Лукаш Орбитовский – Культ (страница 4)

А тепер нехай пан собі уявить, що ми сидимо в тому "спартаку". Я спереду, Ромек і Хенєк ззаду, але крихітний Хенєк нічого не бачить з-за сидіння, тому він з'їжджає, знаєте, на середину і верещить, а ми підстрибуємо по дорозі. Нічні метелики танцюють у світлі фар, поки я, ідіот, прошу Вальдека помінятися зі мною місцями. Я теж хочу сісти за кермо. Вальдек і не думає, це його машина, він везе нас, тому ми починаємо сперечатися. Хенєк продовжує верещати. Чим більше я хочу сісти за кермо, тим більше Вальдек мені не дозволяє. Зрештою, я витягаю його з сидіння, смикаю за кермо, Вальдек не відпускає, бах, і пісеньці кінець. По узбіччю дороги була вирита канава, і ми були в ній. У мене на колінах була панель приладів, а Хенєк упав між сидіннями та розбив голову. Я пам'ятаю криваву пляму посеред лобового скла, ті фари, тих метеликів, той пил.

Але решту ночі я пам'ятаю зовсім небагато. Я стукав у вікна та двері, благаючи про допомогу. Почали злітатися люди. У якийсь момент Ромек спробував втекти, бо на місце прибув лейтенант Лонгін зі штабу, той самий, який, як кажуть, вирвав комусь око під час одного допиту. Розлючений Лонгін просто хотів знати, що сталося, бо його витягли посеред ночі, і щасливий готфрідів "спартак" ми спартачили на "амінь". Вальдек з'явився в школі з рукою на перев'язці. Він так і не сказав, чи зламав її під час аварії, чи це зробив з ним його старий.

Хеньо в лікарні дихав поверхнево та рівно. Я боявся підійти до нього. Батько мовчав і гладив його по голові. Я не знав, що сказати, тому просто сказав, що ми просто хотіли покататися, і якби я знав, що все так буде, я б ніколи цього не зробив. А батько сказав мені:

— Навіть і не відзивайся.

Тільки й того. Так, з гіркотою. Ми повернулися додому вранці, і я був упевнений, що він одразу ж схопить гілку, зрештою, я дуже хотів, щоб він так злоїв мені дупу, як ще ніколи не робив. Але татусь просто мовчав і вимушував мовчати і мене. Так було, доки Хеньо не повернувся додому.

Найбільшу життєву мудрість татко відкрив мені, коли помер. Думаю, що насправді ця смерть, ця мудрість і наш похмурий батько хоча б частково пояснюють, що сталося з Хенєком.

Таті спалили його дім поблизу Трускавця, і він, нібито, бачив, як його мати перетворилася на живий смолоскип. Ось так я пояснюю його незвичайну серйозність. Коли твоя мати горить, не є розумним посміхатися. Люди часто кажуть про сварливого та кремезного, що він схожий на ведмедя, але він, наш тато, справді був таким. Він був таким пухким, з виступаючими грудьми та головою, що росла прямо з грудей, зовсім без шиї. Він ходив, як комтур, і завжди чистив свої офіцерські чоботи. Він вставав о четвертій, ішов до своїх улюблених курей, сидів перед хатиною, робив самокрутку з махорки і з тією самокруткою у роті чистив свої чоботи, поки вони не починали блищати, мов сковорідка. Він казав, що взуття свідчить про людину.

Коли ми переїхали сюди, він відразу відкрив продуктову крамницю. Вона програла битву за торгівлю, залишивши після себе машинку для морозива. Тато робив морозиво і продавав його в деякі неділі, а також на Першотравневе свято та Трійцю. Виглядало це гарно: меланхолійний тато, сидячи за срібним апаратом, роздавав кульки жадібним дітям, хмурився, погрожував пальцем і завжди накладав більше, ніж було заплачено. Хенєк зазвичай міг витягнути з нього десять чи дванадцять кульок. Він просто брав одну-дві кульки, запихував їх до рота десь на стороні і ставав у кінець черги. Проштовхувався до морозива, згорбившись, роблячи дурну гримасу. Тато питав:

— А ти сьогодні хіба не їв морозива?

— Ні, ні, та й звідкіля?

— Я міг би поклястися, що вже давав його тобі. Ти, випадково, не той жахливий Хенєк від Хауснерів?

А брат, захлинаючись від сміху:

— Ні, ні, я Ципіс Завада, хороший хлопець!

— Ну от, а я міг би поклястися, що ти був Хенєком, а не просто Ципісом.

— В житті я завжди був Ципісом, тату!

Татко посміхався і давав йому морозиво. Саме Хенєк, і ніхто інший, міг його розсмішити. Мені ніколи цього не вдавалося, і я заздрив братові цій особливій здатності. Він робив тата щасливим, не лише злим. Я хочу, щоб пан мене вірно зрозумів. Тато був суворим з нами, але люблячим. Він бив і кричав, як і всі батьки. Але він возив нас у ліс і на риболовлю, вчив нас плавати і збирати гриби. Він купив нам санки та велику коробку дерев'яних кубиків. Ні в кого більше їх не було, тільки в нас. Він вилив зі свинцю невеличку зоську, в яку вплавив шматок порваної шкарпетки. Зоську треба було підкидати ногою, щоб вона не впала на землю. Чим довше вона залишалася в повітрі, тим краще. Ми допомагали по дому і коли доводилося йти на ринок з тією морозивницею. Ми не відповідали, якщо нас не питали. Я боявся його криків. Тато просто вірив, що життя дуже жорстоке, і що він має нас до нього підготувати.

