Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 52)

Бовуар розгорнув папку й пролистав вміст. Там були чернеткові замальовки Джейн Ніл із окружного ярмарку, які вона робила ще з 1943 року.

— Навіщо ви їх узяли?

— Узяли? Хто казав про «взяли»? Тітка Джейн подарувала їх нам, — сказала Йоланда найпереконливішим голосом агента з нерухомості, що говорить потенційним покупцям: «Дах майже новий».

Бовуар не купився.

— І ви приклеїли їх за тим естампом з маяком?

— Вона сказала нам тримати їх далі від світла, — сказала Йоланда голосом, яким зазвичай говорила: «Труби не свинцеві».

— Чому б просто не заклеїти їх шпалерами?

Андре встиг реготнути, перш ніж Йоланда змусила його замовкнути.

— Гаразд, забирайте їх, — скомандував Бовуар.

Час наближався до ланчу, і йому кортіло випити пива та з’їсти бутерброд.

— А хлопчик? — запитала Лакост, підігруючи Бовуару. — Він неповнолітній. Не може залишатися тут без батьків.

— Викличте службу у справах дітей.

— Ні!

Йоланда схопила Бернара й спробувала обійняти його. Вони не підуть! Сам Бернар не здавався засмученим думкою про прийомну сім’ю. Андре ж мав такий вигляд, ніби вважав, що це може бути непоганою ідеєю. А Йоланду ледве параліч не розбив.

— Або ви можете сказати нам правду прямо зараз, — мовив Бовуар, наче попереджав: «Раджу вам внести свою пропозицію, поки господарі не передумали».

Він підняв папку. Почасти він почувався кепсько через те, що використав Бернара, але вирішив, що якось це переживе.

І тут усе випливло на поверхню. Йоланда знайшла папку на журнальному столику в будинку тітки Джейн. На видноті. Йоланда описала це так, ніби вона знайшла модний журнал. Вона хотіла кинути її у вогонь, але вирішила з поваги й любові до дорогої тітки Джейн зберегти малюнки.

— Навіщо ви їх узяли? — повторив Бовуар, йдучи до дверей.

— Гаразд, гаразд. Я подумала, що вони чогось варті.

— Я гадав, ви терпіти не могли мистецтва своєї тітки.

— Яке мистецтво, не верзіть дурниць, — відповів Андре. — Я подумав, що міг би продати їх її друзям, може, Бену Гедлі.

— Навіщо йому їх купувати?

— Ну, в нього купа грошей, і, можливо, якщо я пригрожу спалити малюнки, він захоче їх урятувати.

— Але навіщо виносити їх із дому? Чому б не тримати ескізи там?

— Тому що вони мені огидні, — Йоланда змінилася на виду. Весь грим світу (а вона була дуже близька до того, щоб використати його весь) не зміг би приховати цього бридкого обличчя.

В одну мить вона перетворилася на злісну жінку середнього віку, спотворену й гротескну, як скульптура з металу. Уся в іржі та гострих краях. Навіть Бернар відсторонився від неї.

— Вони були потрібні мені там, де я знала, що ніхто їх не побачить.

Бовуар заповнив бланк-розписку про отримання папки й передав Йоланді; та взяла його своєю наманікюреною рукою так, наче він передав їй клаптик туалетного паперу.

Клара перестала чекати, поки її будиночок на дереві заговорить, і вирушила до будинку Джейн, щоб продовжити працювати. Вона почала сприймати роботу Джейн як шедевр. Одну гігантську фреску, як Сікстинська капела у Ватикані або «Таємна вечеря» Да Вінчі. Вона провела це порівняння без вагань. Робота Джейн відображала те саме, що ці шедеври. Благоговіння. Творіння. Здивування. Палке бажання. А у випадку Джейн — навіть реєстрування.

Бен не зміг би рухатися повільніше, якби навіть спробував. І все ж Клара нагадувала собі, що це не має значення. Рано чи пізно все відкриється.

— Боже мій, це катастрофа, — голос Рут пролунав гучно і дзвінко. Клара піднялася з підвалу зі своїм відром. Рут і Ґамаш стояли посередині вітальні. Побачивши Бена, який розсівся біля столу, Клара трохи засмутилася.

— Це ти зробив? — запитала Рут.

— Я допоміг відновити розпис. Малюнки зробила Джейн.

— Ніколи не думала, що скажу це, але я на боці Йоланди. Прикрий їх.

— Я хочу тобі дещо показати. — Клара взяла Рут під лікоть і підвела її до дальньої стіни. — Поглянь на це.

Безсумнівно, то була Рут у дитинстві. Вона стояла в приміщенні школи й тримала свою матір за руку. Маленька Рут, висока й витрішкувата, шкільні підручники замість ніг. Ноги-енциклопедії. А у волоссі танцювали поросята, що може означати одне з двох.

— У мене в дитинстві були косички, як свинячі хвостики, — сказала Рут, мабуть, прочитавши її думки.

