Люси Монтгомери – Емілі в пошуках веселки (страница 43)

— Ще одна стара панна в Місячному Серпі, — тонко зауважив дядько Воллес.

– І подумайте лиш, із якими чоловіками вона мала змогу побратися, — з гіркотою мовила тітка Елізабет. — Панотець Воллес, Елмер Вінсент, Ендрю…

— Та що як вона не… кохала… їх? — затинаючись, втрутилася тітка Лаура.

— Лауро, не кажи всіляких непристойностей.

Старий Келлі, який усе ходив своїми давніми стежками — «і ходитиме, доки не вмре», — сказала якось Ільза — уже зовсім покинув жартувати з Емілі про заміжжя, хоча й казав часом щось загадкове і сповнене жалю про «любовне зілля». Він уже припинив багатозначно їй кивати і підморгувати. Натомість він щоразу з важкістю в голосі запитував, над якою книгою вона працює тепер, а почувши відповідь, ішов далі, хитаючи загостреною сивою головою. «Про що тільки думають чоловіки, га? Ходім, моя конячко, ходім».

Щоправда, деякі чоловіки все ще думали про Емілі. Наприклад, Ендрю — жвавий молодий удівець, у відповідь на уклін якого Емілі жодного разу й пальцем не поворухнула. Ґрем Мітчел зі Шрусбері теж, безперечно, мав наміри щодо неї. Емілі не схотіла розпочинати з ним стосунків, бо він трохи косив на одне око. Принаймні, так думали Мурреї. Вони більше не могли віднайти жодного приводу для відмови. У Шрусбері ж пішли поголоски про те, що він з’явився в її наступній новелі і що вона лише «вивчала» його, щоб «отримати новий матеріал». Вищезгаданий «мільйонер» із Клондайка переслідував її всю зиму, але навесні чутки про нього згасли.

— Відколи вона видала ті свої книжки, то вважає, що вже ніхто з-поміж нас не є достатньо гарним для неї, — поговорювали мешканці Чорноводдя.

Тітка Елізабет не шкодувала через чоловіка з Клондайка — почати лишень з того, що його прототипом насправді був Батерворс із Гусячого Ставу, а хто такі Батерворси? Тітка Елізабет завжди примудрялася створювати враження, ніби Батерворсів зовсім не існує. Вони певно гадали собі, що існують, та Мурреям краще знати. Але вона не могла зрозуміти, чим Емілі не догодив Муресбай з шарлоттетаунської фірми «Муресбай і Паркер». А коли Емілі пояснила, що пан Муресбай досі не зміг змиритися з тим, що його фотографію розмістили у газетній рекламі суміші для немовлят від Перкінса, ошелешена тітка Елізабет вирішила, що Емілі вже геть здуріла. Та пізніше вона визнала, що зовсім не розуміє нинішнє молоде покоління.

Про Тедді Емілі нічого не чула, за винятком нечастих заміток у газетах, у яких розповідали, що він робить неймовірний поступ у мистецтві. Він уже мав міжнародну репутацію вмілого портретиста. Давні часи журнальних ілюстрацій минули, й Емілі більше не стикалася з власним обличчям, власною усмішкою чи власними очима, що дивились би на неї з котроїсь сторінки.

Одного зимового дня померла пані Кент. Перед смертю вона надіслала Емілі коротку записку — єдиного листа, який Емілі від неї отримала за все своє життя.

«Я помираю. Після моєї смерті розкажи Тедді, що сталося з листом. Я й сама намагалася розповісти, але не змогла. Я не змогла сказати своєму синові, що скоїла таке. Скажи йому за мене».

Емілі сумно усміхнулася, відкладаючи листа. Розповідати Тедді було вже запізно. Вона давно вже була йому байдужа. А вона сама… вона кохатиме його вічно. І навіть попри те, що він цього не знає, її любов ширятиме навколо нього протягом усього його життя, немов невидиме благословення, яке не розумієш, але неясно відчуваєш. Її любов захищатиме його від хвороб і будь-якої шкоди та зла.

