Люси Монтгомери – Емілі в пошуках веселки (страница 35)

— А я казала, що люди впізнають старого Дугласа Корсі, — втрутилась тітка Елізабет.

— «Дуже нудна книга», «надзвичайно прекрасна книга», «просто неуважна писанина», «з кожної сторінки видно, що це робота справжнього митця», «книга про слабку дешеву романтику», «книга, яка увійде до класики», «унікальна історія з літератури робочого люду», «дурна, безбарвна, розпусна й не варта уваги історійка», «одноденний метелик у світі книг», «книга, що пройде крізь віки». Кому з них вірити?

— Я б вірила лише схвальним відгукам, — відмітила тітка Лаура.

Емілі зітхнула.

— А в мене все інакше. Я не можу позбутися думки, що лише негативні відгуки правдиві, тоді як позитивні написані ідіотами. Але в обох випадках я не надто вірю в те, що вони кажуть про книгу. І лише коли вони критикують мою героїню, мовляв я була надто лютою і жорстокою, вигадуючи її, я бачу щось правдиве поміж тих відгуків про любу Пеґґі. «Неймовірно дурна дівчина», «героїня надто зациклена на своїй місії».

— Я вважав її трохи кокетливою, — визнав кузен Джиммі.

— «Струнка солоденька героїня», «якась надокучлива героїня», «дивна, але в цілому дуже дивна».

— Я казав тобі, що вона не повинна мати зелених очей, — простогнав кузен Джиммі. — У героїні мають бути блакитні очі.

— О, але послухайте оце, — весело вигукнула Емілі. — «Пеґ Еплґат просто нездоланна», «Пеґ — дуже яскрава особистість», «Пеґ занадто розкішна, щоб не визнати, що всі ми перебували під її чарами», «одна з безсмертних жіночих постатей у літературі». Що тепер скажеш про зелені очі, кузене Джиммі?

Кузен Джиммі похитав головою. Його це не переконало.

— А цей відгук особисто для тебе, — підморгнула Емілі. — «Психологічна проблема, що корінням своїм іде з глибокої підсвідомості, надає книзі ваги та цінності, якщо лиш зачепить бодай раз за живе».

— Я розумію кожне з цих слів, якщо брати їх по одному, за винятком двох мені невідомих, але всі разом вони звучать безглуздо, — з сумом проказав кузен Джиммі.

— «Під невловимістю й атмосферним чаром криється чудова твердість характеру».

— Цього я теж не зрозумів, — зізнався кузен Джиммі. — Але звучить як похвала.

— «Звичайна і посередня книга».

— Що значить «посередня»! — вигукнула тітка Елізабет, будучи далекою як від метафор, так і від гностицизму.

— «Гарно написано, із мерехтливими вставками гумору. Панна Стар справжній митець».

— О, це вже схоже на відгук людини з клепкою в голові, — промуркотів кузен Джиммі.

— «Загальне враження, що книга могла б бути значно гіршою».

— А цей рецензент певно намагався здатися розумним, — прокоментувала тітка Елізабет, мабуть забувши, що й вона казала те саме.

— «Цій книзі бракує стихійності. Вона солоденька, мелодраматична, слізливо-сентиментальна й наївна».

— Знаю, що впав колись до колодязя, — задумливо мовив кузен Джиммі. — Може, через це я не бачу здорового глузду в цьому відгуку?

— Ось те, що ти зможеш зрозуміти… можливо. «Панна Стар мала винайти фруктовий сад Еплґатів, так само як і свою зеленооку героїню. На острові Принца Едварда немає фруктових садів. Всі вони були вбиті жорсткими солоними вітрами, що дмуть цією вузькою смугою піску».

— Будь ласка, прочитай це ще раз, Емілі.

Емілі прочитала. Кузен Джиммі почухав голову, потім струснув нею.

— Що вони хочуть цим сказати?

— «Це чарівна історія, і повідана теж чарівно. Персонажі змальовані майстерно, діалоги написані легко, описи на подив вдалі. А тонкий гумор просто неймовірний».

— Сподіваюся, це не зробить тебе пихатою, Емілі, — застерегла тітка Елізабет.

— Якщо й зробить, то тут поряд протиотрута. «Ця слабенька претензійна сентиментальна історія (якщо її можна назвати історією) сповнена банальних і тривіальних речей. Купа непов’язаних між собою епізодів, замальовок розмов, перемішана з довжелезними періодами роздумів і самоаналізу».

— Сумніваюся, що той, хто це написав, сам знав значення усіх слів, які вжив, — озвалася тітка Лаура.

— «Дія розгортається на острові Принца Едварда — шматочку іншої країни, відокремленому від узбережжя Ньюфаундленда».

— Ці янкі взагалі не вивчають географію? — пхикнув розгніваний кузен Джиммі.

— «Книга, яка не зіпсує читачів».

— Це був справжній комплімент, — мовила тітка Елізабет.

Кузен Джиммі розгубився. Звучало правильно, та… звісно, книга любої маленької Емілі не може нікого зіпсувати, але…

— «Написати відгук про таку книгу — все одно що спробувати розібрати крило метелика чи віднайти таємницю аромату трояндової пелюстки».

— Занадто пишно, — чмихнула тітка Елізабет.

— «Солоденька сентиментальність, яку автор либонь вважає поетичною».

