Лукаш Орбитовский – Тільки Макс (страница 5)
– Звідки я знаю? Може, через це Збишек щось втратив? Він боїться темряви? У нього клаустрофобія? З ним щось сталося...
– Що йому повинно було примаритися?
– А чи я знаю? Люди кажуть різне. Нібито, хтось із охоронців знайшов мертвого чоловіка. Голого, як турецький святий. Він лежав біля складських приміщень, і йому вирвали кишки. Чесьо, охоронець, пішов до Дзєшинського. Вони повертаються, а мертвого тіла вже немає. Тоді Чезьо почав тремтіти й кидатися, він бігав по Залі, як божевільний, але нічого. Не лишилося ні краплини крові, а мало бути. І це все.
Юрек дивувався, по що він повернувся, у що вляпався.
Розділ 6
Юрек сидів у кімнатці охоронників, з відчиненими дверима, дивлячись на монітори, його думки блукали. Тиша рідко приносить комфорт. Тому наша культура така галаслива. "У нас є багато до забуття, особливо я", – сказав він собі. Біля шпиля зібралася молодь, палячи якесь свинство. Ніби в кущах не могли цього робити. Пляшка в них теж була. В одного з них, худого й чорного, як могильник, в одній руці була самокрутка, в іншій цигарка, а третьої – на пиво "Хайнекен" – не вистачало. Юрек згадав, як він сам гуляв на вечірках, дуже давно. І тут він згадав Олю.
Інтер'єр Зали зі сценою нагадував йому засипану піском гробницю. Все мертве і давнє, і водночас виглядає живим, прагне влитися в ритм сучасності. Коридори були порожні, вже прибрані, і важко було повірити, що тут хтось коли–небудь ходив. Темрява в конференц–залах. Юреку стало цікаво, чи всі камери ввімкнено. Може, їх теж розмістили в кімнатах співробітників? Він зітхнув і вирішив, що надасть цій самотній споруді трохи життя.
У перший день він хотів зробити все можливе, щоб уникнути святкувань. Він сподівався спати в кімнатці, як кожен порядний охоронець від початку часів. За ним також стежили камери, і він не сумнівався, що пан Маречек знайде в собі сили та бажання перевірити свої службові записи. Фізичні вправи підуть йому на користь. Особливо після минулої ночі. Юреку подобалося – як і в цю мить – слухати власні кроки, що лунають коридорами. Іноді хтось залишав увімкненим радіо. Потім він тинявся, неспішно зазираючи за злегка прочинені двері.
Цього разу він пішов просто під купол. Він була оповитий чорною темрявою. Капелюх для Пана Бога. Уламки, розкидані робітниками, сплавилися в один темний риф, кабелі освітлювального обладнання нагадували розтягнуті на щоглах мотузки, і Юрек жахнувся, побачивши, що хтось сидів на одному зі стільців праворуч. Чоловік ніби молився. Юрек інстинктивно міцніше стиснув руку на гумовій палиці й тут же її розслабив – то була не людина, а лахміття, покинуте робітниками. Спочатку він штовхнув їх, потім розкидав, а потім йому стало легше.
Хлопець обійшов другий поверх, на мить подивився вниз, а потім повернувся в фойє. Він перевірив кімнати поруч з офісом. Нічого. Лише капала вода, хтось добре не прикрутив кран, а луна неслася, як під стелею печери. Він відійшов до вхідних дверей і вийшов у холодну ніч. Молоді люди вже пішли, залишивши пляшки. Юрек присів. Скоро почнеться свято, закінчиться ще швидше, і всі відпливуть до нових справ. Дзєшинський і Банах запряглися до фестивального проекту, у Залі була своя дирекція, і Юреку не було чого там шукати. Повернення до Вроцлава нічого не змінить. Далі – просто шалений вихор: з роботи на роботу, з квартири на квартиру, сьогодні тут, завтра в Берліні, післязавтра в Лондон, що далі? Юреку зробилося холодно.
У будівлі його зустріло багато голосів. Вони йшли з головного залу з–під куполу. Він зупинився, зайняв захисну позицію і приготувався вдарити кийком. Він мав викликати справжню охорону. Що там відбувалося? Можливо, це були робітники, але якщо так, то чому він не помітив їх раніше? Голосів було забагато, і коли Юрек вже біг до них, вони злилися у зойк і лязкіт. Буйство звуків. Крики до неба, стогони, зойки такі дикі, що майже нелюдські. У Юрека запаморочилося в голові. "Навіть якщо б Зала заговорила, навіть різними голосами, не звертай на це уваги", – згадав він слова Банаха.
І це була мова війни. Почулося іржання поранених коней, удари сталі по сталі, звуки падаючих тіл. Тріщали черепи й древка, з перерізаних горлянок хлинула кров, під куполом лунали відлуння голосінь поранених і вмираючих. Над усім цим лунав гуркіт сурм, що закликали до бою. Юрек зітхнув з полегшенням. Ось як ви розважаєтесь!
Зала була порожньою, як він і залишив її. Розкидане сміття, сцена, що чекає на артистів, і гучномовці нагорі. Там він має шукати відповіді. Дуже добре, сказав він собі, якщо хочеш так веселитися, Маречек, то розважся. Ще порахуємося.
– Гаразд, я засміявся! – вигукнув він. – Вилазь!
Йому відповіла тиша.