Тієї самої зими набрала сили чутка про те, що Джим Батерворс із Гусячого Ставу купив а чи мав намір купити Розчаровану Оселю. Як оповідали, він збирався перенести дім на інше місце, відбудувати його і збільшити. І, безсумнівно, після завершення цих робіт він хотів поселити там свою коханку — дівицю з гарною фігурою з Гусячого Ставу, знану як Мейбл з мосту Джорді. Емілі була у відчаї, почувши про це. Того ж таки вечора вона тихенько, як привид, вислизнула в темряву весняних сутінків і піднялася ледь помітною стежиною, що вела поміж ялин на вершину пагорба, аж до хвіртки будиночка. Звісно ж, Дін не міг його продати. Дім належав цьому пагорбові, його неможливо було уявити собі без цього будиночка.

Якось Емілі побачила тітку Лауру, коли та виносила з Розчарованої Оселі все, що принесла туди Емілі — все, окрім срібної кулі. Кулю не можна було чіпати. Вона мала висіти там, у її сріблястій поверхні мало відбиватися все, що було в кімнаті, завдяки слабкому світлу, яке проникало до вітальні крізь щілину між фіранками на одному з вікон. Усе мало бути як тоді, коли вони з Діном планували там оселитися. Якщо вірити чуткам, Дін нічого звідти не забрав. Усе, що він туди приніс, надалі залишалося в домі.

В будиночку либонь було дуже зимно. У ньому вже так давно не розпалювали вогнище… Яким він був знехтуваним… самотнім… йому знову розбили серце. Вікна, в яких не запалюється світло, зарослі стежки. Бур’ян ріс навіть навколо дверей, що їх уже багато років ніхто не відчиняв.

Емілі простягла руки до будиночка, немов хотіла його обійняти. Дафф терся об її гомілки й прохально мурчав. Йому не подобалося крастись у вологості й темряві — місце біля коминку в Місячному Серпі видавалося значно доречнішим для такого немолодого котика як він. Емілі взяла старого кота на руки й посадовила його на крихку від часу поштову скриньку.

— Даффе, — мовила вона, — в тому домі є старий комин… у ньому лежить попіл від мертвого вогню… комин, коло якого мали б пустувати кошенята і мріяти діти. А тепер, Даффе, цьому вже не суджено статись, бо Мейбл Джорді не любить коминів — брудних запилюжених коминів… а квебекський обігрівач значно тепліший та економніший. Нехай би ми з тобою, Даффе, ніколи не були чутливими створіннями, які не можуть оцінити всіх переваг квебекських обігрівачів… ні, навпаки, нехай ми такими й будемо!

Розділ 27

Одного червневого вечора це ясно і несподівано заповнило собою повітря. Давній, давній поклик — дві високі ноти й одна довга м’яка низька. Емілі Стар, яка саме задрімала коло вікна, почула його й миттєво звелася на рівні ноги, її обличчя враз пополотніло. Вона певно досі снить. Тедді Кент був на Сході, за тисячі миль звідси — принаймні, так писали у монреальській газеті. Так, їй це просто наснилося, примарилося.

Це знову почулося. І Емілі вже знала, що Тедді був тут, чекав на неї в гайку Високого Джона, кликав її крізь роки. Вона поволі спустилася сходами, вийшла з будинку й пішла садом навпростець. Тедді стояв під ялицями. Здавалося найбільш природним, що він прийшов сюди, до неї, в цей старовинний сад, де досі тримали оборону три осокори. Ніщо не могло зламати мосту, що перекинувся тепер між роками, поєднавши їх. Не було більше між ними прірви. Він простягнув до неї руки й притягнув її до себе, нехтуючи звичайними вітаннями. І сказав, немов між ними не було всіх тих років і спогадів:

— Не кажи, що не кохаєш мене… ти можеш… ти маєш… чого ж, Емілі, — його очі на мить стрілися з місячним сяйвом у її, — ти кохаєш.

