Лукаш Орбитовский – Тільки Макс (страница 2)

– Ще не відкрито!

– Охорона.

– Ой, це ти, – явно утішився хлопець. Вони потиснули один одному руки. Його звали Павлом. – Файно, що ти приїхав, тут одні люди дідугани.

Не було ще й десятої. Юрек подивився на сувенірні товари. Важкі альбоми та блискучі брошури, присвячені Залу Століття, мініатюри будівлі, в одному блоці та по частинах – для склеювання, футболки різних розмірів та кольорів, кумедна флешка, тому що вона кругла – крихітна Зала, яку можна з'єднати. до ноутбуків, смартфонів, читників. Кілька видів запонок, плакати. Його увагу привернула дивна фігурка ангела, що розправив крила. Ангел був зроблений з гіпсу, мав сумне обличчя, а серйозні очі, здавалося, косили на короткий кабель, що стирчав з заду фігури.

– Зовнішній диск, – підказав Павел. – Над входом до Зали був такий самий ангел. Після війни був знищений.

– Ця статуетка страшенно дорога.

– Спочатку продавали нижче собівартості, але люди розбивали янголів і витягали диски, – зі швидкістю рушниці випалював слова Павел. – Зараз стоїть собі. Ти домовився з дядьком?

– Бачу, що всім про це відомо.

– Це Смик язиком плеще.

– Смик?

– Заступник директора Офісу Фестивалю Роберт Банах, також відомий як Смик. Коли ви з ним познайомитеся, буде багато сміху. До речі, приходь сьогодні ввечері до Майстерррні[1].

– А що там?

– Парочка півасиків.

– Пам’ятаю цю пивнушку. На Вєзенній, так? – переконався Юрек, водночас давши зрозуміти, що треба йти. Він пішов швидше, ніж думав, бо його підганяли криками, що долинали з боку секретаріату. Він лише озирнувся. Павел стояв, поклавши руки на скляну стійку, ніби намагаючись відштовхнути її від себе.

Секретаріат був розташований у напівкруглому коридорі, весь захаращений і позначений ознаками поспіху. Тут були ряди пляшок з водою для диспенсерів, які чекали на розподіл, купа розкладних стільців, а біля стіни стояли плити з пінополістиролу та обгорнуті плівкою труби опалення. Перед дверима дівчина, типа розумної студентки, боролася з потворою у стані бідності. Монстр, одягнений у вельветові штани та светр, витягнутий ніби із пащі собаки, махав руками, тряс головою та кричав.

– Що ти дурієш? Зараза ти така?

– Я говорю чітко. У директора немає часу!

– Ну, як же!

– Ти не зайдеш. Він чітко сказав.

Чудовисько перестало ворушитися, тільки у нього на скроні пульсувала жилка. Раптом він подався вперед і спробував відштовхнути дівчину, притиснувши її до стіни, як непотрібну брилу. Та відштовхнула його з дивовижною силою. Вони стояли одне проти одного, важко дихаючи.

Коли Юрек наблизився до них, то уповільнив ходу, руки тримав вільно й високо підняв голову.

– Пан що, глухий? Пан не чув, що сказала та жінка?

Дівчина глянула на Юрека з сумішшю надії й обурення. Чудовисько зиркнуло на нього.

– Не твоя справа, чоловіче.

– А тепер моя. Ходімо.

– Без мене.

Юрек схопив його. Він не очікував, що у нього стільки сили, ноги монстра замахали в повітрі, молодик притис чудовисько до стінки. Він відчув сморід мокрого від поту одягу, дешевого алкоголю та сигарет.

– Ти підеш геть чи я тебе потягну? – прошипів він.

Монстр швидко здувся.

– Спокійно, незнайомець. Ми просто дражнимося.

Він сів на землю, трохи згорбився, струсив пил зі светра й вдихнув повітря ротом. Обнишпорив усі кишені, наче повертався з гостин і перевіряв, чи нічого не загубив.

– Цьом–цьом, сонечко! – крикнув він, показуючи на Юрека брудним пальцем – А ти ще поставиш мені пиво!

Він опустив голову і пошкандибав коридором. Юрек провів його очима і вже збирався повернутись до дівчини, щоб привітатися, запитати, хто вона і чи часто бувають такі проблеми. Вона була досить мініатюрною, з довгим кучерявим волоссям, яке виглядало вигорілим на сонці. Довге обличчя, гостре підборіддя. Дівчина була в костюмі, досить обтягуючому, щоб продемонструвати яскраво виражену талію. Нема про що хвилюватися, спало йому на думку. Вона слабко всміхнулася, задоволена своїм збентеженням, наче здогадалася, про що думав Юрек.

– Обережно! – скрикнула дівчина.

