Лукаш Орбитовский – Тільки Макс (страница 9)

– Ти швидко прийшов.

– Тому що це було не побачення.

– Хто знає, може наша мала хоче полетіти до Німеччини? – пожартував Збігнєв, а потім став серйозним. – Вибач, що морочу тобі голову, але мені з цим ні до кого звернутися. Всі думають, що я хочу покласти тата в могилу, а ти ні.

Він запалив сигарету.

– Я не знаю, що я думаю.

– Знаєш, знаєш.

У нього були сильні легені, зробив одну затяжку і випалив половину сигарети.

– Ти маєш на увазі Смика?

– Заспокойся, батько б його не вбив. Скоріше вже, мене... – він струсив попіл собі на штани. – Я хвилююся за нього.

– Це щось нове.

– Я завжди хвилювався. – Він загасив цигарку і показав на собор. – Був коли–небудь всередині?

"Напевно, в дитинстві", – подумав Юрек. Відповів, що ні.

– Батько потрапив у якусь халепу і щось мені підказує, що мертвий Смик – це пересторога. Така собі візитна картка.

– Схаменися, хлопче, візьми себе в руки.

– Пішли.

Якби не старі скульптури під амвоном, якби не прекрасний Христос над вівтарем, можна було б подумати, що це нещодавно відремонтоване місце, яке ще чекає на відкриття. Збишек потягнув Юрека через бічний прохід. Ніхто не молився, і ряди лав були порожні, за винятком м’язистого хлопця в сірому светрі, який люто стукав по клавішах нетбуку, розкладеному там, де колись міг лежати молитовник.

– Вони говорять про те й про те, – прошепотів розлючений Збишек, – а я просто вештаюся біля Зали. Я стежу за всім. Тато хотів мене бачити. І я роблю… нічого! майже. Я можу нишпорити, – він зробив паузу. – Тобі відомо, що Смик – не перший мертвий в Залі?

– Думаю, поліція це знає.

– Мертве тіло не означає вбивство. Падають, як мухи. Перший випадок: дві тисячі третій рік, робітник, який розбирає риштування, падає на голову і гине. Він лише встиг скрикнути.

– Теж мені, справа.

– Почекай, почекай, це ще не кінець. П'ять років спокою, а потім почався розгін. – захвилювався Збишек. – Коли почали робити ремонт, був інженер зі сторони, який плутався, дратував людей і заважав їм, поки не впав у головному холі. Через кілька місяців, 18 липня, аневризма головного мозку забрала пані Ханю з бухгалтерії. Дві тисячі десятий, у літньому павільйоні вішається інтерн. Далі?

– Люди гинуть, – погодився Юрек.

Вони проходили повз ряд каплиць, повних старих статуй і вицвілих картин. Тільки одна була іншою. На великому дерев'яному хресті висів олійний портрет священика, написаний ніби рукою дитини, яка хотіла увічнити когось неймовірно поганого. Обличчя його обтяжила вага гріхів, очі вже дивилися в пекло, яке чекало на нього. На підлозі, вкритій білою скатертиною, лежали книги для релігійних служб та дарохранительниця без хостії[14]. Дерев’яний херувим біля нього стискав щось схоже на хрест чи спис.

– Тільки дурні хочуть жити вічно. До комплекту зі Смиком є ще три трупи. Минулої осені в швейцара стався інфаркт, так і бути, він помер у лікарні. А потім постачальник запив, вдарився головою об край чогось і все. Скажи мені, чи це не поєднується?

Мускулистий хлопець склав свій нетбук і почав збиратися.

– Пам’ятаю свій жилий дім на Полянці. Щотижня на сходовій клітці був некролог.

– Куди там Залі до жилого дому!

Рипнули церковні двері, і вони залишилися самі. Збишек махнув рукою.

– Трупи та привиди. Чого ти ще хочеш? Бляха муха, ти маєш своє, – він засунув руки в кишені, навіть губи скривив би, якби міг, – я тобі скажу, що тато, коли дізнався, що вони вбили Смика, відразу мені подзвонив. Він ніколи цього не робив, більше того, я останній, до якого він звертався по допомогу. Він запитав мене, чи пам'ятаю я, що я його син. Він запевнив мене, що дуже мене любить. Ну, що я хотів сказати, я теж люблю тебе, тату.

– Ти від нього дізнався про Смика? – більше заявив Юрек, ніж запитав.

– Він сказав, що вляпався у неприємності, боявся, що буде наступним. Він запитав, чи не допоможу я йому. Ти знаєш, що я був щасливий? Дивно, але так. Я думав про себе, що ще не все втрачено, що ми й надалі будемо сім’єю, як, курва, у рекламі знежиреного маргарину.

– Чому батько втягує тебе у такі справи?

Юрек радше спитав би: навіщо ти втягуєш мене?

– Він одразу відступив. Через годину він подзвонив мені вдруге і сказав, що все чудово, і що це він не контролював ситуацію після смерті свого найкращого друга, хоча нам відомо, як насправді між ними було.

– Вибач, але я не розумію.

– Мій батько весь час бреше, – сумно сказав Збишек. – Мені важко говорити такі речі, але правди не відвернути. Він спирався на таких, як він сам, він швидко збивав з ніг людей, які були талановитіші за нього, перш ніж вони могли збити його, він умів вибирати друзів і пив з ким міг. Але це було мені гидко! Якби він був іншим, я був би іншим, я тобі скажу, що тільки коли старий дзвонив перший раз, він казав правду, як бум–чікі–бум[15]. Скажи, що мені з цим робити?

