Лукаш Орбитовский – Тільки Макс (страница 1)
ЛУКАШ ОРБІТОВСЬКИЙ
ТІЛЬКИ МАКС
Історія з дрижаками
Видавництво: Narodowy Instytut Audiowizualny, 2014
Переклад: Марченко Володимир Борисович
ПРОЛОГ
Вогонь охопив внутрішні приміщення Зали Століття. Язики полум'я, розлючені саламандри, ковзали по сцені, підіймалися на купол, спалахували в барвистих вікнах. Риштування не витримало, і з гуркотом впали освітлювальні прибори, тріснули скляні жалюзі, потекла теплоізоляція. Ряди помаранчевих стільців чекали своєї черги, і Юрек, який скинув з себе суперника, раптом зрозумів, що, можливо, він все ж–таки втече. Він спробував підвестися і відразу впав. Чад. "Він більш небезпечний ніж вогонь", – подумав він.
Хлопець почав повзти, підтягуючись на ліктях, притуливши ніс до землі. Він озирнувся по сторонах. Обабіч виникли дві тремтячі стіни з чорними коронами, які збиралися перекрити йому шлях. Смартфон випав з кишені. Замість того, щоб підняти його, Юрек просто штовхнув у вогонь. Він обережно підвівся і пошкутильгав до виходу. Хлопець був біля дверей, коли озирнувся. Він не міг залишити його просто так.
Юрек повернувся до непритомного Дзєшинського. Він такий, який він є, але не повинен померти. Досить мертвих у Залі. Дзєшинський лежав на спині й хапав ротом гаряче повітря. Безвладний, важкучий, як усі гріхи цього світу. Юрек узяв його за руки і почав тягнути. Вогняні щипці рознеслися по залу, діставшись стільців. Спинки танули, мов воскові обличчя. Юрек сопів. Він змінив позу, спробував понести Дзєшинського на спині, але тут його пронизав біль. Тепер за зап'ястя. Він хотів крикнути: прокидайся, цап клятий, бо скоро тобі буде хана. Цап лише буркнув і махнув рукою, ніби хотів відігнати від себе.
Вже між стільцями. Від розплавленого пластику страшно пахло, летіли чорні нитки бабиного літа, і Юрек зрозумів, що він якось впорається, треба тільки дихнути повітрям. Важко, коли дим очі коле. Голову Дзєшинського обіпер на ноги, власне обличчя він сховав за руками. Він порахує до п'яти, не більше. І що я надумав? Крадіжки зі зломом і романтика, таємниця, прихована в Залі, – занадто багато для однієї голови. Він пообіцяв собі, що завтра буде кінець. Він залишить усе позаду.
Юрек нахилився, щоб підняти Дзєшинського, і завмер у русі, як важкоатлет, якого охопили сумніви, чи зможе він підняти штангу. З–під сцени наближалась тиральєра вершників, одягнених у кольчуги та шкіри. Вони піднімали набиті цвяхами палиці, били по шиях кремезних коней, і глибокі шрами перетинали їхні бородаті обличчя. Дюжина чи близько того, збиті разом, ніби мчали серединою яру. Одні тягнули за собою вмираючих бранців, інші насаджували посинілі голови на списи. Вони мчали прямо на Юрека.
– Ні, – простогнав він. – Тільки не ви, не зараз. Принаймні нехай буде...
Він відчув запаморочення. І впав на підлогу без свідомості.
Розділ 1
Вітер підіймав білий пух над куполом Зали Століття. На першому поверсі горіло самотнє вікно. Юрек скинув рюкзак на землю, плюхнувся на лавку і довгий час бездумно дивився на пурпурове небо, шпилі, усіяні птахами, і на голі гілки, схожі на зламані пальці. Сьома година, а ще темно. Він подумав, що, можливо, краще було залишитися в Берліні. Хлопець покрутив сигарету в руці і зламав її замість того, щоб запалити. Він поплентався до дверей.
Пан Маречек був кремезним чоловіком, охоронцем з діда–прадіда, чиї предки, ймовірно, охороняли ворота замку короля Локетка. Рухався він зігнувшись, наче ніс невидиму вагу. Він простяг свою велику лапу й потягнув Юрека до себе.
– Ти новий? Я бачив тебе зі своєї кімнатки. У нас є камери. – Він показав, де. – Будеш перевіряти, чи не швендяє хто. Ти що, каміння в рюкзаку носиш?
Юрек не відповів. Пан Маречек буркнув і пустив його вперед через скляні двері. Ліворуч був сувенірний кіоск, праворуч – сходи. Вони саме збиралися заглибитися в темний коридор, коли хтось постукав у вікно. Насправді він шалено бив, наче хотів пробити його власною головою.
А голова була сива, вкрита рідким волоссям і величезна, не набагато менша за її власника у довгому коричневому пальті, який спирався на тростину й лютував. Пан Маречек підійшов до дверей, відчинив їх на палець і твердим тоном наказав вимітатися. Гість не мав наміру здаватися, він щось пояснював. Пан Маречек, глухий до слів, наче роздувся, заповнив собою синій мундир і рішуче грюкнув дверима.
– Повний ідіот, – сказав він Юреку. – Приходить раз на кілька днів, нападає на людей. Стережіться його, він може привалити ти своїм дрючком.