Юрек озирнувся, але було вже пізно. Монстр кинувся, його наміри були помітні лише в його очах, які палали на вже згаслому обличчі. Він біг, похиливши голову, розмахуючи руками, смішно розставляючи ноги в сторони, наче біг мінним полем, і його супроводжували черги з автомату. Юрек зайняв бойову позицію, поклявшись собі, що вдарить сучого сина, при чому сильно. Проте чоловік плавно загальмував, засміявся, вдарив Юрека ногою по литці, розвернувся і побіг до виходу. Його сміх луною пронісся коридором.

Він би неодмінно втік, якби не двері, що відчинялися всередину. Він спробував штовхнути їх, але відскочив і зненацька впав на підлогу. Павел дивився з кіоску великими очима. Юрек схопив чудовисько, яке не переставало реготати, викинув його за поріг, став на злегка зігнутих ногах й дивився, як чудо піднялося з землі, потерло розбите коліно й спробувало йти.

– Ну, це круто! – вигукнув Павел.

Юрек тільки махнув рукою.

Дівчина була там, де він її залишив, притулившись до стіни, притиснувши руку до рота. Вона посміхнулася, коли побачила його.

– Другий день в охороні і вже такі проблеми. Я навіть офіційно ще не на роботі.

Він простягнув руку.

– Аніта Блащик. Секретар директора. Знаєте, у попередніх охоронців не було стільки роботи. Маречек, наприклад, тримається осторонь, і розумно робить. Якось впораємося, чи не правда?

Юрек не розумів, чому він повинен з чимось впоратися.

– Сподіваюся, ви не сильно його побили, – додала вона. – У нього бувають такі дні, ми просто нічого не можемо з цим вдіяти, – знизала вона плечима. – Це Збишек Дзєшинський. Син директора.

Розділ 3

Директор Дзєшинський видавався директором з народження. У дитячому садку таким діставалася роль старшого групи. Потім вони виносять це на класні та шкільні ради, серйозно ставлячись до кожної частинки своєї учнівської слави. У старших класах вони вже біжать у бік Молодіжних міськрад і мріють про стажування в громадських організаціях. Страшно подумати, що з ними відбувається в університеті. Вічні директори, чиє керівництво було написано на зірках, навіть коли Земля була великою вогненною кулею.

Побачивши Юрека, Дзєшинський вискочив з–за темного столу, перестрибнув через кімнату, потиснув йому руку і потягнув до диванів у кутку кабінету.

– У мене завжди проблеми з такими зустрічами. Що я маю сказати? Скільки літ – скільки зим? А ти зовсім не змінився? Перше вірно, друге ні. – У нього навіть був директорський голос, м’який, але твердий. – Сідай, сідай, хочеш чогось випити?

А потім запитав про Німеччину, яке життя в Берліні, бо хоч він і постійно їздить до Німеччини, але Берлін оминає; де краще, чи відчуває він великі зміни, які відбуваються у Вроцлаві?

Тим часом з’явилася Аніта з кавою і подарувала Юреку одну з тих посмішок, які навіть не розуміють, що вони означають.

– Господи, – сказав Дзєшинський, – минуло п’ять років, як вона померла.

– І як ти?

– Трохи розчистив завали. Краще розкажи, яким бачиш Вроцлав після багатьох років. Ти коли–небудь приїжджав сюди?

– Не було причин, – знизав плечима Юрек, – це ти мене сюди затягнув.

На обличчі Дзєшинського промайнула гримаса, брови зсунулися. Тепер він нагадував сороку, що метушиться над вкраденим годинником.

– Ми повинні допомагати один одному.

– Якось собі порався.

– Так, а от я не впоратися не можу, – Дзєшинський сяяв радістю посадовця. – Ти хоч знаєш, що тут відбувається?

– Фестиваль робите.

– Не ви робите, а ми це робимо, і не якийсь фестиваль, а фестиваль з приводу сторіччя Залу Століття, – знову посміхнувся Дзєшинський. – Тиждень концертів, заходів та конференцій за участю міжнародної аудиторії. Керівництво Залу віддало всі повноваження в мої скромні руки. Я одразу подумав, що ти станеш у пригоді.

– Я не думав, що бажаючих працювати в охороні бракує.

Дзєшинський тицьнув пальцем в Юрека, справді скромний, з блискучим нігтем. – Хто говорить про охорону? Це номінальна функція. А реально допоможеш, проведеш, якщо хтось попросить, направиш куди треба. Я дуже ціную пана Марека, але беручи першу–ліпшу причину, він взагалі не говорить німецькою. У другій половині дня приїде Банах і проведе тебе.

Кава була гаряча, гірка, і Юрек пішов на повну.

– Я розумію, що доведеться час від часу заскакувати і повідомляти, чи все гаразд.

– Це хороші гроші, – сказав Дзєшинський. – А робота невибаглива. Членів родини ж не заставляють втомлюватися, чи не так? – він перевів подих – Я можу бути з тобою чесним?