Люси Монтгомери – Емілі в пошуках веселки (страница 4)

15 квітня 19…

Цього вечора я піднялася на пагорб і довго дивилася на Розчаровану Оселю, залиту місячним світлом. Розчарована Оселя була зведена 37 років тому — принаймні, більша її частина — для молодого подружжя, яке ніколи там не оселилось. Вона досі стоїть самотня й покинута, переслідувана неймовірним болем розбитого серця та боязкими, несміливими привидами всіх подій, які могли колись статись, але так ніколи і не стались. Мені це завжди боліло. Мені невимовно шкода її бідолашні порожні очі, які ніколи не могли бачити, які не мали навіть спогадів. Крізь її очі ніколи не світилося домашнє вогнище, лиш одного разу, давно, всередині неї розпалили полум’я. Це міг би бути чарівний будиночок, який міцно притиснувся до порослого лісами пагорба, пестячи поглядом своїх вікон ялинки навколо себе. Теплий і милий серцю будиночок. І неймовірно добрий. Не такий як той новий, який Том Семпл зараз зводить на Куту. У цього будинку дуже лиха вдача. Він схожий на мегеру з маленькими очицями та гострими плечима. Якою ж яскравою особистістю може володіти дім, навіть якщо в ньому ніхто ще не жив!

Якось, коли ми з Тедді були ще дітьми, ми відчинили вікно Розчарованої Оселі, залізли всередину й розпалили в комині вогонь. Ми сиділи побіля нього й будували плани на життя. Ми хотіли провести все життя разом, і обов’язково в цьому милому будиночку. Сподіваюся, Тедді забув усю ту дитячу маячню. Він часто пише мені, й листи його завжди великі, веселі і… і схожі на листи від Тедді. Він розповідає всі дрібниці свого життя, які я жадаю знати. Але мені здається, ніби з часом листи стають якимись безособовими. Ніби вони написані до Ільзи, не до мене.

Бідолашна Розчарована Оселя. Мабуть, ти завжди залишатимешся розчарованою.

1 травня 19…

Знову весна! Молоді тополі поступово вбираються в ефірні золотаві шати з нового листячка. Затишно шумить затока за сріблясто-бузковими піщаними дюнами.

Зима йде геть із блискавичною швидкістю, уносячи з собою жахливі треті години ночі та самотні, позбавлені будь-якої принадності вечори. Незабаром Дін повернеться з Флориди. Але натомість улітку не приїдуть ні Тедді, ні Ільза. Через це мала безсонну ніч, чи, здається, навіть дві. Ільза поїде на узбережжя до тітки — материної сестри, яка ніколи раніше не зауважувала її існування. Тедді ж запропонували проілюструвати серію оповідань поліцейських з північного заходу для нью-йоркського видавництва. Тепер мусить провести всі канікули на далекій півночі, роблячи замальовки та ескізи. Звісно, це для нього чудова можливість, і я б анітрохи не шкодувала, якби він хоч би трохи переймався тим, що не зможе приїхати в Чорноводдя. Але він не переймається.

Що ж, я сподіваюся, Чорноводдя і колишнє життя тут перетворилися для нього на чарівну казку, яку тепер він згадує день у день.

Я навіть не уявляла собі, що покладала стільки сподівань на приїзд Ільзи і Тедді влітку, або наскільки сильно надія на це допомагала мені, коли мені було зле взимку. Коли я думаю, що цього літа так і не почую посвисту Тедді з гайка Високого Джона, жодного разу не натраплю на нього на Завтрашній Стежці, не обміняюсь із ним значущим захопленим поглядом у натовпі, коли станеться щось особливе для нас обох… Коли про це міркую, мені видається, ніби всі барви зникли з мого життя, залишивши один тільки сірий колір, наче старі вицвілі клаптикові речі.

Пані Кент зустріла мене вчора коло пошти й зупинилася поговорити, що вона загалом робить вкрай рідко. Вона ненавидить мене як нікого.

«Гадаю, ти вже знаєш, що Тедді не приїде цього літа?»

«Так», — коротко відповіла я.

Я прочитала у її очах справжній тріумф перед тим як вона розвернулась і пішла. І я розумію чому. Вона дуже засмучена, що Тедді не приїде до неї, але похмуро радіє, що він не приїде й до мене. Це ясно показує, що вона переконана, що я більше нічого не значу для нього.

Наважуся засвідчити, що вона має рацію. Та все одно, ніщо не може залишатися похмурим навесні.

До речі, Ендрю посватався! Посватався до дівчини, про яку тітка Едді не втомлюється повторювати: «Я б не могла бути більш задоволеною вибором Ендрю, навіть якби обрала її сама!» Те саме вона сьогодні сказала й тітці Елізабет. Тітці Елізабет. У моїй присутності. Тітка Елізабет була з нею холодно чемною — або вважає, що була такою. Тітка Лаура втерла сльозу (тітка Лаура завжди втирає сльозу, коли дізнається, що хтось народився чи помер, одружився чи посватався, прийшов чи пішов, чи вперше за щось проголосував). І все ж вона не змогла приховати деякого розчарування: Ендрю міг би стати надійним чоловіком для мене. Але як на мене, Ендрю бракує «серця з перцем».

