Лукаш Орбитовский – Тільки Макс (страница 8)

– Це може звучати огидно, але я за ним не шкодую, – сказала Аніта. – Шкодую, що не шкодую за ним, борюся з цим, але нічого не можу зробити. Банах був виродком, і все. Звичайно, я хотіла б, щоб він жив.

– Як ти вважаєш, хто міг це зробити? – Юрек вагався, чи задати таке банальне запитання.

– У кожного була своя причина.

– Окрім мене.

Він налив їй вина з графина.

– А хто там тебе знає?

– Ще можу повірити, нібито Смик напився, усвідомив правду про себе і бився головою, поки не впав замертво.

– Боже милий. Ти насправді вважаєш, що це смішно!

– Ти сама сказала, що тобі все одно.

Обличчя Аніти, охоплене занепокоєнням, мало звичку твердіти, її губи скривлялися в похмурій посмішці. Вона крутила каблучку на пальці. Поруч над старим професором схилилася потворна молода дівчина. Професори не мають ні уніформи, ні знаків розрізнення, але ця сильна невисока постать випромінювала хтиву вченість. Однак вони не взялися за руки. Дві жінки, схожі на агресивних викладачок польської мови і літератури, здатних влаштувати бійку в ім'я Стасюка[12], передавали папери одна одній. Одна з них, в окулярах, наносила розмашисті літери на дрібний почерк подруги, Юрек це добре бачив, бо вони розмахували аркушами, а чого не дочитав, чітко чув. Щойно зайшов хлопець із носом, більшим за нього самого, і безбарвна дівчина із сумною трояндою. Напружені, вони несли з собою невидимий клубок горя. Вони впали в крісла, замовкли й почали зникати для себе. Руда жінка поруч, мініатюрна та мила, сумно спостерігала за ними.

– Смик хотів, щоб я приглянулася до справ Дзєшинського. Мені це навіть не спадало на думку, але тепер, коли...

Юрек перебив її:

– Ти що, дівчино, з глузду поїхала? Копатися в цьому зараз? Якщо поліція дізнається...

– Усе на виду. Мені просто треба було з’єднати одне з іншим.

– Один з одним, чудово! – Він озирнувся. По кімнаті кружляли офіціантки в коротких чорних блузках. – Смикові не допоможеш. Я знаю, Вроцлав, столиця злочинності...

Несподівано дівчина поклала палець йому на губи.

– Ти чесніший, ніж думаєш. Мені байдуже до Смика. – Вона схилилася через стільницю. – Ти не сидів в офісі цілий день. Директор тебе викинув, і відразу вони зі Смиком кинулись один одному до горла. Крики, образи. Я боялась заходити. Зрештою Смик вирвався і накричав на мене. Тепер ти це знаєш.

– Повна нісенітниця. – Він знизив голос до шепоту. – Навіщо Дзєшинському вбивати Смика? Він міг його звільнити.

– Хто вам сказав, що Дзєшинський був вище Смика?

– Формально...

– Формально, це Смик влаштував йому цю роботу, щоб під ним сховатися. Він ніколи не висовувався і робив свою справу.

– Ну і накрутив себе.

– Припини вже. Юреку, мені насправді дуже страшно.

Половину "Літератки" займала мусульманка з чоловіком і дитиною. Усі зі світлою шкірою та блакитними очима. Батько ділив свій час між комп’ютером і газетою в паперовім виданні, яку тут можна було отримати безкоштовно. Здавалося, він порівнював одні й ті самі статті. Жінка зосередилася на немовляті, хоч не було на що зосереджуватися, малюк голосно хропів, а вона все одно поправляла йому курточку та ковдру, натягувала рукавчики, нарешті поклала дитину в коляску, подивилася в простір і ніжно обійняла чоловіка. Без роздратування, той відклав газету й закрив комп’ютер. І вони почали собі мовчати.

Аніта замовила ще одну порцію вина.

– Хтось убив Смика. Можливо, Дзєшинський, можливо, хтось за його рекомендацією, можливо, хтось зовсім інший. Подивись... – Вона дозволила взяти її за руку. – У Смика були якісь бізнес–інтереси, які призвели до його смерті. Так?

– Ймовірно.

– Він намагався втягнути мене в ці справи, так?

– Так.

– Не такай мені

– Добре, – сказав він і налив їй вина.

– Нехай так і буде, що ти забавний. – Дівчина стримала нервовий сміх. – Я не дала себе вляпати ні у що, але вбивця, – вона завагалася на цьому слові, – може цього і не знати. Усім було відомо, що Смик від мене чогось хоче. Ти тепер розумієш, Юреку? Я можу бути наступною.

Юрек на мить замислився над своєю відповіддю. Телефон у нього в кишені пищав. Аніта перебільшує, життя не таке, люди не вбивають один одного, як у фільмах.

