Люси Монтгомери – Емілі в пошуках веселки (страница 6)

Тітка Елізабет ніколи не схвалювала дружби з Діном. Хоча тітка Елізабет узагалі не мала теплих почуттів до жодного з Прістів.

Здавалося, між Мурреями та Прістами несумісність вдачі пролягла справжньою прірвою, цього не могли виправити навіть шлюби, що інколи траплялися між кланами.

— Справжнісінькі Прісти, — любила презирливо казати тітка Елізабет, подумки відправляючи увесь рід від коріння до найвищих гілочок до пекла помахом своєї тонкої негарної Мурреївської руки. — Справжнісінькі Прісти.

— Мурреї — це Мурреї, а Прісти — це Прісти, й ніколи вони не будуть разом, — зумисне неправильно процитувала Кіплінга Емілі, коли Дін з удаваним розпачем спитав, чому її тітки так не люблять його.

— Твоя тітка Ненсі з Попового Ставу ненавидить мене, — мовив Дін із химерною півусмішкою, через яку нагадував веселого гнома. — Та й панни Лаура та Елізабет завжди приймають мене з холодною чемністю, прибереженою Мурреями для найліпших ворогів. Хоча, здається, я знаю чому.

Емілі спаленіла. В неї теж уже почали з’являтися неприємні здогадки, чому тітка Елізабет і тітка Лаура стали з Діном ще більш холодно чемними ніж раніше. Вона навіть думати про це не хотіла, тому з люттю викинула ці думки зі своєї голови і з серця та захряснула перед ними уявні двері, щоб вони не сміли втручатись у її життя. Однак вони терпляче чекали на порозі й не збиралися нікуди щезати. Дін, як усі і все, здавалося, ставав уночі геть інакшим. Чи була ця зміна натяком? Чи вказувала на щось? Емілі не мала ані найменшого бажання розмірковувати над цим. Єдина можлива відповідь на всі питання була абсурдною. І надто вже неприємною.

Невже Дін Пріст з друга перетворився на залицяльника? Нісенітниця. Справжнісінька нісенітниця. Принаймні, для неї. Вона нестямно бажала, щоб Дін був її другом… але аж ніяк не залицяльником. Вона не могла втратити його дружбу. Ця дружба була для неї надто любою, чарівною, мотивуючою. Чому взагалі в житті трапляються такі диявольські речі? Коли Емілі доходила до цього питання у своїх плутаних роздумах, вона завжди зупинялась і верталась уявними стежками своїх думок назад. Верталася розгнівана й налякана усвідомленням того, що вона майже визнала, що «щось диявольське» вже відбулось або відбувається.

У якомусь значенні для неї майже полегшенням стало, коли одного листопадового вечора Дін зненацька повідомив:

— Гадаю, незабаром уже муситиму збиратись у свою щорічну міграцію.

— Куди збираєшся цьогоріч? — поцікавилась Емілі.

— До Японії. Ніколи там ще не був. Не надто хочеться їхати, особливо зараз. Однак залишатися тут… Чи може, ти всю зиму воліла б говорити зі мною, сидячи у вітальні та знаючи, що тітки чують кожнісіньке слово?

— Ні, — жартівливо здригнулась Емілі. Вона згадала той диявольський осінній вечір, коли за вікном завивав вітер, а дощ лив мов із відра. Того дня вони з Діном не могли прогулюватися садом і змушені були сидіти в кімнаті, де тітка Елізабет плела шпицями, а тітка Лаура за столом виплітала візерунки гачком. Це був страхітливий вечір. І все ж чому? Чому вони тоді так і не змогли поговорити так вільно, довірливо й химерно, як говорили в саду? Причина цього точно не носила непристойного характеру. Може, через те, що вони обговорювали зазвичай забагато речей, яких би тітка Елізабет не зрозуміла і не схвалила? Можливо. Але з іншого боку, їхня звична розмова була б такою ж чарівною і приємною, навіть якби Дін опинився на іншому кінці світу.

— Тому маю їхати, — проголосив Дін, чекаючи, доки ця витончена висока бліда дівчина у старому саду скаже, що страшенно сумуватиме за ним. Вона казала це йому щоосені, коли він збирався їхати, з року в рік. Але цього разу не сказала. Раптом зрозуміла, що не подужає цих слів.

Чому ж?

Дін уп’явся у неї очима, які могли виражати ніжність, сум чи пристрасть, якщо він цього бажав. Зараз у його погляді було щось таке, що всотало в себе всі три вирази. Він мусив почути від неї, що вона сумуватиме. Справжня мета його нинішньої поїздки полягала в тому, щоб вона усвідомила, як сильно за ним сумує, щоб відчула, що жити без нього не може.

— Ти сумуватимеш за мною, Емілі?

— Це зрозуміло й без слів, — безтурботно промовила Емілі. Надто безтурботно. У попередні роки вона була відвертою і серйозною, коли вони торкалися цієї теми. Дін не надто журився цією зміною. Але його мучили сумніви через її теперішнє ставлення до нього. Певно, вона змінилася, бо щось відчуває, підозрює щось, що він роками прагнув приховати і придушити як різновид божевілля. І що ж тепер? Чи означала ця нова для нього нотка безтурботності, що вона не бажає перебільшувати значення визнання, що сумуватиме за ним? Чи це просто інстинкт, який змушує жінку відгороджуватися духовним бар’єром, аби захиститися від двозначних або занадто недвозначних натяків?