Він казав, що ставиться до нас однаково, і він справді так вважав. Він стежив, щоб ми ділилися своїми іграшками. Якщо один отримував цукерки, інший теж отримував. Але серце не обдуриш. Я бачив, як він дивився на Хенєка частіше, ніж на мене, відповідав на його нудні, дитячі запитання довше та чесніше, ніж на мої, і ніс його на плечах, кажучи мені, що я вже завеликий. Хенєк же біг йому назустріч, коли тато повертався з роботи. Я цього не робив. Це працювало в обидва боки, ця любов між батьком і сином, пан розуміє?

Після того, як тато втратив свій магазинчик, він влаштувався на роботу на сталеливарню на заводі "Марта". У нас було на взуття та булочку з цукром. Сталевари добре заробляли. Тільки тато не міг відмовитися від господарства, як і не міг відмовитися від чищення офіцерських чобіт. Ми вирощували свиней і козу, а понад усе, курей, яких тато дуже любив. Він вважав їх красивими, розумними птахами. Він постійно відвідував їх, навіть вночі вставав, щоб перевірити, чи не завдала лисиця якоїсь шкоди, і гнався за нами, за Хеньо та мною, коли ми виривали з них пір'я, кидали курей у нори або на дерева та робили інші погані речі, для яких кури чудово підходили. Моє дитинство було на смак як яйця "в мішечок", воно пахло розмоклим курячим лайном і все кудкудакало. А тепер зосередься, пане. По сусідству з нами, в тому ж дворі, у Ромека та його родини була халупа. Господарські будівлі були спільними, половина наших, а половина їхніх. Там, де в мого батька був курник, поруч були ще одні двері, а за ними сходи до підвалу. Старий Ромека зберігав там різні інструменти, зокрема циркулярну пилку, якісь коси, сокири та інші подібні речі. Їх було багато. Важливо, щоб пан це уявив: довга цегляна будівля та двоє дверей, одні до курника, а інші до комори, поруч.

Татусь пив, як і всі інші, ну, можливо, трохи менше. Він був скупий на гроші. По суботах ми ходили на ринок в Олаві, Татусь з наспинними ношами, ми теж навантажені. А ще ж та морожениця. Татусь думав, що оскільки в нього є діти, йому не потрібно купувати мула. Мул їсть більше, ніж людина, і з ним багато клопоту. В Олаві він уникав "Адрії". Він був скромною людиною і вважав, що це місце для кращих за нього. Він випивав пару келихів пива біля крамниці. Також заходив до "Лігва Дракона" на вулиці Третього Травня. Там пахло солодом і сечею, спітнілі чоловіки юрмилися навколо високих столів і пили з величезних кухлів. Татусь дозволяв нам пити піну, бо вона йому не подобалася. Мені ж подобалося те, що щойно він заходив, кілька типів відразу ж бігло його привітати. Він казав, а інші слухали. Ми ж з Хеньо слідкували за речами. Коли ніхто не бачив, я підбирав недопалки. Але ніяким чином ми не могли перешкоджати дорослим.

Після "Лігва Дракона" таткові або вже було досить, або він прагнув ще. Ми поверталися до Ячковіц. Мама чекала з вечерею. Тато, поївши, брав хліб, ковбасу, цибулю та пляшку і йшов до батька Ромека. Той вже чекав з тим же самим. У нього також була губна гармошка, такий собі акордеон. Вони співали та пили. Тато приходив додому та валився в ліжко, а коли мама роздягала його, він уже спав. Як не дивно, він погано спав, коли був п'яний. Вставав посеред ночі, набирав розсіл, дивився на курей, знову лягав, але більше не засинав.

Одного разу він сильно випив, прокинувся посеред ночі, як завжди, і одразу пішов до курей. Він натягнув онучі, взув гумові чоботи та пішов. Було непроглядно темно, як я вже розповідав, і мій п'яний батько помилково відкрив двері і, замість того, щоб йти до курника, пішов до комори, впав зі сходів і наткнувся на циркулярну пилку. Нерухому, але гостру. Ця пилка, пане, пробила йому стегнову аорту, прямо в паху і вище. Тепер ви розумієте, чи не так? Тепер розумієте.

Тіло знайшов мій Хеньо. Власне, з того жахливого ранку я пам'ятаю лише його плач і мою матір, яка, лише татка поклали на наш стіл, почала чистити його офіцерські чоботи. Вона шкодувала, що він ніколи не дозволяв їй до них торкатися. Як вона тепер їх чиститиме? Вона постійно скаржилася на збентеження, яке він їй завдав своїм раптовим відходом. На її думку, мій батько не міг винести думки про смерть. Він був скандально не готовий до цієї смерті.

До похорону татко пролежав в халупі. Труна, кольору деревини, було обкладено гілочками барвінку. Під головою у татка були освячені трави, горіли свічки, люди в чорному товпилися навколо, а в кутку мовчки сидів пригнічений Хенєк. Він намагався не плакати, ніби боявся, що тато встане з дощок і насварить його за сльози. Через три дні його віднесли до церкви, на цвинтар в Олаві, той самий, де зараз лежить Хеньо. У тата був моряцький похорон, як і у всіх тут. Цвинтар підмокав, у свіжовикопаних могилах стояла вода, і з цим нічого не могли вдіяти. Могильники опустили татову труну, вона зробила сплеск, повільно опустилася, і на цьому все.