І тупіт самотнього коня, що доноситься звідкись із північного крила. "Як хочеш, старий цапе, – подумав хлопець. – Але ж я тобі дам. Тільки знайду тебе.
Він шукав до світанку, але в Залі нікого не було.
Розділ 7
Ринкова площа Вроцлава, упорядковане містечко. Кожна з вузьких кам'яниць мала свій колір. Червоний і бежевий колір кориди, зелень фісташкового морозива, орнаменти біля вікон, черепиця цегляного кольору, пошкоджена, поцяткована слідами голубів. Внизу були вивіски, такі ж, як і всюди: "Піцца Хат", ресторан "Греко"... І тільки паб "Жак" виглядав якось по–домашньому, може тому, що замість жаків[5] там сиділи похмурі люди над оселедцями та сотками горілки. Крім того, банки, що товпилися мов бандити по кущах. Вивіски біля входів у них однакові, одноколірні, літери лагідні, мов опіум, а всередині порожньо, тільки лихварські поплічники, дивно напружені й похмурі. Був також ідіотський фонтан, який викидав у небо брудну різнобарвну воду, зроблений із товстого скла, чи чогось, що нагадувало Юрекові скло.
Сонце вийшло з–за будівлі, Юрек прикрив очі. Тротуар ніби відбивав світло прямо на ноги, на тіла перехожих, вони брели в сяйві, наче в озері, дивно піднімаючи руки, щоб не намочити їх і не заразити блиском портфелі, сумки та мобільні телефони. Прибиральниці з совками та міська варта в однакових світловідбиваючих жилетах. Молоді типи в бездоганних костюмах мчали попереду, переслідувані невидимими, далекими ворогами, що кричали у свої великі телефони. Зграї матерів–одиначок виставляли своїх дітей на сонце, штовхаючи ці обтічні коляски з верескливими немовлятами, загорнутими в ковдри, також кричущими, під мерехтливими іграшками, підвішеними на товстих мотузках. Були й п’яниці, бородаті й на диво незмінні, з розлитим у пляшки з–під кока–коли та мінералки вином. На знак миру вони передавали один одному короткі сигарети. Один, незграбний, у робочих штанях, заправлених у флісову кофту, з кашкетом, натягнутим до налитих кров’ю очей, упав на сходинку біля "Міленіум–банку", дістав недопалок й просопів у простір:
– Я так втомився.
"Я тебе чудово розумію", – подумав Юрек.
На розі, біля Сольного майдану, п'ятеро чорношкірих бацало джаз. Негри сурмили в золоті труби та саксофони, один із них ховався за скромною барабанною установкою, яка чимось нагадувала ті, які використовуються у грі "Рок група" на "плейстейшн". Палички крутилися. Юрек не любив джазу, його злила нова мода, яку захопили для себе "Ерл Джем" і "Паблік Енемі", але в цих була якась легкість, проста радість від гри, з іншого континенту. "Що вони тут роблять", – подумав він, пішов послухати і через деякий час приклав руку до рота, щоб не сміятися надто голосно. Усі п’ятеро, включно з красунею, пухкою солісткою, були не чорні, а просто почорнілі від мазі з запасів візажиста. У співачки як і раніше був відповідний широкий ніс і повні губи, але хлопець за барабанами був схожий на мешканця підвалів місцевих осель: задертий ніс, близько посаджені очі, запалі щоки і тонкі, сердиті губи. З їхніх рукавів стирчали білі зап’ястки, комірці були запрані, а з–під перуки саксофоніста стирчало руде волосся. Юрек кинув їм п’ять злотих. Він подумав: і чого хоче ця дівчина?
Він прийшов на п’ятнадцять хвилин раніше, але Аніта вже чекала в "Мексиканській". Вона підвела очі, щойно він відчинив двері, дивлячись, чи це не він. Вони привітали один одного через стіл слабким рукостисканням.
– Я ставлю, – сказав Юрек.
Привітний офіціант прийняв замовлення. Перчини для Аніти, подвійні буріто для Юрека.
– Люблю гостру кухню. Ти вже наслухався про семантичні прогалини?
– Не розумію.
– Що для наших посад немає власних назв. Як ти вважаєш, чому я
– Це неможливо згадати.
– Саме так. Колись секретар був секретарем. Відомо, кава, телефони і так далі. Не можеш очікувати, що секретарка приготує тобі обід або підігнала на телеконференцію.
– Кухар готує, швачка шиє, – продовжив Юрек.
– Які завдання
Принесли замовлену їжу
Над головою Юрека бовталася люстра з пляшок пива "Десперадос". Товсте скло розбивало світло, як кістки. На довгих важких ланцюгах на стелі звисали фотографії щасливих клієнтів в сомбреро, надруковані на білих листівках із написом "WANTED". І взагалі їх тут було забагато, Юрек просто не міг зрозуміти, чому всі вони англійською мовою. Над баром, на дошці з деревини: EVERYONE WHO ENTRES THIS PLACE MAKES US HAPPY. SOMEONE WHEN THEY ARRIVE, SOMEONE WHEN THEY LEAVE [7]. З гостями прощалася світлова табличка над входом: THE CLIENT IS ALWAYS WRONG [8]. Привітні офіціанти в панамах кружляли по кімнаті. Лише кілька клієнтів. Студенти старших курсів та двоє чоловіків років п'ятдесяти п’ють горілку, згадуючи минулу славу. Зліва пара з одягненим товстим малюком закінчувала їсти жирні