М. Рио – Ніби ми злодії (страница 56)

Глядачі озирнулися, щоби побачити, на кого саме він дивився. А там, бліда й невагома, наче привид, стояла Рен. Верхня частина її обличчя ховалася під біло-блакитною маскою, але не впізнати її було неможливо. Мої пальці вчепились у край балюстради. Я перехилився вперед так сильно, що мало не впав.

ДЖЕЙМС: Чи ж я коли любив? Чи ще люблю я?

О ні! Зрікайтеся, брехливі очі!

Не знали ви краси до цеї ночі!

Знову ринула музика. Рен і її тимчасовий партнер повільно закружляли на місці й розіграли пантоміму прощання. Джеймс, ніби сам не тямлячи, що робить, наближався до них. Він не зводив очей із Рен, немов боявся, що вона просто розчиниться в повітрі, якщо він бодай на мить випустить її з поля зору. Підійшовши ближче, Джеймс узяв її за руку, і Реп озирнулася глянути, хто це до неї торкнувся.

ДЖЕЙМС: Коли торкнувсь рукою недостойно

І осквернив я цей олтар святий,

Уста — два пілігрими — хай пристойно

Цілунком ніжним змиють гріх тяжкий.

Він схилив голову й поцілував її руку. Коли Рен заговорила, від її подиху в Джеймса ледь ворухнулося волосся.

РЕН: О пілігриме, в тім гріха немає —

З молитвою торкатись рук святих:

Такий привіт нам звичай дозволяє.

Стискання рук — то поцілунок їх.

Під час її промови вони почали повільно, рука в руці, рухатися залом. А тоді зупинилися, змінили руки й подалися у зворотному напрямку.

ДЖЕЙМС: Але, крім рук, ще дано й губи їм...

РЕН: Так, для молитви, любий пілігрим...

ДЖЕЙМС: О, то дозволь мені, свята, й устами

Молитися побожно, як руками!

Вони завмерли. Джеймсові пальці ковзнули її щокою; він підняв її обличчя за підборіддя й поцілував так легесенько, що Рен, здається, навіть не відчула цього.

ДЖЕЙМС: Твої уста очистили мій гріх...

РЕН: Взяли твій гріх мої уста з твоїх.

ДЖЕЙМС: Мій гріх?.. В твоїх словах я докір чую!

Верни ж мій гріх.

Він знову поцілував її, цього разу довго й повільно. Моє обличчя під маскою було гарячим і липким, усередині ніби все скрутилося вузлом і нило, наче відкрита рана. Я важко навалився на балюстраду, здригаючись під вагою двох істин, на які аж дотепер примудрявся не зважати. Джеймс був закоханий у Рен, а я шалено, нестямно ревнував.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

ПРОЛОГ

— А він коротший, ніж я пам’ятав... — кажу я Колборнові, коли ми стоїмо на пірсі, дивлячись на воду. — Тоді мені здавалося, ніби він аж кілька кілометрів завдовжки...

Стиха перемовляючись, ми пройшли лісом і опинилися на південному березі озера. Колборн слухає мене з незмінним терпінням, зважуючи та оцінюючи кожне почуте слово. Я озираюся до нього й питаю:

— Дітлахів що, взагалі тепер сюди не пускають?

— Силоміць не втримаєш, але щойно вони розуміють, що це звичайний собі пірс і дивитися тут нема на що, уся цікавість щезає. У нас є нагальніша проблема: народ цупив усе, що колись належало тобі.

Таке мені й на думку спасти не могло, тому я спантеличено витріщаюся на Колборна:

— Це ж що саме, наприклад?

Він знизує плечима:

— Старі книги, деталі костюмів, фотографію вашого курсу з того коридору за сценою... її ми повернули, але хтось устиг зішкребти зі світлини твоє обличчя, — він помічає мою розгубленість і додає: — Насправді все не так уже й погано. Я досі отримую листи, автори яких намагаються мене переконати, що ти невинуватий.

— Так, — кажу я. — Я такі теж отримую.

— Ну то як? Тебе вони переконали?

— Ні. У мене є точніша інформація.

Йду до краю пірса, Колборн — за мною, тримаючись на крок позаду. Я знаю, що заборгував йому нове закінчення нашої старої історії, але мені несподівано важко розповідати далі. До Різдва ми ще могли вдавати, буцімто з нами взагалі-то все гаразд — чи що колись із нами буде все гаразд.

Я зупиняюся на краю пірса, дивлюся у воду. Мабуть, можна сказати, що виглядаю я нівроку як на свій вік. Волосся в мене темне, як і раніше, очі такі ж ясні, яскраво-блакитні, тіло кремезніше, і сам я сильніший, ніж був до в’язниці. Тепер мені потрібні окуляри для читання, але, за винятком цього й кількох нових шрамів, я не надто змінився. Мені тридцять один, але почуваюся я старшим.

