Лукаш Орбитовский – Тільки Макс (страница 6)
Раптом офіціант вдарив у гонг над диспенсером "спрайту", загриміла мексиканська музика, а внизу хтось завив. Виття посилилося, і, як диявол у масці, зі сходів вискочив крихітний хлопчик у неповному костюмі Зорро: капелюх, плащ і маска. Відсутність вусів була образливою. Хлопець верещав стисненим горлом, а перед собою ніс десерт – морозиво, полите шоколадом, з увіткнутими в нього бенгальськими вогнями. Він поставив цей атракціон перед щасливим хлопчиком, гукнув, імітуючи звук пострілу, і побіг назад туди, звідки прийшов, кроками замученої людини. Аніта поклала столові прибори на тарілку. Юрек уже прибував із додатковим "спрайтом" для неї та пивом для себе.
– Ти єдиний чоловік, у якого я можу попросити поради.
Дівчина говорила, дивлячись на стільницю.
– Якщо свій пізнає свого, то скажи мені, що робити зі Смиком.
– Липкі лапи?
– Липкі лапи були на початку. Я привела його ладу, коли сказала що подам на це до суду, і він одразу заспокоївся.
– Може, тобі треба було це зробити саме це? – думав він уголос.
– З цим я можу впоратися з без сторонньої допомоги.
– Розумію.
– І ось Смик мститься. Не знаю, чи він підсирає на мене в Дзєшинського, але точно знаю, що він завантажує мене власною роботою, дає суперечливі накази.
– Почекай хвилинку. А хто саме твій начальник?
– Я тобі вже казала. Я
– В чому?
– Смик – хитровиїбаний гравець. Спочатку він сказав триматися його, а потім тиждень тому перейшов до конкретних речей. Він попросив мене перевірити електронну пошту шановного пана директора, його приятеля з вісімдесятих років, запитав, чи можу я надати список його зустрічей і тому подібна маячня. Я погрозила розповісти про це.
– А в тебе є щось цінне? Якась інформація, від якої наш Смик божеволіє?
– Нічого особливого. Я маю доступ до інформації про пропозиції та грошові потоки. Я подумала, що там якісь неточності, і Смик планує виплисти на трупі Дзєшинського. – Вона зітхнула. – Відмову він якось проковтнув. Але сьогодні він вискочив з офісу, кричав на мене за те, що я не на тому боці, і збирався набити мені дупу. Більш–менш. Набагато більше. – Вона витерла сльозу. – Як бачиш, я намагаюся над цим сміятися.
Юрек відчув, як хоче її обійняти. Натомість він просто випив пива.
– Я не можу порадити тобі нічого незвичайного, – сказав він. – Але я завжди готовий тебе вислухати. А з цієї сьогоднішньої події варто було б зробити замітку і сховати в такому місці, про яке не забудеш.
–Я б йому...
– Я серйозно. Пригадай всі події, пов’язані зі Смиком, що він тоді говорив. За яких обставин? Хто там був. Зроби з цього нотатки. Коли припре, тобі буде з чим піти до суду.
– А хто проти нього свідчитиме?
– Навіть Дзєшинський, як розізлиться. Павел піде за тобою незважаючи ні на що. Я піду. Я маю роботу в Німеччині, мене це не дуже хвилює. Ти молода і гарна, а Смик товстий і дурний.
– Це не зовсім так. Смик не дурний. Але ти маєш рацію. Бачиш, ти мені допоміг.
Дівчина поклала сумочку собі на коліна. Вона пильно подивилася на нього, і в її очах було полегшення, цікавість і ще щось, що зробило б щасливим будь–якого хлопця.
Розділ 8
Робочий гуртожиток на Квісці зовні нагадував школу для особливо важких підлітків. Бракувало лише ґрат на вікнах та дротяної огорожі в зоні для прогулянок. Всередині сірі стіни, прорізані нещодавно заміненими трубами. Юрек взяв ключ у мускулистого швейцара й потягся сходами вгору, наче вино в торбі мало вагу свинцю. На першому поверсі він зіткнувся з парою закоханих, що поспішали. Вона: двадцятирічна кремезна дівчина, повіки сердито–блакитні. Чоботи на міцних стегнах, куртка зі штучним хутром на рукавах. Він: вдвічі старший за неї, сивий і має вигляд стурбованого чиновника. На його пальці блимала обручка з російського золота. Він борсався з ключем, вона хапала його за стегна. Юрек усміхнувся сам собі.
Кімната, в якій він був прописаний, могла, за інших обставин, принести Нобелівську премію та блискучу славу деяким американським ученим. Час тут зупинився всупереч чинним законам природи. Юрек зачинив двері, залишив ключ у замку, повісив куртку в шафу в стіні – двері, обклеєні шпалерами під деревину, відкривалися погано. Він скинув черевики, впав на ліжко, врубив ноутбук, що стояв на тумбочці, босі ноги виставив на дешевий стілець і почав відкривати вино канцелярським ножем. На спинці сохла білизна, випрана в раковині. Окрім ліжок, стояв ще дірявий від сигарет стіл, накритий клейонкою, висіла брудна штора. Скрізь забризкані жовті стіни. Він скоро вийде звідси і знайде житло.