— Не хотів би я коли-небудь потрапити йому на язик, — з почуттям сказав кузен Джиммі.

— «Нешкідлива книга, яка легко читається».

— Не знаю чому, та мені не подобається, як це звучить, — прокоментувала тітка Лаура.

— «Доки читаєш цю книгу, усмішка не зникає ні з твого обличчя, ані з твого серця».

— Це вже написано англійською. Це я вже можу зрозуміти, — розпломенівся кузен Джиммі.

— «Ми почали читати, але згодом зрозуміли, що дочитати цю недороблену і нудну книгу неможливо».

— Що ж, все, що я можу сказати, — обурено мовив кузен Джиммі, — це те, що з кожним прочитанням «Трояндова мораль» подобається мені все більше й більше. А що, ввечері я вчетверте її перечитав, і вона настільки мене захопила, що я зовсім забув про вечерю.

Емілі усміхалась. Думка мешканців Місячного Серпа важила для неї більше ніж думка всього-всенького світу. Яка різниця, що писали у відгуках, коли тітка Елізабет висловила останню і вирішальну думку:

— Що ж, я ніколи не могла повірити в те, що стопка аркушів паперу може стати такою подібною до реального життя як та книга.

Розділ 23

Угода двох самотніх жінок

Однієї січневої ночі, вертаючись додому з вечірнього прийому, Емілі вирішила пройтися перехресною дорогою, яка оповивала собою Пижмову Ділянку. Зима видалася майже безсніжна, і земля під її ногами була голою і понурою. Вона здавалася сама собі єдиною живою істотою в цій ночі і йшла повільно, смакуючи понурий і трохи моторошний чар позбавлених квіткового покривала луків і принишклого лісу, місяця, що зненацька з’являвся з-поза чорних хмар і дивився на поцятковані ялицями долини. Вона намагалася не думати про лист, який надійшов того дня від Ільзи. Це був один з тих веселих і непослідовних Ільзиних листів, які все ж таки дещо псувало. Наближався день її весілля — 15 червня.

«Я б хотіла, щоб ти вдягла свою синю газову сукню поверх кремової тафти, моя люба. Як же на такому тлі сяятиме твоє шовковисте чорне волосся!

Моя весільна сукня буде з оксамиту кольору слонової кістки. А моя двоюрідна бабця Едіт із Шотландії надіслала мені свого рожевого серпанка. А двоюрідна бабця Тереза з того ж славного краю надсилає мені цілу скриню срібної східної вишивки, яку її чоловік колись привіз з самого Костянтинополя. Я вдягатиму це все під тюль. О, я буду сліпучою. Не думаю, що любі літні родичі знають, що я жила повноцінним життя до того як тато сповістив їх про моє „прийдешнє весілля“. Тато від цієї метушні у більшому захваті ніж я.

Ми з Тедді збираємося провести наш медовий місяць по старовинних готелях у куточках Європи „поза шляхом“ — у тих місцях, куди більше ніхто не хоче їхати, наприклад у Валламброзо. Мені завжди подобався той рядок з Мільтона: „Як товсті шари осіннього листя, що перекривають струмки Валламброзо“. Якщо не зважати на його жахливий контекст, то можна уявити собі чисту красу.

Я прибуду у травні, щоб усе остаточно підготувати, а Тедді приїде першого червня, щоб побути ці два тижні з матір’ю. Як вонаце сприймає, Емілі? Маєш якісь припущення? З Тедді я не можу витягти жодного слова з цього приводу, тож гадаю, їй це не подобається. Я знаю, вона завжди ненавиділа мене. Хоча, здається, вона всіх ненавидить, а до тебе в неї взагалі особливе ставлення. Не дуже мені пощастило з майбутньою свекрухою. В мене завжди буде моторошне відчуття, що вона таємно посилає прокляття на мою голову. Втім, Тедді чудовий, навіть якщо зважати на неї. Справді. Я й гадки не мала, наскільки він може бути чудовим, і тепер з кожним днем люблю його все сильніше. Чесно. Коли дивлюсь на нього й усвідомлюю, який він вродливий і чарівливий, я не можу зрозуміти, чому досі не закохана в нього до божевілля. Але насправді значно спокійніше не бути в нього закоханою. Якби я його кохала, моє серце розбивалось би при кожній сварці. А ми постійно сваримось, ти ж мене знаєш. І завжди сваритимемось. Ми будь-яку чудову мить можемо зіпсувати сваркою. Але для мене після цього життя не буде похмурим».

Емілі здригнулася. Її власне життя тепер здавалось їй бляклим і млявим. О, як же… прекрасно… буде, коли весілля… врешті скінчиться… весілля, на якому вона має бути нареченою… так, має… а натомість буде дружкою… і люди говорять про це. «Синя газова сукня поверх кремової тафти»! Радше вже мішковина і попіл.

— Емілі. Емілі Стар.

Емілі ледь не підскочила. Вона не бачила пані Кент у темряві на вузькій стежині, що тяглася до Пижмової Ділянки, незважаючи на те, що вони стали обличчям до обличчя. Вона стояла простоволоса, хоча ніч була зимною, з простягнутою до Емілі рукою.

— Емілі, я хочу з тобою поговорити. Я бачила, як ти прийшла сюди на заході сонця, і спостерігала за тобою до цієї миті. Ходімо в дім.