Люси Монтгомери – Емілі в пошуках веселки (страница 36)

Емілі дуже хотіла б відмовитись. Та вона тихо попрямувала крутою стежкою, яку перетинали велетенські корені, слідом за пані Кент, що пурхала подібно до мертвого листочка, що його носить вітром. Повз занедбаний старий сад, у якому ніколи нічого не росло, крім пижма, просто до будиночка — обшарпаного, як і колись. Люди казали, якщо Тедді Кент справді заробляв стільки грошей, як ходили чутки, то мав би вже облаштувати як слід материн дім. Та Емілі знала, що пані Кент не дозволила б йому — воліла б залишити все як є.

Вона з цікавістю роззирнулася по малій кімнатчині. Вона не була тут уже багато років — відколи вони з Ільзою і Тедді бавилися тут дітьми. Здавалося, зовсім нічого не змінилось. Як і раніше, дім немов боявся сміху. Неначе в ньому постійно хтось молився. Сама атмосфера в ньому наштовхувала на думки про молитву. Стара верба, що росла трохи західніше будинку, досі стукала у вікно своїми примарними пальцями-гілками. На коминній полиці стояла фотографія Тедді у рамці — цілком гарна. На ній він, здається, розмовляв. А може, просто казав щось тріумфальне, радісне. «Емілі, я знайшов золото веселки. Славу… і любов».

Вона відвернулася від фотографії й сіла. Пані Кент сіла навпроти. Й без того маленька жінка, що стрімко зменшувалася з віком. Довгий червоний шрам, який перекреслював бліде обличчя з нахилом до губ. Це обличчя мало колись бути дуже вродливим. Вона пильно дивилась на Емілі, немов вивчаючи її. Та, як миттєво зауважила Емілі, з її очей зник вираз тліючої ненависті. Тепер вони були просто втомленими, а колись же мали бути молодими, нетерплячими, сміхотливими. Вона нахилилася вперед і торкнулася руки Емілі своїми тонкими, схожими на кігті пальцями.

— Тобі відомо, що Тедді збирається одружитися з Ільзою Барнлі, — мовила вона.

— Так.

– І що ти відчуваєш?

Емілі нетерпляче поворухнулась.

— Яка різниця, що я відчуваю, пані Кент? Тедді кохає Ільзу. Вона приваблива, вродлива, добра дівчина. Я певна, що вони будуть дуже щасливі разом.

— Ти досі кохаєш його?

Емілі подивувалася, що не відчуває ані найменшого обурення. Але про пані Кент не можна було судити за загальноприйнятими правилами. А зараз вона мала можливість зберегти обличчя маленькою невинною брехнею: варто лише замінити декілька слів у тому, що вона насправді думала. «Більше ні, пані Кент. О, знаю, колись я уявляла, ніби кохаю його. На жаль, уявлення подібних речей — це одна з моїх слабких сторін. Але потім я зрозуміла, що мене це зовсім не турбує».

Чому вона не може нікому розповісти? Зрештою, вона просто не може, і все. Але вона ніколи й ніяк не змогла б спростувати своє кохання до Тедді. Воно стало такою невід’ємною частиною її самої, що мало божественне право на чесне визнання. І хіба не було таємної полегкості у відчутті, що є бодай одна людина, поряд з якою вона може бути собою, нічого не вдавати й не приховувати?

— Я вважаю, що ви не маєте права ставити мені такі питання, пані Кент. Але так, кохаю.

Пані Кент тихо розсміялася.

— Раніше я тебе ненавиділа. Тепер уже ні. Тепер ми з тобою стали одним цілим. Ми обидві любимо його. І він забув нас обох. Тепер ми для нього нічого не значимо. Він пішов до неї.

— Ви багато значите для нього, пані Кент. І так було завжди. Я певна, що ви розумієте, що любов буває різною. І сподіваюся, ви не зненавидите Ільзу через те, що Тедді кохає її.

— Ні, в мене нема до неї ненависті. Вона вродливіша за тебе, та в ній нема нічого таємничого. Його серце ніколи не належатиме їй повністю, як належало тобі. Це зовсім інше. Та я хочу знати, ти почуваєшся через усе це нещасною?

— Ні. Я так почувалася лише декілька хвилин, одразу потому як довідалася. Зрештою, я занадто занурена у свою роботу, щоб журитися через те, що не може бути моїм.

Пані Кент уважно слухала.

— Так… так… точно. Я так і думала. Мурреї такі чутливі. Колись… колись… ти будеш навіть рада, що все так сталося… рада, що не була потрібна Тедді. Чи ти так не думаєш?

— Хтозна.

— О, я певна, що так і буде. Так буде значно краще для тебе ж. О, ти й не уявляєш, яких страждань і мук позбавлена. Занадто сильна любов призводить до божевілля. Бог ревнивий. Якби ти побралася з Тедді, він розбив би тобі серце. Вони завжди так чинять. Це все на краще, і чим довше ти житимеш, тим ясніше це відчуватимеш.

«Стук-стук-стук», — відповіла стара верба.

— Ми муситимемо далі про це говорити, пані Кент?

— Пам’ятаєш ту ніч, коли я застукала вас із Тедді на подвір’ї церкви? — спитала пані Кент, вочевидь пропустивши повз вуха слова Емілі.

— Так, — Емілі раптом зрозуміла, що пригадує кожну деталь тієї дивовижної ночі, коли Тедді порятував її від божевільного пана Морісона і промовив до неї ті солодкі незабутні слова.

