Люси Монтгомери – Емілі в пошуках веселки (страница 38)

— Мені завжди було вас шкода, пані Кент.

— Думаю, що так і було. Та всього ти й уявити собі не можеш. Емілі, коли я була дівчиною, я не була такою. Тоді я була… як усі люди. І я була вродливою… справді була. Коли у моє життя прийшов Девід Кент і закохав мене у себе, я була красунею. І він кохав мене… тоді… і надалі завжди кохав. Він написав про це у листі.

Вона ривком дістала листа з-за пазухи й поцілувала його — різко, майже зі злістю.

— Я не можу дозволити тобі його прочитати, Емілі. Лише мої очі мають на нього дивитись. Але я розповім тобі, про що він. О, ти не знаєш, ти не можеш навіть зрозуміти, як сильно я його кохала, Емілі. Ти вважаєш, що кохаєш Тедді. Але ти не кохаєш, ти не можеш кохати його так, як я кохала його батька.

Емілі вважала інакше, але змовчала.

— Він одружився зі мною і забрав до Мелтона, де жила його рідня. Спершу ми були такими щасливими… занадто щасливими. Я казала тобі, що Бог ревнивий. І я від самого початку не сподобалась його кревним. Вони вважали, що Девід одружився з нижчою за себе, що я недостатньо добра дружина для нього. Вони завжди намагалися стати поміж нас. О, я знала, я знала, що вони мали на думці. Його мати ненавиділа мене. Вона ніколи не називала мене Ейлін — лише «ти» і «Девідова дружина». Я ненавиділа її за те, що вона постійно дивилася на мене. Вона ніколи нічого поганого мені не казала і не робила. Просто дивилася на мене. Я так і не стала однією з них. Я ніколи не могла зрозуміти їхніх жартів. Вони завжди сміялися, і я була певна, що в половині випадків сміються з мене. Вони писали Девідові листи, в яких ніколи не згадували мене. Хтось із них був до мене завжди холодно-чемним, а інші кпили з мене. Якось одна з його сестер подарувала мені книгу з етикету. Щось завжди завдавало мені болю, а я не могла дати відсіч, не могла зробити боляче у відповідь. Девід теж перейшов на їхній бік: у нього з’явилися спільні з ними таємниці від мене. Та всупереч усьому цьому я була щаслива… доки не розбила лампу. Вогонь запалав навколо мене, а тоді перекинувся на мою сукню й залишив на моєму обличчі цей шрам. Після цього я вже не вірила Девідові, коли він мене переконував, що кохає. Я стала такою потворною… Мої нерви геть розхитались, і я вже нічого не могла вдіяти: я почала з ним сваритися через кожну дрібницю. Та він був терплячим. Він пробачав мені знову і знову. Але я боялася, що він більше мене не кохає через шрам. Я знала, що вже ношу під серцем дитину, та все не розповідала йому. Я боялася, що дитину він любитиме більше ніж мене. А тоді… я зробила щось дуже погане… Мені тяжко казати це тобі. В Девіда був собака… він любив свого пса так сильно, що я його зненавиділа… я… я отруїла його. Не знаю, що штовхнуло мене на це. Я ніколи не була такою… до того як попеклась. Можливо, я стала такою через те, що невдовзі мала народити.

Пані Кент спинилась і раптово з жінки, що тремтіла від почуттів, які враз перестала приховувати, перетворилася на стриману вікторіанку.

— Я не повинна говорити про такі речі з молодою дівчиною, — збентежено мовила вона.

— Я вже не перший рік знаю, що немовлята з’являються не з чорної сумки лікаря Барнлі, — серйозно запевнила її Емілі.

— Добре, — пані Кент знову стала пристрасною Ейлін Кент. — Девід дізнався про те, що я зробила. О… о, його обличчя! Ми страшно полаялися. Це сталося напередодні його від’їзду у справах до Вінніпега. Я… я була така люта через те, що він мені тоді сказав, що закричала… о, Емілі… що я сподіваюся більше ніколи не побачити його обличчя. І більше ніколи не бачила. Бог спіймав мене на слові. Він помер від пневмонії у Вінніпезі. Я й не знала, що він занедужав, доки не прийшла звістка про його смерть. А доглядала його дівчина, яка колись йому подобалась і яка була закохана в нього. Вона сиділа коло його ліжка й доглядала його, поки я була вдома і тихо ненавиділа. Я думала, що ніколи не зможу пробачити цього Богові. Вона зібрала його речі й відіслала їх додому. Серед них була й та книга. Мабуть, він придбав її у Вінніпезі. Я її ніколи не відкривала, я не могла навіть змусити себе торкнутись її. Він певно написав того листа, відчуваючи близькість смерті, і поклав його у книгу для мене… і мабуть помер, перш ніж встиг сказати, де його сховав. А може, вона знала і не сказала. І він лежав тут усі ці роки, Емілі… всі ці роки, що я вірила, що Девід помер, гніваючись на мене… так і не пробачивши мені. Він щоночі снився мені… його обличчя завжди було відвернуте від мене. І це тривало двадцять сім років, Емілі… двадцять сім років. Тільки подумай! Хіба ж я не спокутувала свою провину? А вночі я розпечатала і прочитала його листа, Емілі… всього декілька рядків, нашкрябаних олівцем… його бідолашна рука ледве могла тримати олівець, уявляєш? Він назвав мене Любою Дружинонькою і попросив пробачити його — мені пробачити його — за те, що він був того дня таким суворим і сердитим… а він пробачив мені мій вчинок… сказав, щоб я не переймалася ні цим, ані тим, що сказала — більше ніколи не бачити його обличчя… він знав, що я цього не хотіла… сказав, що наприкінці свого життя краще зрозумів багато речей… і що завжди щиро кохав мене і кохатиме… і… і ще дещо, чого я нікому не переповім… дещо занадто дороге, занадто прекрасне. О Емілі, можеш собі уявити, що це для мене значить? Знання, що він не помер сердитим на мене, що він помер, кохаючи мене, з ніжними думками про мене… Але тоді я цього не знала. І я… я не думала, що після цього мені коли-небудь буде добре. Я знала, що всі його родичі вважали мене несповна розуму. Коли Тедді з’явився на світ, я взяла його і пішла від них. Вони тепер не змогли б налаштувати його проти мене. Я не взяла від них жодного цента. У мене були Девідові заощадження, на які ми удвох могли жити. Тедді був усім, що я мала… а потім з’явилась ти… і я знала, що ти забереш його від мене. Я знала, що він кохав тебе — завжди. О, звісно, кохав. Коли він поїхав, я писала йому про всіх молодиків, із якими ти загравала. А два роки тому — пам’ятаєш, його несподівано покликали до Монреаля — тебе не було в Чорноводді, а він не міг дочекатися тебе і попрощатись. Але він написав тобі листа.

