Лукаш Орбитовский – Культ (страница 45)

Потім була вечеря в Польській Садибі на Ринковій площі. Ми замовили український борщ і печінку з печеною картоплею, а також пляшку горілки, яйця та оселедець. В Польській Садибі їдали королі, і того вечора я був королем. Крім того, з гарною дівчиною скупитися не будеш. Жінка пробачить грубість і тупоту, але ніколи не пробачить скупості. Мені здавалося, що ми були зовсім самі в тій польській садибі, горілка била прямісінько в лоба, а Анна, дорогий пане Лукаш, пила її, як російський адмірал.

— Знаєш, що в тобі таке незвикле? Маєш таку покірність, таку повагу до людей і своєї роботи, і водночас ти світська людина, – сказала вона з тією чудовою хрипкою. — Ти б вписався будь-де, у Нью-Йорк і Монголію. Таких чоловіків більше не роблять. Усі тільки й говорять про гроші та про те, як їм важко.

Я слухав, п'яненький і переповнений ніжністю. Ми зазвичай не отримуємо компліментів щодня. Моя дружина їх не каже, бо зайнята, як і мої діти – вони думають тільки про себе. Батьки ж не повинні говорити приємних слів, і не можна вірити тому, що говорять друзі за випивкою. Крім того, чоловік повинен робити свою справу, не звертаючи уваги на чужі балачки, дружні чи недружні. Але Анна так вдало підбирала слова, що вони мені раптом знадобилися, ніби ми знали одне одного вічно, і вона бачила мене наскрізь. Ми йшли від Польської Садиби через темний Вроцлав. Я навіть не запитав Анну, що вона хоче побачити далі, чи повертаємося ми до Олави. Наші ноги просто несли нас до готелю "Європейський".

Те, що сталося в готелі "Європейський", точно не панська справа. Скажу лише, що я знову не міг заснути, і ми розмовляли про різні речі. Це було дивно, бо я зазвичай засинаю, як немовля, у таких ситуаціях мені точно не хочеться єбалом клацати. Анна сказала, що ніколи не зустрічала такого хлопа, як я, у всіх відношеннях, бо, на її думку, хлопи завжди неповні. Якщо хтось гарно розмовляє, то ледь може впоратися зі справами, а ті, у кого товстий гаманець, навпаки, тонкі в почуттях. Я був єдиним, хто став на висоті. Чесно кажучи, я не знав, що на це сказати. У мене ніколи не було такої жінки, пане Лукаш, і я навіть думав зізнатися їй у цьому. Зрештою, я здався, бо навіть не знав як це зробити. Іноді слова пересихають у горлі, і все. Я лежав в тому холерному "Європейському" і зовсім не мислив ні про Хеня, ні про ту потворну Чесю, ні про хворі ноги чи про задишку на сходах. Може тому, що біля Анни мені раптом зробилося менше років? Кудись одійшли печалі, я не морочив собі голову тим, що є і що буде. Я міг лише дивитися на її тіло хижої тварини і приборкував його все задля себе.

Вранці ми збиралися та ще й з пригодами, пан розуміє. До Олави повернулися без слова, бо про що ми мали говорити? Ну ж бо, Анко, давай кинемо все і втечемо? Не треба жартів. Я поясняв собі, дурень ти, дурень, що це буденна справа, яку я зараз закінчу. Але з іншого боку, я розумів, що влізаю у все це по самі вуха, і мені нема за що зачепитися. Я злився на себе, бо мав життя, яке можна втратити, і ненавидів слабкість. З Анною я був беззахисним, ось що до мене дійшло. Я зрозумів це, повертаючись з нею в "малюкові". Нічого приємного, але, розумієш, іноді так буває з хлопом, яким би він не був. Міг бути жебраком чи директором, молодим чи старим, з дітьми чи без, з однією дружиною, із сотою коханкою – такі речі не мають значення. Просто будь-який хлоп може зустріти жінку, в яку закохається по вуха, і все. Я думав собі, що з моїм досвідом я є вільним від таких небезпек. Але жінка — мов куля. Вона не ставить питань, а просто влучає в серце. Саме так і є, так сталося і зі мною, і, можливо, це станеться і з паном. Я просто не знаю, чи бажати цього, чи, можливо, ні.

+++

Приблизно в той час я познайомився з отцем Рубіком. Хеньо був оточений багатьма божевільними, але цей катабас, пан Лукаш, був божевільним вищого класу. Можливо, тому він мені одразу сподобався. Я одразу побачив, що він нікому не зашкодить; здавалося, що він взагалі нічого не хотів для себе, він просто ходив, роздавав ті довбані кубики і завжди вимагав добре охолодженого пива, як в "Адрії", так і в "Лігві Дракона".

Я не багато кажу про ксьондзів, бо це марна трата часу. Більшість були схожі на Ромека чи того кардинала, але деяким із них робота Хеньо цілком подобалася. Вони приходили й молилися під небом, іноді очолюючи групи вереміїв, але часто без своїх колораток. Інші навіть проводили служби просто неба, і, з того, що казав пан Больо, вони дуже переймалися. Але курія гнала кожного єпархіального священика, а тим, хто приїжджав звідкись, не було чим зайнятися. Жодного притулку, лише гроші, скільки їм зібрали веремії. Хенєк надсилав листи кардиналу, благаючи про духовний захист, а потім марно шукав у поштовій скриньці, сумно киваючи головою, коли ксьондз за ксьондзом казали йому, що вони б з радістю, але, на жаль, не можна.