— О, як же я ненавиділа тебе тієї ночі! — вигукнула пані Кент. — Та я не мала казати тобі всього того. Усе своє життя я говорила те, чого не слід було говорити. Якось я сказала дещо жахливе, зовсім жахливе. Я б не витримала, якби коли-небудь почула бодай відлуння тих своїх слів. А пам’ятаєш, що ти тоді мені відповіла? Саме через це я відпустила Тедді. Це сталося завдяки тобі. Якби тоді він не поїхав, ти б його не втратила. Шкодуєш про ті свої слова?

— Ні. Якщо щось зі сказаного мною полегшило його шлях, я цьому рада. Рада.

– І ти б зробила це ще раз?

— Так.

– І ти анітрохи не зненавиділа Ільзу? Вона ж відібрала в тебе те, чого ти так хотіла. Ти мусиш її ненавидіти.

— Ні. Я щиро люблю Ільзу, як і раніше. Вона не відібрала в мене нічого, що мені належало.

— Не розумію… не розумію, — ледь не шепотіла пані Кент. — Моя любов не така. Може, через це вона завжди змушувала мене почуватися такою нещасною. Ні, більше я не відчуваю до тебе ненависті. Але ж як ненавиділа раніше! Я знала, що ти для Тедді була ближчою за мене. Ви з ним мене обговорювали? Засуджували?

— Ні, ніколи.

— А я гадала, засуджували. Люди завжди шепотілися про мене, завжди.

Пані Кент зненацька гнівно вдарила однією маленькою сухою ручкою об іншу.

— Чому ти ніколи не казала мені, що більше його не кохаєш? Чому, навіть якби це була брехня? Я так хотіла це почути. І я б тобі повірила. Бо Мурреї ніколи не брешуть.

— О, та яка різниця? — скрикнула змучена Емілі. — Моя любов нічого для нього не значить. Він тепер належить Ільзі. І ви більше не маєте причин ревнувати його до мене, пані Кент.

— Ні… ні… я не ревную, — пані Кент скинула на неї незбагненним поглядом. — О, якби б я лише насмілилась… але ні… але ні, вже запізно. Це вже не має значення. Я сама не розумію, що кажу. Тільки… Емілі… ти приходитимеш інколи до мене? Тут так самотньо… дуже самотньо… особливо тепер, коли він належить Ільзі. В середу — ні, в четвер — прийшла його картинка. Сама розумієш: живучи тут, неважко сплутати дні між собою. Його роботу я повісила тут, але від неї стало ще гірше. Коли він це малював, він думав про неї: це легко зрозуміти з очей на портреті. Тепер я йому не потрібна. Я нікому не потрібна.

— Коли я до вас приходитиму… ви не будете говорити про нього… і про них, — трохи жалібно сказала Емілі.

— Не буду. О ні, не буду. Хоча це не завадить нам думати про них, чи не так? Ти сидітимеш там, а я тут, ми говоритимемо про погоду, а самі думатимемо про нього. Чарівно! Але… коли ти справді забудеш його… коли він перестане для тебе щось значити… ти скажеш мені, правда?

Емілі кивнула і встала, збираючись іти. Вона вже не витримувала.

– І якщо я ще щось можу зробити для вас, пані Кент…

— Я хочу спочинку, спочинку, — дико сміючись, відказала пані Кент. — Ти можеш мені його подарувати? Хіба ти не знаєш, що я лише привид, Емілі? Я померла багато років тому. І зараз простую темрявою.

Ледве зачинивши за собою двері, Емілі почула нестримний плач пані Кент. Зітхнувши з полегшенням, вона попрямувала до місць, цілком відкритих вітрові й ночі, тіням і зимному місяцеві. Вона нарешті знову змогла вільно дихати.

Розділ 24

Декілька важливих одкровень

У травні приїхала Ільза — весела, сміхотлива Ільза. Мабуть, аж занадто весела і сміхотлива, подумала Емілі. Ільза завжди була пустотливою та безтурботною, але не так нестримно як зараз. У ній не було ані краплини серйозності. Вона жартувала над усім, навіть над власним весіллям. Тітка Елізабет і тітка Лаура були вражені. Дівчина, яка незабаром мала взяти на себе тягар відповідальності подружнього життя, повинна бути більш поміркованою і розважливою. Ільза сказала Емілі, що вони сміховинні вікторіанки. Коли вони були удвох, Ільза безперервно щебетала, та жодного разу не говорила з Емілі, незважаючи на те, як часто у своїх листах висловлювала таке бажання. Певно, в цьому була не лише її провина. Емілі, попри намір бути такою як колись, не могла позбутися певної стриманості й відчуженості, породжених її таємним болем і запеклим силкуванням приховати його. Ільза відчувала цю стриманість, хоча й не підозрювала про її причини. Емілі либонь усього лише переросла колишню дівчину з Місячного Серпа, живучи на самоті з тими любими старомодними тітоньками.

— Коли ми з Тедді повернемось і побудуємо дім у Монреалі, ти кожну зиму проводитимеш у нас, дорогенька. Місячний Серп прекрасний улітку, та взимку ти в ньому мабуть почуваєшся спаленою заживо.

Емілі нічого не пообіцяла. Вона не уявляла себе гостею в будинку Тедді. Вона щоночі казала собі, що не в змозі витримати завтрашній день. Та коли завтра надходило, воно виявлялося цілком стерпним. Вона навіть могла спокійно обговорювати з Ільзою вбрання та деталі урочистостей. Емілі вже примирилася з синьою газовою сукнею й навіть приміряла її за дві ночі до приїзду Тедді. До весілля залишалося тепер усього два тижні.