Емілі видала з себе слабкий здушений крик заперечення.

— Написав, написав. Лист лежав на його столі, коли він ненадовго вийшов. Я парою розпечатала конверт і прочитала. Я спалила того листа, Емілі, та я можу тобі переповісти, що там було написано. Якби я могла це забути! Він писав, що перед від’їздом хотів сказати тобі, як сильно тебе кохає. І якщо ти відчуваєш те саме, він дуже хотів би, щоб ти написала йому. Та якщо ні, то краще, щоб ти не писала йому взагалі. О, як я тебе ненавиділа! Листа я спалила, а в конверті залишила якийсь друкований вірш, який теж там лежав. І він, нічого не підозрюючи, надіслав це тобі. Я ніколи про це не шкодувала, навіть коли він мені написав, що має намір побратися з Ільзою. Але минулої ночі… коли ти принесла мені того листа… і пробачення… і спокій… тоді я зрозуміла, що скоїла щось жахливе. Я зруйнувала твоє життя… і життя Тедді мабуть теж. Ти зможеш колись мені пробачити, Емілі?

На тлі всього виру почуттів, що їх розбурхали в ній слова пані Кент, Емілі була свідома однієї речі. Гіркота, приниження, сором випарувалися з неї. Тедді кохав її. Солодкість цього одкровення на певний час витіснила всі інші відчуття. У її душі не було місця обуренню чи гніву. Вона почувалася тепер зовсім іншою людиною. І в її серці й голосі бриніла щирість, коли вона поволі проказала:

— Пробачаю… пробачаю. Я все розумію.

Пані Кент несподівано заламала руки.

— Емілі… вже запізно? Уже надто пізно? Вони ще не побралися, і я точно знаю, що він не кохає її так, як кохав тебе. Якщо ти йому розповіси… якщо я йому розповім…

— Ні-ні-ні! — квапливо вигукнула Емілі. — Вже запізно. Він не повинен знати, ви не мусите казати йому. Тепер він кохає Ільзу, я в цьому впевнена. І якщо йому розповісти, це не призведе ні до чого доброго, буде лише гірше. Пообіцяйте мені… люба пані Кент, якщо ви хоч трохи почуваєтеся мені зобов’язаною, то пообіцяйте мені, що ніколи йому не розповісте.

— Але ти… ти будеш нещасною…

— Не буду — не тепер. Ви й не знаєте, як ваші слова все змінили. Ті думки, що раніше мучили мене, зараз втратили своє жало. Я збираюся прожити щасливе, повне, корисне життя, в якому не буде місця жалю через дівоцькі мрії. Тепер усі мої рани затягнуться.

— Я вчинила… просто жахливо, — прошепотіла пані Кент. — Тепер… я це бачу…

— Гадаю, що так. Але я про це не думаю. Мене тішить те, що моя самоповага повернулася до мене.

— Мурреївська гордість, — проказала пані Кент, придивляючись до неї. — Після цих твоїх слів, Емілі Стар, я вже починаю вірити, що гордість для тебе цінніша за любов.

— Мабуть, — усміхнулась Емілі.

Коли вона дісталася домівки, її так переповнювали почуття, що вона навіть зробила те, про що пізніше гірко шкодувала. У саду Місячного Серпа на неї чекав Перрі Міллер. Вона дуже давно його не бачила, і, якби він прийшов о будь-якій іншій порі, вона б радо його зустріла. Дружні стосунки з Перрі були однією з найприємніших складових її життя, особливо після того як він цілком відмовився від намірів завоювати її серце. За декілька останніх років він дуже змінився: змужнів, розвинув у собі почуття гумору і майже перестав бути хвальком. Він навіть вивчив основні засади етикету й навчився не зловживати жестикуляцією. Він мав забагато справ аби часто навідувати Місячний Серп, та Емілі завжди була рада приймати його в себе в гостях — за винятком цього вечора. Вона хотіла побути на самоті, багато чого обміркувати, впорядкувати свої почуття, насолодитися самоповагою, яка щойно до неї повернулася. Крокувати садовою доріжкою повз шовковисті квітки маків і розмовляти про щось із Перрі їй видавалося зараз чимось майже неможливим. Бажання якнайшвидше позбутись його доводило її до божевілля. Перрі ж зовсім цього не відчував. Він дуже давно її не бачив і мав стільки всього з нею обговорити — особливо його цікавило Ільзине весілля. Він усе розпитував про це, доки не дійшло до того, що Емілі вже й сама не знала, що каже. Перрі був трохи скривджений тим, що дружбою обрали не його. Він вважав, що мав повне право отримати таку честь, адже був давнім приятелем і нареченого, і нареченої.