їх. Я майже бачу, як ми всімох біжимо лісом вздовж берега, зриваємо одяг, мчимо до озера, готуючись разом стрибнути у воду. Третій курс, рік комедії. Світлий, чудовий, такий далекий. Минуле, якого не повернути.
— Ну ж бо, — каже Колборн, так і не дочекавшись, поки я знову заговорю. — І що далі?
— Різдво, — я відвертаюся, дивлюся на ліс. Тепер Замок зовсім близько, Вежа здіймається понад верховіттям дерев, її довга тінь падає на човнарню. — Тоді все пішло шкереберть.
— І з чого це почалося? — питає він.
— Воно на той час уже давно почалося.
— Тоді що змінилося?
— Ми розділилися, — сказав я. — Джеймс поїхав до Каліфорнії, Мередіт — до Нью-Йорка, Александр — до Філадельфії, Рен — до Лондона, Філіппа... хтозна-куди. Я повернувся до Огайо. Наше спільне ув’язнення в Замку, з почуттям провини й примарою Річарда, було на свій штиб жахливим. Але коли ми опинилися окремо одне від одного, коли розлетілися по всьому світу й залишилися з цим сам на сам — це виявилося значно гіршим.
— І що тоді сталося? — питає він.
— Ми розкололися, — кажу я, але це звучить якось неправильно. Адже насправді нічого такого простого й зрозумілого, як тріщини у склі, тут не було. — Але розбилися на друзки лише згодом, коли всі знову повернулися до Деллекера.
СЦЕНА ПЕРША
Різдво в Огайо було просто жахливим.
Чотири дні напередодні свята я спромігся витримати тільки завдяки тому, що був трохи напідпитку й спілкувався з ріднею, лише коли не було іншого виходу. Святвечір минув без пригод, але різдвяна вечеря (захопливий сиквел Дня подяки) перетворилася на скандал: Керолайн вийшла з-за столу й була відсутня підозріло довго, а тоді батько заскочив її в туалеті, де та змивала виблюване в унітаз. Минуло три години, а Керолайн з батьками досі горлали одне на одного в їдальні. Я вшився зі сцени і зараз пакував валізу, яка стояла, роззявивши пащеку, посеред мого незастеленого ліжка. Скатавши в жмут пів десятка шарфів і стільки ж пар шкарпеток, я вкинув усе це до її надр.
— Олівере! — Лія вже десять хвилин, схлипуючи, стовбичила у дверях, заступаючи мені шлях. — Ти не можеш просто зараз поїхати!
— Мушу, — я згріб зі столу стос книжок і кийув їх на шарфи. — Я цього не витримую. Мені треба забиратися звідси.
З вітальні поверхом нижче знову ринуло гримотіння батькового голосу. Лія зарюмсала.
— І тобі також, до речі... — я відсунув її з дороги, зірвав куртку з гачка на дверях. — Іди до подружки чи ще кудись.
— Олівере! — заскиглила Лія, і я відвернувся, не годний глянути на її зморщене, ніби в немовляти, обличчя, що аж блищало від сліз.
Я пожбурив до валізи купу одягу — гадки не мав, чистого чи брудного, та зараз це не мало ніякого значення, — і з виляском затраснув її. Блискавка на боці застебнулася без проблем, тому що я зібрав лише половину привезених речей. Унизу дустом верещали мати й Керолайн.
Я натягнув куртку, підхопив валізу з ліжка, мало не віддавивши сестрі ногу.
— Ну ж бо, Ліє, — сказав я. — Ти маєш мене випустити.
— Ти що, просто отак-от мене кинеш?
Я зціпив зуби, тамуючи хвилю провини, що здійнялася звідкись із глибини шлунка, наче жовч.
— Вибач, — сказав я, а тоді проштовхнувся повз неї у двері.
— Олівере! — гукнула Лія, перехилившись через поруччя, коли я помчав сходами донизу. — Куди ти поїдеш?
Я не відповів. Не знав.
Прокотивши валізу під’їзною доріжкою, запорошеною снігом, я чекав на узбіччі таксі — викликав його, ще перш ніж почав збирати речі. Принагідно я розмірковував, що ж тепер, в біса, робити. Кампус Деллекера на різдвяні канікули закрили. Винайняти номер у броудвотерівському готелі або купити квиток на літак до Каліфорнії я не міг собі дозволити. Філадельфія була не так уже й далеко, але я досі лютився на Александра й не хотів його бачити. Найкращим варіантом була б Філіппа, але я гадки не мав, де вона зараз і як із нею зв’язатися. На таксі я дістався до автовокзалу, а звідти з телефона-автомата набрав Мередіт, пояснив, що сталося, і запитав, чи ще в силі її пропозиція щодо Дня подяки.
Різдвяної ночі автобусів не було, і мені довелося шість годин сидіти під будівлею автовокзалу, цокаючи зубами від холоду й наново намагаючись зрозуміти, чи не припустився, бува, помилки. До ранку я вже так задубів, що стало все одно, чи правильно чиню, тож негайно купив квиток до терміналу в Нью-Йорку. Майже всю дорогу я проспав, прихилившись до бруднющої шибки. Коли ми нарешті були на місці, я знову зателефонував Мередіт, і вона дала мені адресу у Верхньому Іст-Сайді[103].