Розділ 3

Смерть пана Карпентера

Спершу ніхто не думав, що недуга пана Карпентера серйозна. Він нормально переносив напади ревматизму в попередні роки, відлежуючись по декілька днів. Після цього він повертався на роботу, як завжди похмурий і саркастичний, з новими колючками, готовими зірватись з язика. Пан Карпентер завжди казав, що вчителювання у Чорноводді насправді не таке, яким здається. У нашій школі нема нічого й нікого, крім зневажливої та бездушної молоді, говорив він. І в усій школі нікого, хто міг би бодай правильно вимовити слова «лютий» чи «середа».

— Я втомився намагатися зварити суп у ситі, — шорстко казав він.

Тедді, Ільза, Перрі та Емілі — чотири учні, які відвідували школу з невичерпним натхненням — завершили навчання. А пан Карпентер мабуть втомився… від усього. Він не був старим, проте спалив своє життя в молодості. Наклали свій відбиток на нього також і тихі, боязкі кроки жінки, яка була його дружиною. Жінки, яка так несподівано померла минулої осені. Ніхто ніколи не вважав, буцім вона багато значить для пана Карпентера, та після її похорону він стрімко «пішов на дно». Школярів почали лякати його гострий язик і дедалі частіші сплески люті. Батьки хитали головами та збиралися після закінчення навчального року шукати нового вчителя.

Хвороба пана Карпентера почалася зі звичного вже нападу ревматизму. Потім стався інфаркт. Лікар Барнлі, який пішов відвідати пана Карпентера, незважаючи на його палке небажання мати лікаря, після повернення дуже серйозно і поважно заявив про брак «жаги до життя». Викликали тітку Луїзу Драммонд з Гусячого Ставу, щоб вона його доглядала. Пан Карпентер смиренно підкорився цьому. Це було поганим знаком — найгіршим з усіх можливих.

— Це ваше рішення. Нехай хоч на голові стоїть, якщо це полегшить ваше сумління. Мене не обходять її дії, щойно вона залишає мене наодинці з моїми думками. Мене не потрібно годувати, ловити й міняти підгузки. Хоча її волосся я на дух не переношу: надто вже пряме та лискуче. Скажіть, щоб вона зробила щось із цим. І чому її ніс на вигляд завжди такий холодний?

Емілі відвідувала його щовечора. Вона була єдиною, кого старий справді бажав бачити. Він не надто охоче розмовляв, однак любив що кілька хвилин широко розплющувати очі й обмінюватися з Емілі хитрими розуміючими поглядами, так, ніби вони разом сміялися з якогось влучного дотепу, про який знали тільки вони удвох. Тітка Луїза не розуміла цих обмінів усмішками, тому не схвалювала їх. Вона мала добре серце і справжній мудрий досвід материнства, попри недорозвинуті, досі дівочі груди, проте вона геть не могла зрозуміти тих веселих пустотливих усмішок того, хто лежав на смертному одрі. Вона була переконана, що було б значно краще, якби він подумав про свою безсмертну душу. Він же навіть не ходив до церкви, хіба не так? Навіть не дозволяв панотцеві увійти до кімнати! Зате Емілі Стар він завжди був радий, коли б вона не прийшла. Тітка Луїза мала власні таємні підозри стосовно Емілі Стар. Хто стане заперечувати, що вона пише? Хто стане заперечувати, що вона вставила кузину власної матінки, її душу й тіло в одну зі своїх оповідок? Певно, вона шукала, що можна «скопіювати» з цього старого помираючого язичника. Це, безсумнівно, пояснювало її зацікавленість у подальших відвідинах старого. Тітка Луїза звернула свій стурбований погляд на це хитре юне створіння. Вона сподівалася, що Емілі не вставить в оповідку її.

Емілі довго не могла змусити себе прийняти те, що пан Карпентер справді лежав на смертному одрі. Він не міг так сильно занедужати. Він не страждав — принаймні, не скаржився. Йому мало покращати, щойно на вулиці потеплішає. Вона так часто повторювала це собі, що навіть сама повірила. Вона не могла навіть уявити собі життя в Чорноводді без пана Карпентера.

Одного травневого вечора пан Карпентер, здавалося, пішов на поправку. Його очі загорілися тим самим саркастичним вогником, його голос зазвучав із колишньою силою, він почав кепкувати з бідолашної тітки Луїзи, яка ніколи не розуміла його дотепів, однак зносила їх з незмінним християнським терпінням. Хворі обов’язково повинні мати почуття гумору. Він розповідав Емілі кумедні історії і разом з нею сміявся, доки від їхнього сміху маленька нудна кімната сама не починала бриніти. Тітка Луїза такої миті завжди хитала головою. Були деякі речі, яких вона не могла зрозуміти, бідолашна, проте вона добре зналася на власному скромному промислі непрофесійної, але дбайливої доглядальниці. А ще вона знала, що це несподіване покращення не було добрим знаком. Як сказав би будь-який шотландець, він був приречений. Емілі, зі своїм небагатим життєвим досвідом, не могла здогадуватися про це. Вона приходила додому, тішачись, що панові Карпентеру поліпшало. Незабаром він зовсім одужає, повернеться до школи, глузуватиме з учнів, крокуватиме вулицями, гортаючи старі замаслені збірки класичних творів, гостро критикуватиме її рукописи… Емілі була щаслива. Пан Карпентер був для неї близьким другом. Вона не могла його втратити.