Скільки зараз Колборнові? Я не питаю, хоч міг би. Наші стосунки не регламентовані вимогами ввічливості. Ми стоїмо на самісінькому краєчку пірса, так що пальці ніг аж стирчать над водою. Мовчимо. Над поверхнею озера здіймається такий знайомий запах стоячої води, що я відчуваю, як ледь напружується задня стінка горла.

— Ми нечасто сюди приходили, коли надворі було зимно, — починаю без його спонукань. — Після Дня подяки й аж до Різдва ми переважно сиділи в Замку, біля каміна, розписували декламаційні схеми для наших монологів. Якщо не зважати на порожнє крісло, усе було майже гаразд. Я жодного разу не бачив, щоби хтось сідав у те крісло, відколи Річард помер. Ми, мабуть, усі були трохи забобонними — п’єси, у яких купа відьом та привидів, здатні зробити тебе марновірним...

Колборн неуважно киває. Відтак вираз обличчя змінюється, він супить чоло.

— То що, ти вважаєш, що Шекспір у чомусь винен?

Запитання настільки несподіване й безглузде для такої розумної людини, що я не можу приховати усмішку.

— Шекспір винен у всьому, — кажу я.

Колборн і собі всміхається слідом за мною, хоча трохи нашорошено: він не впевнений, чи знає, що тут кумедного.

— Це ж чому?

— Це складно пояснити словами... — я роблю паузу, витрачаю хвилину на те, щоб зібратися з думками, потім продовжую, так і не подужавши це зробити: — Ми провели чотири роки — а більшість із нас ще й кілька років до того на додачу, — занурившись у Шекспіра. З головою занурившись. Тут ми могли віддатися цій спільній одержимості. Ми спілкувалися шекспірівськими рядками, наче окремою мовою, і трохи втратили зв’язок із реальністю.

Я ще раз обмірковую власні слова.

— Ні, мабуть, навіть не так. Шекспір цілком реальний, але його персонажі існують у світі крайнощів. Їх кидає із захвату в розпач, з кохання — у ненависть, із дива — у жахіття. Але це не мелодрама, вони не переграють. Кожна мить для них — вирішальна.

Я скоса дивлюся на нього, не знаючи, чи вдалося мені бодай приблизно пояснити, про що йдеться. У Колборна на обличчі й досі та невпевнена напівусмішка, але він киває, і я веду далі:

— Хороший шекспірівський актор — та взагалі будь-який хороший актор! — не промовляє слова, він їх відчуває. Ми відчували всі пристрасті персонажів, яких грали, наче свої. Але емоції персонажа не скасовують емоцій актора — ні, ти просто відчуваєш усе відразу. Уявіть, що всі ваші думки й почуття переплелися з усіма думками та почуттями геть іншої людини. Інколи буває доволі складно відрізнити одне від іншого.

Я трохи вповільнююся, затинаюся. Мене дратує неспроможність пояснити власні думки (і той факт, що навіть зараз, десять років по тому, я сприймаю себе як актора, лише підсилює це роздратування). Колборн уважно, з цікавістю спостерігає за мною. Я облизую губи й продовжую, тепер обережніше:

— Уже сама наша здатність відчувати була така неосяжна, що під її вагою ми аж заточувалися, наче Атлант під вагою земної кулі... — Я зітхаю, і свіжість повітря забиває мені памороки. Цікаво, скільки часу знадобиться на те, щоб знову до неї звикнути? У мене болить у грудях — можливо, через цю свіжість, а можливо, й ні. — Щодо Шекспіра, річ у тім, що він дуже... переконливий. Проговорює вголос невимовне. Перетворює скорботу, і радість перемоги, і захоплення, і лють на слова, на щось, що ми здатні зрозуміти. Шекспір робить усі таємниці людського єства збагненними... — я затинаюся. Знизую плечима. — Виправдати можна взагалі будь-що, якщо зробити це достатньо поетично.

Колборн опускає очі, дивиться на сріблясті лелітки сонця на поверхні води.

— Гадаєш, Річард погодився б із цим?

— Гадаю, Річард був зачарований Шекспіром так само, як і ми всі.

Колборн приймає це без заперечень.

— Знаєш, дивина та й годі, — каже він. — Мені час від часу доводиться нагадувати собі, що я ніколи не був із ним знайомий...

— Ви його або полюбили б, або зненавиділи.

— Чому ти так думаєш?

— Просто таким він був.

— А ти сам? Ти його любив чи ненавидів?

— Зазвичай і те, й інше водночас.