Її батьки й старший брат із дружиною знову подалися до Канади. Навіть коли вдома були я, Мередіт і Калеб (середній із трьох нащадків цієї родини, поки що не одружений, який нещодавно бучно відсвяткував своє тридцятиріччя), квартира здавалася порожньою і неторканою, геть-чисто декорації із серіалу. Меблювання тут було дороге, стильне й незручне, усе в сліпучо-білій і тьмяній графітово-сірій гамі. У вітальні загальну естетику часопису для дизайнерів інтер’єрів трохи порушували речові докази того, що у квартирі й справді хтось живе: том «Вогнища марнославства»[104] із загнутими кутиками сторінок, кілька недопитих пляшок вина, пальто від Армані, недбало кинуте на бильце канапи... Єдиною ознакою нещодавнього свята була менора з чотирма недогарками, яка притулилася на підвіконні. («Євреї з нас хрінові», — пояснила Мередіт.)
Її власна кімната виявилася меншою, ніж я очікував, але через високу похилу стелю вона не здавалася тісною. Порівняно з кімнатою Мередіт у Замку тут усе було просто-таки несвітськи охайно: одяг розкладений по шафках і шухлядах, книги рівненько розставлені на полицях за темами. Першим мені впав у вічі туалетний столик. Він був захаращений чорними пухнастими пензликами, гладенькими тюбиками помади й туші, а за рамою дзеркала стирчало стільки світлин, що використовувати те дзеркало за призначенням було майже неможливо. У верхньому кутку знайшлася одна-єдина дитяча фотографія Мередіт з братами (вони змалечку були неймовірно вродливими — темно-руде волосся й зелені очі; на світлині всі троє сиділи як ті лялечки-мотрійки на бампері чорного «мерседеса»), але на всіх інших були
Я стояв і дивився на цей ностальгічний колаж, аж доки в горлі не став клубок.
Озирнувшись через плече на незайману невиразність решти кімнати — гладеньке покривало на ліжку, гола паркетна підлога, — я нарешті усвідомив, яка Мередіт самотня. І не спромігся (як завжди) знайти слова, щоб висловити це своє запізніле розуміння, а тому промовчав.
Три дні ми з Мередіт просто били байдики — читали, розмовляли, не торкаючись одне одного, — а Калеб приходив і йшов, ігноруючи мою присутність. Він майже не бував тверезий і постійно з кимось розмовляв телефоном. Як і сестра, він був такий вродливий, що це здавалося майже несправедливим. Зовні він був дуже схожий на Мередіт, і його риси були якимись ніжними й жіночними — хоча на свій штиб, який не годилося назвати непривабливим. Калеб часто всміхався, але погляд лишався відчуженим, наче його думки постійно були десь далеко. Нам він пообіцяв — хоча ми не наполягали — влаштувати карколомну вечірку на честь Нового року. А Калеб, незважаючи на всі свої недоліки, був людиною слова.
Уже о пів на десяту вечора тридцять першого грудня у квартирі роєм роїлися якісь люди в розкішному святковому вбранні. Я не знав нікого, Мередіт була знайома лише з кількома, а Калеб — щонайбільше із чвертю присутніх. До одинадцятої всі вже налигалися, і ми з Мередіт також, але, коли на кухонному столі почали робити кокаїнові доріжки, ми непомітно вислизнули з дому, прихопивши із собою дві пляшки «Лоран-Пер’є».
На Таймс-сквер, як і у квартирі, було повно-повнісінько люду, і Мередіт вхопила мене попід лікоть, щоб її не відтіснило натовпом. Ми реготали, перечіпалися за щось, пили рожеве шампанське просто з горлечка, аж доки пляшку не конфіскував роздратований поліціянт. Сніг падав нам на голови й плечі, неначе конфеті, сніжинки заплутувались у віях Мередіт. Вона сяяла вночі, неначе самоцвіт — яскравий і бездоганний.
Я з п’яних очей так їй і сказав, й опівночі ми поцілувалися, стоячи на розі, — одна з мільйонів пар, які тоді водночас цілувалися на Мангеттені.
Ми тинялися містом, поки шампанське не вивітрилося, а самі ми не почали замерзати, а тоді незграбно почимчикували назад до квартири. Там було темно й тихо, останні з гуляк влаштувались у вітальні — чи то спали, чи то були надто під кайфом, щоби поворухнути бодай м’язом. Ми нишком прокралися до кімнати Мередіт, стягнули із себе мокрий одяг і скрутилися, обійнявшись, під ковдрою на її ліжку. Спроба зігрітися повільно, але передбачувано перетворилася на нові й нові поцілунки, відтак на поступове роздягання, обережні доторки, а тоді врешті-решт на секс. Уже опісля я все чекав, що мене накриє відчуття провини, тиснутиме потреба перепросити в Річардового привида. Але цього разу, коли я був майже готовий розплющити очі й побачити, як він височіє наді мною, привид відмовився з’являтися. Натомість тінь на стіні чомусь перетворилася на Джеймса, якому геть не було що робити в цій кімнаті й у моїх думках тієї миті. Усередині піднялася лють, але, перш ніж вона вдарила мені в голову, Мередіт поворухнулася, підсунулася ближче — і видиво розвіялося. Я полегшено видихнув, мені майнуло, що Мередіт спромоглася вирвати мене з якогось тривожного напівсну. Пучками пальців я окреслив її плече, гладенький вигин талії, мене заспокоювала ця м’якість і жіночність. Її голова лежала в мене на грудях, і я замислився, чи відчуває вона той самий нетривкий спокій, що тоді раптом огорнув мою збаламучену душу.