Юрек озирнувся. Бородань притулився всім тілом до вікна, висунув язик, наче той був з цукру, сопів, очі в нього були голодними. Коли вони вже зникли в коридорі, він відновив свою гідність, розвернувся й поплентався в ніч.
Пан Маречек спершу показав Юреку кімнатку охоронців, вказав на шафу, зварив каву в турці та сунув йому під ніс.
– Робота паршивенька, але не виснажлива, – оголосив він. – Дядько не міг влаштувати тобі щось кращого?
– Він мені не дядько. Другий чоловік мами.
– А ще кажуть, директору наплювати на своїх, – голос пана Маречека пронизала ностальгія покинутої людини. – Ти раніше займався охороною?
– Раніше я охороняв концерти.
– Е, це дві зовсім різні справи, – пан Маречек опустився на стілець. З календаря над ним споглядала оголена дівчина. – Обхід робиш щогодини. Пройдеш під куполом, там цікаво, за мить підемо. Обійдеш складські приміщення, варто зайти в конференц–зали, обов'язково виглядай перед будівлю, близько шостої години приходять працівники сцени, їх потрібно впустити.
Він показав на похмурий барак за вікном.
– У них там свої речі, тобі на них байдуже. Коли–небудь бився?
– Бувало.
– Ну, забудь про це. Іноді навколо будівлі вештаються різні такі, але вони не намагаються потрапити всередину. Парочки йдуть в кущі. У мій час такого просто не було. Нікому в голову не приходило. Подивись.
Він вказав на пристрій, схожий на пульт дистанційного керування телевізором, тільки важчий і з кількома кнопками. Кутастий палець пана Маречека завис над найбільшим, червоним.
– Якщо щось починає відбуватися, натискаєш, замикаєшся тут і чекаєш підмогу. Вони будуть тут до трьох хвилин. Або, принаймні, вони повинні бути. Палити надворі. Ганяють страшно. Неймовірно, га? Зачекай, ще ось це.
Він кинув на стіл в’язку ключів і почав пояснювати. При цьому цмокав і хитав головою.
– Ці від входу, ці від офісів Фестивалю, тільки запам’ятай, спочатку вам потрібно провести картку та вбити код, картка як раз тут. Від складів. Від конференц–залів. Кімнати на поверхах. І так далі. Тільки не носи їх з собою усі відразу.
Пан Маречек швидко пірнув під стіл, пошукав і виліз із пляшкою коньяку, щасливий, як дитина.
– А тепер розповідай.
Він налив так повно, що Юреку довелося згорбитись над стільницею, щоб не розлити.
– Хай буде так, – погодився Юрек. – Я з ночі.
– Літак?
– Поїзд із Берліна.
– Берлін… Я думав про це. Половина моїх друзів виїхала. І мені спало на думку, що якщо вони туди поїдуть, то ставки піднімуться. І я не помилився, о ні... – Він цокнувся з Юреком. – Що ти там робив?
– Фізичний труд. Трохи журналіст.
– Робітник і літератор. Мабуть, тебе не любили.
– Робітники чи журналісти? – запитав Юрек. – Писати було весело, принаймні, людина не кисла.
– А чи я тут кисну? Читаю книжки, кросворд розгадаю, телефоную дружині, бо вона не може спати сама. Не шкода було повертатися? Давай ще вип'ємо.
Коньяк був дешевий, заходив як вода. Юрек швидко осушувавв склянку і переконувався в тому, що майбутнє не повинно бути таким поганим.
– Що я маю тобі сказати? – ризикнув він. Обличчя пана Маречека залишалося байдужим. – Усе моє життя у Вроцлаві. В Берліні я пробув п'ять років. Надто довго.
– А як ти думав? Чудова кар'єра?
– Скоріше, що якось вкручуся в тамтешнє життя.
– Мама тиснула?
– Мами вже немає.
Пан Маречек відкинувся на спинку стілця й помацав пальцями свої вуса, сиві з плямами коричневих слідів нікотину. Це виглядало як роздуми над якимось словами співчуття. Він потягнувся до пляшки, зробив жест, ніби збирався налити ще для Юрека, різко відвів руку, і пляшка впала під стіл.
– Дві хороші поради, які тобі тут ніхто не дасть: ніколи не пий на роботі і ніколи нікому нічого не розповідай про себе.
Розділ 2
Юрек роздумував, коли він востаннє бачив Дзєшинського, директора Фестивалю і протягом короткого часу – свого вітчима. Він кілька разів відвідував матір у Дзержоньові, один раз, мабуть, на Різдво. Він запам’ятав колюче волосся та окуляри, які, здавалося, виросли з ніжного обличчя. Після похорону Дзєшинський ще кілька разів подзвонив Юреку, а потім замовк, але Юрек не сердився на це, бо яке було їм діло один до одного.
Він увійшов до зали, щойно поголений і в жорсткій краватці. Інтер’єр, порівняно з піщаним блиском фасаду, виглядав досить бідно, видно не вистачило грошей. Бежеві стіни та потріскана підлога нагадали Юреку вроцлавську середню школу, яку він закінчив. Рубінові шибки, красиві в сонячному світлі, виглядали тут моторошно.
Довговолосий хлопець, який був, як здавалося, намертво прикручений біля сувенірного стенду, закричав з таким жахом, що хтось міг подумати, ніби світ завалиться, при чому – в цю ж хвилину.