— Просто жахливо, як незначні речі змушують людей до непорозумінь, — видала з себе Емілі за декілька хвилин — а може, годин.

— Все життя я намагався тобі освідчитись, — сказав Тедді. — Пам’ятаєш той давній вечір на Завтрашній Стежці одразу після вищої школи? Просто коли я намагався зібрати волю в кулак і спитати, чи ждатимеш ти мене, ти сказала, що для тебе шкідливе нічне повітря, і пішла в дім. Я подумав, що це був чемний спосіб позбутися мене: я знав, що тебе не надто турбує нічне повітря. Той випадок на роки позбавив мене сміливості. Коли мені стало відомо про вас із Елмером Вінсентом — мама писала, що ви зустрічалися — мене це неприємно вразило. Спершу мене навіть опосіли думки, що ти ніколи не кохала мене. А взимку, коли ти занедужала, я ледь не здичавів. Я ж був тоді у Франції й не міг тебе навіть побачити. Писали, що Дін Пріст постійно був поруч з тобою, всі думали, що якщо тільки ти видужаєш, то він одружиться з тобою. А потім мені повідомили, що ти маєш намір вийти за нього. Я не говоритиму про це багато. Та коли ти, ти врятувала мене від смерті на «Флавіані», я зрозумів, що ти моя, раз і назавжди, і не мало значення, чи знала про це ти. Наступну спробу я зробив того ранку біля самого Чорноводдя — і ти знов немилосердно відштовхнула мене. Здригнулася від мого дотику, немов моя рука була змією. А ще ти так і не відповіла на мого листа. Емілі, чому? Ти ж казала, що тобі не байдуже…

— Я не отримала листа.

— Не отримала? Але ж я його надіслав…

— Так, знаю. Я маю тобі сказати… вона сказала, я маю розповісти…

Вона коротко переповіла йому все.

— Моя мати? Зробила таке?

— Не будь до неї суворим, Тедді. Знаєш, вона не була як інші жінки. Її сварка з твоїм батьком… не знаю, чи розповіла вона тобі…

— Так, вона все розповіла… коли приїхала до мене в Монреаль. Але це… Емілі…

— Давай просто забудемо — і пробачимо. Вона була такою нещасною і зломленою, що не знала, що робить. А я… я… була надто гордою… надто гордою, щоб прийти до тебе, коли ти кликав мене того останнього разу. Я хотіла піти… але думала, ти лише розважаєшся…

— Тоді я остаточно втратив надію. Надто вже часто виставляв себе дурнем. Я бачив тебе у вікні, від тебе ніби йшло крижане сяйво, як від якоїсь зимної зірки… Я знав, що ти чула мене… ти вперше не відповіла на наш старий знак. Здавалося, мені вже нічого не лишилось, крім як забути тебе… якщо зможу. У мене це так і не вийшло, хоча я думав, що зміг… за винятком тих хвилин, коли я підіймав погляд на Вегу з сузір’я Ліри. І я був самотнім. Ільза була мені гарним другом. Крім того, я міг говорити з нею про тебе і мати власний куточок у твоєму житті, будучи чоловіком тієї, кого ти любиш. Я знав, що небагато значу для Ільзи: я був для неї лише втішальним подарунком. Але я думав, що ми могли б іти по життю разом, підтримуючи одне одного і рятуючи від страхітливої самотності в цьому жорстокому світі. А тоді, — Тедді засміявся, — коли вона «піднесла мене на вівтар», згідно з Бертою М. Клей[40], я страшенно розлютився. Вона зробила з мене такого дурня — з мене! А я уявляв, що вже майже став значущою особою в цілому світі. Кажу тобі, як я тоді зненавидів усіх жінок світу! І мені боліло. Я сильно прив’язався до Ільзи, у якомусь значенні я її навіть покохав.