Але не зараз. Навіть таке похмуре місце можна приборкати. Юрек намагався створити тут атмосферу похмурого пікніка. Він розклав свою валізу на сусідньому ліжку, светри були разом з кабелями та трусами–боксерами, електронний рідер небезпечно схилився над жахливою, потрісканою лінолеумною підлогою, а пляшки з томатним соком, енергетиками Red Bull і непастеризованим пивом "Пяст" були розкидані всюди. Він не міг зрозуміти, як вони так розмножилися, бо він тут менше тижня. Важко зробити крок, щоб чогось не збити. Ну, байдуже, адже це не сходження на восьмитисячник, а просто струс з очей і пальців минулого дня. Хлоп, вискочила пробка. Юрек налив собі півсклянки і знайшов місце, куди можна було без ризику поставити пляшку. Здоров'я, старий. Хтось постукав у двері. Матюкаючись на чим світ стоїть, Юрек піднявся з ліжка. Він повернув ключ.
На порозі стояли двоє в поліцейській формі. Перший – лисий, з великим носом і без волосся на обличчі. Не можна було сказати, скільки йому років, але безсумнівно, що другий був молодший: здоровенний хлопець з кістками, як дубові гілки, величезними руками й обличчям розлюченого нахаби. Він уже зиркав в кімнату. Юрек відступив, щоб показати, що йому нема чого приховувати. Холод пройшов по потилиці. Серце калатало. Отже, вони його мають. Через стільки років. Існують спеціальні підрозділи, які копаються в старих справах. Хоча та вже була закрита. Але завжди її можна відкрити. Юрек здригнувся. Чому я сюди приїхав?
– Пан Єжи Маснер? – голос костистого прозвучав як смертний вирок.
Юрек кивнув і запросив їх усередину.
– Щось трапилося? Звідки ви, панове... проходьте, будь ласка. Вибачте, це... знаєте, я щойно приїхав, мені треба знайти квартиру, але, панове, ви розумієте, роботи багато.
Звичайно, це вже не проблема. Зі своєю дурною головою полечу прямо за грати. Може тоді щось і закінчиться. Можливо, буду їм вдячним. Він скинув речі зі стільців і підтягнув до вікна. Поліцейські не сіли.
– Ми хочемо поставити вам кілька запитань. Це не допит.
– Це не допит, – бездумно повторив Юрек.
До розмови підключився лисий.
– Ви знаєте Роберта Банаха?
Юрек сам звалився на стілець. Шия, яка ще мить тому була крижаною, швидко нагрілася. Тала вода влилася в серце. З живота виходила величезна вага, скоро вона впаде на землю, і все буде добре.
– Я знаю, хто це. Ми разом працюємо. Він нормальний тип, але... як я вже сказав, я щойно приїхав і у мене немає друзів. Нормально, правда? Щось трапилося?
Кістлявий примостився на краю ліжка. Він обвів поглядом стіни, наче брудна жовч могла відповісти на питання, які його хвилювали.
– Що ви можете розповісти про нього?
– Що я можу? – Юреку страшенно хотілося вина. Як тільки вони підуть, він осушить всю пляшку і піде за новою. – Відданий роботі. Дуже безпосередній. Можливо, на довгостроковій перспективі, може втомлювати.
– Наскільки він втомлює?
– Якось не сильно. Крикливий тип. Один з тих людей, які постійно жартують і хлопають вас по спині. А що? З ним щось трапилось?
– Ви бачили його останнім часом?
– Ми разом працюємо. Я маю на увазі, що я працюю один, в охороні, але ми сидимо в одній будівлі, тобто в Залі Століття, – казав Юрек все швидше і швидше. – Сьогодні він там був.
– О котрій годині?
– Не хочу вам брехати. Не знаю.
– Але спробуйте пригадати, – сказав лисий.
Мабуть, він був запеклим курцем. Його руки не знаходили свого місця. Юрек подумав, чи не було б мудро завоювати його симпатію, паліть, якщо хочете.
– Після полудня. Точного часу не пам'ятаю. Я виконував роботу.
– Гаразд, – погодився кістлявий. – Це не допит, але рано чи пізно вам доведеться прийти у відділок для дачі показань. Так навіщо чекати, давайте покінчимо з цим.
– Я не кажу, що не хочу допомагати, – примирливо відповів Юрек. Кістлявий підняв пляшку вина й понюхав її.
– Як він поводився, що казав?
Юрек зробив поспішний іспит сумління практичної людини. Очевидно, поліції кажуть якомога менше. І їв Смик нарівні з усіма. Він образив Аніту, але цього ніхто не бачив. Дзєшинський міг би засвідчити їхню бурхливу розмову. Павел – це вже інша справа. Він точно нічого не скаже. Чи були вони тоді самі? НІ. Юрек пригадав, як пан Маречек повертався з перекуру і був явно задоволений усією сваркою. Він розповів усе скупими словами. Кістлявий поставив вино й попросив у Юрека його номер телефону.