Люси Монтгомери – Емілі в пошуках веселки (страница 5)

Тітка Елізабет розбудила її о другій. Пан Карпентер хотів її бачити.

— Йому… погіршало? — спитала Емілі, зісковзуючи зі свого високого ліжка з різьбленими візерунками.

— Помирає, — коротко відказала тітка Елізабет. — Лікар Барнлі каже, він не доживе до ранку.

Щось у виразі обличчя Емілі вразило тітку Елізабет.

— Подумай, Емілі… Так йому буде краще, — мовила вона з незвичною лагідністю. — Він старий і виснажений. Його жінка померла. Йому не дозволять пропрацювати у школі навіть іще один-однісінький рік. Його старість була б самотньою і невтішною. Смерть стане для нього порятунком.

— Я думала про себе, — здушено відповіла Емілі.

Вона пішла до дому пана Карпентера крізь прегарну темну весняну ніч. Тітка Луїза ридала, проте Емілі не проронила жодної сльозинки. Пан Карпентер розплющив очі та усміхнувся їй тією самою старою хитрою усмішкою.

— Ніяких сліз, — промурмотів він. — Я забороняю плач побіля мого смертного ложа. Скажи Луїзі Драммонд, щоб вона йшла плакати в кухню. Таким чином вона заробить значно більше грошей. Вона більше нічого не зможе зробити для мене.

— Чи можу я щось зробити? — спитала Емілі.

— Просто сиди там, де я можу тебе бачити, доки я… не відійду. Це все. Ніхто не бажає відходити в самотності. Завжди ненавидів думку, що доведеться помирати самотнім. Скільки там, у кухні вже сидить старих проноз, чекаючи на мою смерть?

— Там лише тітка Луїза та тітка Елізабет, — видушила з себе Емілі, марно силкуючись спромогтися на усмішку.

— Не зважай на те, що я… небагато говорю… я говорив… протягом усього мого життя… Аж до сьогодні… Бракує… повітря… Але якщо я про щось і думаю… то лиш про те, що ти прийшла..

Пан Карпентер заплющив очі і знову занурився в тишу. Емілі сиділа, не дихаючи. Її волосся було подібне до шматочка м’якої розмитої темряви, що сочилася з вікна, за яким щойно почав займатися світанок. Невагомі долоні пустотливого вітерцю грали з її волоссям. Кімната всотувала з вікна пахощі червневих лілей — неймовірно досконалий аромат, солодший за музику, схожий на всі разом узяті втрачені аромати давніх, незбагненно любих днів. Віддалік дві прегарні стрункі чорні ялини майже однакової висоти вимальовувалися на тлі сріблястого світанкового неба, немов два шпилі котрогось із готичних соборів, які вивищуються на березі над морем срібного туману. Просто між ними був підвішений тьмяний старий місяць, такий же гарний як і вечірній молодик. Їхня краса допомагала Емілі бодай трохи полегшити тиск цього дивного несподіваного чатування. Щось минає, щось надходить, однак краса подібних миттєвостей незмінна.

Часом тітка Луїза заходила, щоб глянути на старого. Під час цих короткочасних візитів пан Карпентер удавав, ніби лежить без свідомості, однак, щойно тітка Луїза виходила, він миттєво розплющував очі й підморгував Емілі. Емілі ловила себе на тому, що теж, на власний жах, підморгує йому; вона мала у своїх жилах достатньо Мурреївської крові, щоб усвідомлювати можливі майже скандальні наслідки підморгувань до помираючого. Цікаво, що б на це сказала тітка Елізабет.

— Це могло б вважатися спортом… — пробурмотів пан Карпентер після другого обміну підморгуваннями. — Радий… що ти досі тут…

О третій годині він став неспокійним. Тітка Луїза знов увійшла до кімнати.

— Знай, що він не може померти, доки черговий напад не мине, — значущо прошепотіла вона Емілі.

— Геть звідси зі своїми забобонами, — голосно й чітко мовив пан Карпентер. — Я помру тоді, коли буду готовий до бісової смерті, незалежно від усіляких нападів.

Вражена тітка Луїза перепросила в Емілі за нього, пояснивши, що часом він блукає нетрями своєї свідомості та не зважає на навколишній світ.

— Ти ж пробачиш мені мій просторічний вираз, правда? — звернувся пан Карпентер до Емілі. — Я зміг її вразити. Не міг дозволити тій старій особі жіночої статі… дивитись на те, як я помираю… Подарував їй… непогану тему для пліток… це ж бо її… улюблене заняття… Огидні… забобони… Хоча насправді вона… має добру душу… Настільки добру… що я вже знудився… Ні краплі злостивості… Чомусь… деякі люди потребують… бодай дрібки тієї приправи… з норовливості… в кожному… Це та… щіпка солі… яка дарує… смак життя…

Знову залягла тиша. Тоді він поважно додав:

— Біда в тім… що Кухар часом… робить цю щіпку… завеликою… у більшості випадків… Недосвідчений Кухар… звісно, стане мудрішим… за кілька вічностей…

Емілі подумала була, що й зараз він теж «блукає свідомістю», однак він усміхався, дивлячись на неї.

— Радий, що ти все ще тут… моя юна подружко… не думала, що… будеш тут… чи не так?

— Так, — відповіла Емілі.

— Коли Мурреївна… каже «так»… це вона й має на увазі…

Знову тиша. І знову пан Карпентер говорить — цього разу імовірніше до себе, ніж до когось іншого.