Але, на думку Клари, Джейн хотіла сказати, що вже тоді Рут була дурна й уперта. Інші діти сміялися, але одна дівчинка йшла до неї, розкривши обійми. Рут стояла як зачарована перед стіною Джейн:

Джейн мене поцілувала,

Зістрибнувши спритно з ґанку.

Ґанку того вже не стало.

Часе, не кради хоч згадку.

Хай старий, немає сили,

Доля завжди оминала,

Але гріє спомин милий:

Джейн мене поцілувала.

Рут прочитала вірш пошепки, але в тихій кімнаті його почули.

— Лей Гант[113]. «Рондо». Єдиний вірш, про який я шкодую, що не сама його написала. Я не думала, що Джейн пам’ятає, не думала, що це щось для неї значило. Це був мій перший день тут, коли мій батько приїхав працювати на млину. Мені було вісім років, я була новенька, висока й негарна, як бачите, і не надто мила навіть тоді. Та коли я зайшла до школи, перелякана, Джейн пройшла через увесь коридор і поцілувала мене. Вона навіть не знала мене, але для неї це не мало значення. Джейн поцілувала мене, коли ми зустрілися.

Ніжно-блакитні очі Рут заблищали, вона перевела подих і обвела кімнату довгим поглядом. Потім повільно похитала головою і прошепотіла:

— Це неймовірно. О Джейн, мені так шкода.

— Шкода чого? — запитав Ґамаш.

— Шкода, що вона не знала про нашу любов, яка була досить сильною, щоб вона могла нам у цьому довіритися. Шкода, що вона відчувала, що повинна приховувати це від нас. — Рут засміялася, та якось невесело. — А я думала, що тільки мені болить. Яка я дурепа!

— Я вважаю, що ключ до вбивства Джейн ховається тут, — сказав Ґамаш, дивлячись, як літня жінка кульгає по кімнаті. — Гадаю, її вбили, бо вона збиралася всім це показати. Я не знаю причину, але вона тут. Ви знали її все життя, і я хочу, щоб ви сказали мені, що ви тут бачите. Що вас вразило, які закономірності ви бачите, чого ви не бачите…

— Для початку, ми не бачимо більшої частини розпису нагорі, — сказала Клара й помітила, як здригнувся Бен.

— Гаразд, намагайтеся якомога більше часу приділяти цій роботі.

— Не знаю, — мовила Рут. Я маю виступити зі зверненням на сесії Організації Об’єднаних Націй, а ти, Кларо, хіба не отримуєш Нобелівську премію?

— Так, премію в галузі мистецтва.

— Я скасував обидва заходи, — сказав Ґамаш, вважаючи, що маленька Руті Зардо погано впливає на Клару.

Вони усміхнулися й кивнули. Бен і Клара повернулися нагору, а Рут походжала вздовж стін, розглядаючи зображення й час від часу улюлюкаючи, коли якесь здавалося їй особливо влучним. Ґамаш сів у велике шкіряне крісло біля каміна й налаштувався на сприйняття мистецтва Джейн.

Сюзанна забрала Метью пізно ввечері від його сестри в Ковансвілі, де він залишався, доки Офіс опікунів Квебеку не закінчив своє розслідування. Незважаючи на те, що Філіпп відмовився від своїх звинувачень у жорстокому поводженні, Офіс опікунів був зобов’язаний усе перевірити. Він нічого не знайшов. У глибині душі Метью був розчарований. Звісно, не тим, що його виправдали. Але було завдано стільки шкоди, що йому хотілося, аби вони зробили публічну заяву, що насправді він був чудовим батьком. Добрим, співчутливим, надійним батьком. Люблячим батьком.

Він давно вже пробачив Філіппа, він навіть не хотів знати, чому Філіпп так учинив. Але стоячи зараз на кухні, де минуло стільки днів народжень і зворушливих різдвяних ранків, де було приготовлено стільки «сморів»[114] і хрусткого шоколадно-кокосового печива, він знав, що життя вже ніколи не буде колишнім. Занадто багато було сказано і зроблено. Він також знав, що, попрацювавши, можна було б зробити його кращим. Питання було в тому, чи готовий Філіпп докласти зусиль? Півтора тижня тому, у гніві, він чекав, щоб син прийшов до нього. Це було помилкою. Тепер він сам ішов до сина.

— Так? — пролунала похмура відповідь на його невпевнений стук.

— Можна зайти? Я хотів би поговорити з тобою. Тільки без крику. Просто прояснити ситуацію, добре?

— Як скажеш.

— Філіппе, — Метью сів на стілець біля столу й повернувся обличчям до хлопчика, який лежав на своєму зім’ятому ліжку, — я зробив щось, що завдало тобі болю. Моя проблема в тому, що я не знаю, що саме. Я зламав собі голову. Це через підвал? Ти злишся, бо доводиться прибирати в підвалі?