— Ця зима без тебе, Тедді та Ільзи буде такою страхітливою, що я просто намагаюся не думати про все це, — продовжила Емілі. — Минулої зими було зле. Цієї буде ще гірше, я відчуваю це. Однак у мене є моя робота.

— О так, твоя робота, — погодився Дін терплячим тоном, ніби ледве стримуючи сміх. Цей тон з’являвся у його голосі щоразу, як він говорив про її «роботу», ніби його забавляло, що вона називає роботою «те миле шкрябання». Що ж, цій чарівній дитині треба чимось розважатись. Навіть словами він не міг би передати цю думку виразніше. Його приховані смішки ніби батогами били по чутливій душі Емілі. І вся її робота, всі її амбіції миттєво починали здаватись їй самій дитячими й непотрібними — якими й були для нього. Жодне з її переконань не могло встояти під його тиском. Йому краще знати. Він такий розумний і освічений. Йому краще знати. Це була агонія її прагнень. Вона не могла ігнорувати його думку. У глибині душі Емілі знала, що не зможе цілком повірити в себе, доки Дін Пріст не визнає, що вона може створити щось направду вартісне. Якщо ж він ніколи цього не визнає…

— Де б я не був, завжди матиму при собі твого портрета, Зіронько, — промовив Дін. Він давно називав її Зіронькою. Це не було каламбуром[7], він просто колись сказав, що вона нагадує йому зірку. — Я бачитиму, як ти сидиш у своїй кімнаті побіля того старосвітського вікна, плетучи чарівну павутину… ходиш стежками цього старого саду… прогулюєшся Вчорашньою Стежкою… звертаєш свій погляд до моря… Щойно я забажаю пригадати чарівність Чорноводдя, я побачу в ній тебе. Зрештою, вся навколишня краса — це лише тло для вродливої жінки.

«Плетучи чарівну павутину» — он значить як! З усього сказаного Діном Емілі почула лише це. Вона навіть не помітила, що він сказав, що вважає її вродливою жінкою.

— Діне… ти вважаєш, що все, що я пишу — це не що інше як павутина? — задихаючись запитала вона.

Дін у відповідь пречудово вдав подив:

— А що ж це, Зіронько? Як ти сама подумки все це називаєш? Я радий, що писання тебе розважає. Це чудове зацікавлення. Якщо ти можеш цим заробити трохи грошей, це теж дуже добре. Але я терпіти не можу те, що ти мрієш стати Бронте[8] або Остін[9], а одного разу зрозумієш, що витратила свою юність на недосяжну мрію.

— Я не уявляю себе Бронте чи Остін, — відказала Емілі. — Але раніше ти не казав мені такого, Діне. Ти казав, що колись я зможу написати щось славетне.

— Ми не вбиваємо милих дитячих мрій, — сказав Дін. — Але нерозумно леліяти в собі думки дитинства у зрілому віці. Поглянь правді в очі, Емілі. Ти пишеш чарівні оповідки. Задовольнись цим і не витрачай свої найкращі роки на прагнення недосяжного і загалом на спроби стрибнути вище голови.

Дін не дивився на Емілі. Він зіперся на старий сонячний годинник і стояв так із виглядом людини, яка щойно була змушена сказати щось неприємне, відчуваючи, що це її обов’язок.

— Я не буду писателькою чарівних оповідок! — зухвало вигукнула Емілі. Він поглянув їй в обличчя. Вона була такою ж високою як і він, навіть трішечки вищою, хоч він і не бажав цього визнавати.

— Ти не мусиш ніким бути — лише собою, — сказав він, знизивши голос. — Старий Місячний Серп ще не бачив такої жінки як ти. Цими очима, цією усмішкою ти зможеш досягти значно більшого, ніж коли-небудь подужаєш пером.

— Ти говориш точнісінько як тітка Ненсі Пріст, — злісно і презирливо кинула Емілі.

Та й чи не був він до неї злим і презирливим? Тієї ночі третя година застала її без сну у безодні розпуки. Вона не одну годину лежала, не маючи сну в жодному оці, та обмірковувала дві ненависні їй речі. Першою з них було те, що вона ніколи в своєму житті не зможе написати нічого прекрасного. Другою — вона втрачала Дінову дружбу. Дружба — це все, що вона могла йому дати, та для нього цього було замало. Вона мала завдати йому болю. О, але ж як вона могла зробити боляче Дінові, якому й так жилося несолодко? Вона сказала «ні» Ендрю Муррею і зі сміхом відмовила Перрі Міллеру, не відчуваючи докорів сумління. Однак це було геть інше.

Емілі сіла в ліжку та розпачливо застогнала. Її прикро вражало те, про що вона думала, та вона знала, що ніщо не може бути імовірнішим і болючішим за той факт, що тридцять років потому вона питатиме в самої себе, через що, заради Бога, вона була в такому відчаї.

— Бажаю, щоб у світі не було нічого подібного до закоханих і закоханості, — прошепотіла вона, стискаючи кулачки і щиро вірячи і те, що саме це й має на увазі.