Аж поки одного весняного дня на ринковій площі не зупинився кремовий "запорожець", і з нього вийшов ксьондз як тичка, з червоним носом завбільшки зі стиснутий кулак і копицею сивого волосся. Він витягнув із заднього сидіння шкіряну сумку і одразу ж почав шукати дітей. Це був отець Рубік, і ви скоро дізнаєтеся, чому ми його так називали.

Священик блукав по Ринковій площі та підійшов до кількох підлітків, які стояли перед гральними автоматами та грали в ножики[77]. Яким це дивом пан не знає, що це таке? Хлопцям було близько десяти років, тож зараз вони у віці пана. Хто вкрав ваше дитинство? Телевізор чи бібліотека? Тож у ножики грали фінкою, і треба було фінку кинути з ліктя, з чола, з підборіддя, щоб вона вбилася в землю. Бачите шрам на моєму носі? Це від ножиків. Тож ксьондз підійшов до бешкетників. Вони витріщилися на нього так, ніби він хотів забрати їхню фінку та дати їм розп'яття. Він трохи поспілкувався з ними, дістав кубики Рубіка та вручив їх кожному з них. Діти забули про ножики та почали складати кубики.

Розумієте, отець Рубік мав ідею, що він буде євангелізувати за допомогою тих кубиків. На кожному він написав різні благочестиві побажання та цитати з Біблії. Якщо скласти одну сторону, ти знав, що там написано. Таким чином, як і хотів отець Рубік, юнак навчався не лише Слову Божому, а й терпінню. Ви ж знаєте, що в ті часи була величезна мода на ті кубики. Мої хлопці докучали мені про такий, і соромно зізнатися, я його одержав від отця Рубіка. Що ще важливіше, священик уклав угоду з якоюсь німецькою благодійною організацією. Ця організація, у свою чергу, мала зв'язки з виробником цих клятих кубиків, і цілі ящики з ними прибували до Стшеліна, де жив Рубік.

Діти швидко зрозуміли, що по Сілезії тиняється божевільний у колоратці, розкидаючи товари, які відразу не можна купити. У магазині канцелярських товарів біля мого магазину були записи на такі кубики. Коли приїхав Рубік, спрацювало сарафанне радіо, і він одразу залишився без кубиків. Малі гівнюки мало не розірвали його на шматки. На другий раз він порозумнішав і, перш ніж віддавати кубик, ксьондз розпитував хлопця про Сім смертних гріхів і Десять Заповідей. Він не здавався; не давав кубика, поки хлопець не розгадає все. На мою думку, це говорить про нього добре.

Хтось незабаром влаштував йому номер. Ксьондз відносив ці кубики до палітурника, і той наносив благочестиві написи з кожного боку. Мабуть, він був веселою людиною, бо одного разу, зібравши кубик, діти відкрили для себе іншу, більш земну мудрість. Короїди могли прочитати, що з однією діркою навіть кіт подохне, що на старій сапетці молодий кабан єбеться, що людина не верблюд, то пити мусить. І таких "премудростей" були десятки. Діти сміялися, батьки шаліли і бігли з претензіями до отця Рубіка, щойно той вилізав зі свого "запорожця". Рубік заявив, що тут точно спрацював сам Сатана. Він говорив так переконливо, що родичі, кінець кінцем, розійшлися, а один особливо чутливий батько потягнув священика до "Адрії" і там витратився на "люксусову"[78]. З іншого боку, Рубік не дуже вірив у втручання Сатани, бо наступного дня він увірвався до майстерні палітурника та побив йому пику. Ось таким він і був: лагідним, поки хтось не наступив йому на мозоль. Коли він прибув, пан Больо взяв на себе переробку кубиків і, пам'ятаючи про долю палітурника, виконував завдання з зразковою майстерністю.

Ви, мабуть, вже здогадалися, що отець Рубік вірив в одкровення Хеня. Він навіть сказав, що ніколи раніше не бачив нічого подібного: таку натхненну віру, таку невимушену побожність. Він одразу дізнався, що не вистачає священиків, і Хеньо віддав би своє життя за церковне вінчання. Його не довелося просити двічі; ксьондз пообіцяв провести весільну церемонію та приїжджати до Олави принаймні раз на тиждень. Хеньо запропонував йому житло у Жанети, але Рубік відмовився. Він вважав, що люди такого не схвалять. До того ж, він був у віці і мав якусь посаду у будинку для священиків-пенсіонерів у Стшеліні.

— Пане Збишек, нічому не дивуйтеся, — якось сказав він мені. — Я робив багато безглуздих речей у своїй парафії. Тепер у мене нарешті є час робити виключно добро.

Мені важко судити, наскільки він був добрим насправді. Але знаю, що з часів його перебування тут обрані веремії поверталися додому з кубиками Рубіка.