— Я піду… на світанку… Після вранішньої зорі… Гадав, що буде лячно… А насправді — ні… Кумедно… Подумай лишень, скільки всього я дізнаюсь… усього за декілька хвилин, Емілі… Стану мудрішим за будь-якого з живих… Завжди мріяв знати… знати… Ненавиджу здогадки… Завжди жив… із цікавістю… Лиш цікавість і зараз… перед смертю… Я знатиму всю правду, Емілі… усього декілька хвилин… і я знатиму правду… Більше жодних здогадок… І якщо все… буде так, як я думаю… я знову буду молодим… Ти не можеш знати… як це… Ти є молода… і не маєш жодного уявлення… як це — бути молодим… знову…

Його голос на якийсь час потонув у бурмотінні, потім знову зазвучав чіткіше.

— Емілі, пообіцяй мені… що ніколи не писатимеш… щоб догодити комусь… лише для себе…

Емілі на мить завагалася. Що б могло означати таке дивне прохання?

— Обіцяй, — наполегливо повторив пан Карпентер.

Емілі так і зробила.

— Добре, — зітхнув з полегшенням пан Карпентер. — дотримуйся… цієї обіцянки… і будеш щаслива… Ніколи не пиши, щоб хтось схвалив… Не чекай схвалення… лише критики… Живи власним розумом… Ніколи… не керуйся… ниттям про реалізм… Пам’ятай… чарівні соснові ліси… такі ж реальні як і свині на подвір’ї… і краще побувати у штормі, ніж дивитись на нього… І колись… ти там побуваєш… маєш для того достатню силу духу… Ось у чому… сенс… нашої літератури… У збереженні… загадкових чарів… коли їх нема навколо… Хотів іще щось тобі сказати… застерегти… але… я забув… Здається, пригадую…

— Не варто, — м’яко сказала Емілі. — Не виснажуйте себе.

— Я не виснажуюсь… Відчуваєш спокій і мир… коли втомлений… Я помираю… падаю в чорне провалля… немов той щур… Однак… маю сказати, Емілі… я прожив цікаве, сповнене постійної інтриги життя…

Пан Карпентер заплющив очі, при цьому став на вигляд наче мрець, тому Емілі мимоволі відсахнулася й зібралася кликати на допомогу. Він підняв мертвотно бліду руку.

— Ні… не клич її… Не клич, вона ж плаче… Хочу, щоб тут була лише ти… маленька Емілі з Місячного Серпа… Кмітлива маленька дівчинка Емілі… Що ж я хотів… їй сказати?

За мить він розплющив очі і голосно, чітко сказав:

— Відчини двері… відчини двері. Смерть уже не за горами.

Емілі підбігла до невеличких дверцят і широко прочинила їх. До кімнати увірвався сильний вітер з сірого штормового моря. Тітка Луїза прибігла з кухні, аби глянути, що сталося.

— Напад почався! Він помре після нього… він помер.

Втім, передбачення виявилось неточним. Щойно Емілі нахилилася над обличчям пана Карпентера, його гострозорі наїжачені карі очі вмить розплющилися востаннє. Пан Карпентер спробував підморгнути, та в нього не вийшло.

— Я… згадав… — прошепотів він. — Уникай… курсиву…

Чи було наприкінці його слів ледь помітне пустотливе пирхання? Тітка Луїза завжди після цього стверджувала, що було. Суворий старий пан Карпентер помер сміючись — сказавши щось про італійців[5]. Звісно, він завжди був трохи несповна розуму. Однак при смерті він перевершив самого себе. Тітка Луїза була вдячна, що він подарував їй такий досвід.

Емілі дійшла додому немов сліпа. Вона піднялася до своєї кімнати й уже там оплакувала свого давнього друга. Він мав шляхетну душу, та не гребував сміхом і дотепами. Куди потрапить його душа — до раю чи до пекла? Попри всі його недоліки, ніхто не міг назвати старого пана Карпентера легкодухим. Вона знала, що її світ після його смерті ніколи не стане таким як раніше. Здавалося, минуло вже багато років, відколи вона в темряві залишила Місячний Серп, поспішаючи до нього. Внутрішній голос казав їй, що вона підійшла до наступного роздоріжжя на стежині життя. Не стільки смерть пана Карпентера, скільки це роздоріжжя бентежило її. Смерть учителя стала лише вказівником, на який вона через довгі роки могла озирнутись і сказати: «Після того як я пройшла те місце, для мене змінилося все».

Здавалось, усе її життя аж до цієї миті складалося винятково з зупинок і ривків. Воно могло плинути спокійно і незмінно протягом місяців, ба навіть років, а потім раптово ставалося щось, після чого вона відчувала, ніби полишила позаду якесь «низьке склепіння» і потрапила до нового «храму» своєї душі, який був уже значно просторішим за всі попередні. Хоча завжди попервах було зимне відчуття змін і втрат.

Розділ 4

Сум і меланхолія

Рік по смерті пана Карпентера видався для Емілі тихим — тихим і, можливо, навіть приємним, хоча вона щосили намагалася придушити думку про те, що він був іще й самотнім. Без Ільзи. Без Тедді. Без пана Карпентера. Лише Перрі зрідка з’являвся у Чорноводді. Та ще влітку приїздив Дін. Жодна дівчина, яка дружила з Діном Прістом, не могла б почуватися самотньою поруч із ним. А вони з Емілі завжди були близькими друзями — від того самого далекого дня, коли вона ледь не зірвалася зі скелі, а Дін урятував її від неминучої смерті[6]. Зрештою, не мало значення, що в нього були хронічна хвороба і перекошена лопатка, або те, що мрійливий блиск у його зелених очах часом надавав його обличчю моторошного вигляду. Справді, яку все це мало вагу? В цілому світі-бо не знайшлося б іншої людини, з якою Емілі так любила б мовчати. Міркуючи про це, вона завжди подумки виділяла курсивом слово «любила». Пан Карпентер не конче мав знати про деякі речі.