Голова у Юрека була порожньою.

– Звідки я знаю? Ви коли–небудь ходили випити пива, кави тощо?

Збишек відповів сміхом. Він почав крокувати перед вівтарем, заклавши руки за спину.

– Краще подивись туди, – попросив він.

Його голос змінився, зникла будь–яка галасливість. Він показував на велике розп’яття в центрі вівтаря. Юрек примружив очі.

– Страшний і красивий.

– Ти питаєш мене, чому люди роблять такі речі? – прошепотів Збишек. – Художник, який працював над цією скульптурою, розіп’яв власного підмайстра, щоб мати точну модель. Подивись на це обличчя. Справжня смерть, вирізана в сосні.

Юрек якусь мить дивився.

– Що з ним сталось?

– Ну…. На третій день він воскрес із мертвих.

– Зі скульптором.

– Давай–но присядемо, – лагідно попросив Збишек.

Вони приземлилися на передній лавці, побудованій з думкою про найповажніших містян. Двері ризниці з правого боку трохи відчинилися. У щілині стирчала бородата голова священика чи старости. Юрек пригадав усі ті фільми, де бандити планували зустрітися перед грабунком саме в таких місцях, і згадав, коли був тут востаннє. Пенні, дилер з розряду боягузів, затяг його до Марії Магдалини.

– Ти не врубаєшся… – Збишек нахилився до нього. – Мислиш сучасно.

– Я цілком сучасний тип.

– Не знаю, що сталося зі скульптором. Я не знаю, чи повинно було щось трапитися. Може, підмайстер погодився на розп'яття, а може, навіть вижив? Можливо, він знав, на що йде. Він буде страждати, він обов'язково помре, але ми будемо сидіти тут через п'ятсот років і дивитися на цю скульптуру. Це щось, чоловіче. Яке в нього могло бути життя, що його чекало? Тому, думаю, зі скульптором нічого не сталося. Він отримав замовлення для іншої церкви. Я так боюся, чоловіче.

– Що відбувається?

– Мій батько божевільний. Я можу таке говорити, але... Тато точнісінько такий, як той довбаний скульптор.

Розділ 12

Коли ховають порядну людину, за труною тягнуться мокрий пес і стара жінка, з неба летять жаби, і вітер віє, мов на полюсі. Земля тверда, а могильник п’яний. На похорон Смика Банаха з’явилися справжні натовпи.

Сім’я, яку раніше бачили в залі, збільшилася. Різноманітні малюки виглядали так, ніби виникли одне з одного, а близнюки–хлопчики й дівчатка, що відрізнялися лише кольором одягу, весело бігали між могилами, щойно закінчилася служба. Позаду них зайняті батьки в довгих м’яких пальтах, матері в чорних сукнях, старші брати і сестри, що несуть квіти. Були й друзі. Ніхто ні до кого не пасував. Тільки смерть може зблизити таких людей. Худий аптекар, схожий на баклана. Обвішаний золотом бізнесмен родом із середини дев'яностих, кілька менеджерів, лисий чоловік у чорній джинсовій куртці, який постійно хрестився. У нього були мотоциклетні рукавички. Якісь старі жінки, їхні ледь живі чоловіки, які спирались на тростини. Дивилися на могильні плити, яка з них найкраща, яка з них найбільше підійде. Живі були прокляті. Зад процесії вимазував лайном якусь Івону, яка викончила власну матір і накопичила борги, доки тій не залишилася лише могила тут, у ідеальному місці. Зараз потроху розпродає її, на урни. І так вони чалапали по снігу.

Причаївшись по боках процесії йшли коханки. Їх легко впізнати, вони прийшли самі чи в компанії перших-ліпших людей, спотворені одягом: довгі сукні, широкі джинси, вільна куртка, розтягнутий светр, без прикрас, поганий макіяж. Анонімні, що зникають на світлі. І все ж вони шукали один одного. Вони безперервно дивилися одна на одну, їхні погляди зустрічалися лише на мить, потім відштовхувалися, кидалися назустріч іншій, повні питань: яка з них перша, як, звідки ти, дівчино, взялася? Юрек притиснувся до Аніти. Збишек демонстративно рушив уперед.

По деревах стрибали білочки. Процесія проминула Катинський хрест і вражаючі каплиці ромів, крихітні палаци з куполами, наче вчора побілені, з рядом чорних табличок біля дверцят. Абсолютно відмінні від їхніх домівок. У цигана, подумав Юрек, за життя має бути чорний бумер під золотим палацом, але після смерті йому вистачить простих форм і кольорів: Бог стародавніх мандрівників не чекає більшого. Десь далі зростав мусульманський квартал. Орда надгробків висипала з відведеного місця, поглинаючи занедбані кургани християн і атеїстів. Вогні, вирізані в дереві. Мансарди у формі серця. І ціла купа квітів, зірваних з помальованих стін мечеті.

Нарешті вони прибули і зібралися біля відкритої могили. Гарне місце. Між деревом і старим надгробком, а далі по алеї починався сумний край забутих. Тут тільки дитина на екскурсії, змушена вчителем, заблукає з лампадкою.