– Подивись, як він помер, – сказав він нарешті. – Як і жив. Він когось розлютив, вони посварилися, і все.

– Непогана втіха. Ну, він уже знає, як це робиться. Я просто не дуже розумію це. Я переглянула документи, перевірила список гостей, номери телефонів, повідомлення електронної пошти. Є речі дивні, підозрілі, але насправді нічого незвичайного.

– Наприклад?

– Візьмемо перший ліпший приклад. Філіп Кокошка, син того Кокошки[13], старший, культурний чоловік, багаторічний директор Зали, як кажуть, шанована людина. Демонстративно пішов на пенсію, коли Фестивалем зайнялися Дзєшинський та Смик, пани вимазували гноєм, де хто міг, а тепер, будь ласка, Кокошка почав навідуватися до директора в кабінет. Вони воркували, як два хитрожопі голубки.

– Що на це Смик?

– Смик зникав. Є ще один. Професор Райтох з університету, включений до списку консультантів Фестивалю рік тому. Русицист, я думала, нам потрібен спец, у нас тут будуть росіяни. Райтох щомісяця отримує грошовий переказ, ні речення не написав, нічого не консультував, так, він русицист, фахівець із сучасної популярної літератури, а про Гауптмана не має ні тіні уяви.

– І що? Чи мало грошей витрачається під час державних інвестицій? Дзєшинський не сам сів у свій фотель. Хтось його підтримав, і тепер він віддає борги.

– Є щось інше, більш серйозніше. Подивись.

Вона кинула йому папірець з іменами. Юрек помітив імена Кокошки, Банаха та кількох чиновників. Не забув Дзєщинський і про сина. Він запитально подивився на Аніту.

– Це список запрошених на сьомий день Фестивалю, саме в соту річницю відкриття Зали. Вибір гостей виглядає, м’яко кажучи, дивним. Є кілька чиновників, не обов’язково найвищого рівня, є друзі Дзєшинського, є наш улюблений Збисьо, кілька гостей з Німеччини і так далі.

– І?

– Дзєшинський відбирає гостей за своїми правилами. Більшість із цих людей відвідували його або дзвонили йому протягом останніх тижнів. Деякі люди робили грошові перекази. Більшість заплатила іншими способами. Водночас тут є внутрішнє розпорядження віце–президента цього прекрасного міста, яке робить сьомий день закритим, за квитками, не для всіх. Ось... – Вона висмикнула ксерокопію – Звіт генерального інспектора про поганий технічний стан Зали – що є явною нісенітницею, але подивися на дату.

– Сімнадцяте березня.

– Дзєшинський закриє зал для публіки, всупереч планам Фестивалю. У нього готові всі документи та підмогу, нічого не залишається, тільки грати.

Юрек почухав голову.

– Ніхто не може тримати щось подібне в таємниці. Згоден, Дзєшинський закриє Залу, впустить своїх покупців і вони будуть їсти ікру з животів голих дівчат, але на восьмий день, після всього цього цирку, все зробиться всім відомим, і привіт. Це міжнародний бал, усі дивляться всім на руки, і якщо ти маєш рацію, пора збирати манатки, бо нас усіх посадять.

– Ну добре, ти нарешті зрозумів, що Дзєшинському байдуже, що буде далі.

Вони замовкли. Приголомшений Юрек допив пиво. Він шукав допомоги по кафе, у спокійних очах мусульман і нервових рухах офіціанток. Аніта з очікуванням глянула на нього.

– Що я повинен зробити?

– Ти допоможеш мені?

Він витер рота.

– Звичайно, я допоможу, але не знаю, як. Що ти хочеш?

– Я хочу знати, що мені нічого не загрожує. Сьогодні я думала, чи не звільнитися. Що з цього буде, скажи мені. Яка користь від цього?

"Так, це нічого не дасть, – сказав Юрек сам собі, – дівчина нажахана. Може, у неї самої рильце в пушку? Вона інтригувала з Дзєшинським, а потім Смик помер, директор лише шукає нагоди кимось пожертвувати, Аніта не тримається на ногах і тремтить, треба їй щось сказати".

– Якщо хочеш, можемо піти до Кокошки, чи щось ще.

Знову задзвонив телефон, Юрек взяв його, трохи послухав, сказав "окей" і перервав зв'язок. Тепер він дивився на чорний екран апарату.

– Можливо, нам варто домовитися, що ми припиняємо вибачатися. – Він намагався її розсмішити, але марно. – Дзвонив Збисьо, непогано так наляканий. Він хоче зустрітися.

Розділ 11

Збишек чекав на лавці під собором Марії Магдалини. Ноги схрещені, руки безтурботно розкинуті на спинці, але обличчя бліде й зосереджене. Юрек плюхнувся біля нього.

– Я бачив вас крізь скло в "Літератці". Ти не здаєшся.

Збишек мав на увазі Аніту.

– Чому ти такий цікавий?