Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 51)
У Клари потемніло в голові, як це завжди бувало під час суперечок. Її трусило, і вона ледве не втратила контроль. Вона заплатила за свій спалах гніву тим, що була змушена вислухати низку звинувачень і погроз. Як не дивно, та лють Йоланди була такою огидною, що Клара відчула, як її власний гнів послабшав.
— Чому саме такі шпалери? — запитала вона побагровілу Йоланду.
— Жахливі, правда? Здалося доречним закрити одне страхіття іншим. До того ж вони були дешеві.
Двері грюкнули. Клара зрозуміла, що все ще тримає конверт, тож просунула його у шпарину під дверима. Готово. Востаннє, заради Джейн. З’ясувалося, що протистояти Йоланді не так уже й важко, зрештою. Усі ці роки вона мовчки терпіла підступні, а іноді відверті напади Йоланди, а тепер побачила, що можна дати відсіч. Клара запитала себе, чи знала Джейн, що це станеться, коли адресувала конверт Йоланді. Що саме Клара буде тією, хто його доставить. Що Йоланда відреагує так, як завжди реагувала на Клару. І що вона дала Кларі останній шанс постояти за себе.
Виходячи з ідеального мовчазного будинку, Клара подякувала Джейн.
Йоланда побачила, як з’явився конверт. Розкривши його, вона знайшла одну гральну карту. Чирвову кралю. Ту саму, яку тітка Джейн викладала на кухонний стіл на ніч, коли маленька Йоланда приїздила до неї і тітка Джейн обіцяла, що вранці ця карта буде іншою. Вона зміниться.
Йоланда знову зазирнула в конверт. Напевне, там було ще щось? Якийсь спадок від тітки? Чек? Ключ від банківської скриньки? Але конверт був порожній. Йоланда оглянула карту, намагаючись пригадати, чи це та сама, з її дитинства. Чи були мітки на мантії кралі ті ж самі? Скільки очей у неї було — одне чи двоє? «Ні, — зробила висновок Йоланда. — Це була інша карта». Хтось їх підмінив. Її знову обдурили. Коли вона пішла взяти відро, щоб вимити ґанок, де стояла Клара, вона кинула чирвову кралю у вогонь.
Нікчемниця.
Розділ дванадцятий
— Йоланда Фонтейн і її чоловік Андре Маленфан, — сказав Бовуар, записуючи їхні імена акуратними великими літерами на аркуші паперу.
Було 8:15 ранку вівторка, минуло майже півтора тижня після вбивства. Слідчі переглядали список підозрюваних. Перші двоє були очевидні.
— Хто ще?
— Пітер і Клара Морров, — сказала Ніколь, відірвавшись від закарлюк, які вона малювала у своєму нотатнику.
— Мотив? — запитав Бовуар, занотовуючи.
— Гроші, — відповіла Лакост. — Їм бракує грошей. Або бракувало. Зараз вони, звісно, багаті, але перед смертю міс Ніл вони були практично жебраками. Клара Морров скромного походження, тому вона звикла бути ощадливою з грошима, але не Пітер. Він хлопець із «Золотої милі»[110], за народженням і вихованням. Монреальський аристократ. Найкращі школи, бал до дня Святого Андрія[111]. Я розмовляла з однією з його сестер у Монреалі. Вона була обачною, як тільки люди її кола можуть бути, але чітко дала зрозуміти, що сім’я не в захваті від його вибору кар’єри. Звинувачували в цьому Клару. Вони хотіли, щоб Пітер вів бізнес. Сім’я, принаймні його мати, вважає його невдахою. Шкода, бо, за канадськими мистецькими стандартами, він — зірка. Минулого року продав картин на десять тисяч доларів, але це все одно за межею бідності. Клара продала десь на тисячу доларів. Вони живуть економно. Їхня машина потребує капітального ремонту, як і їхній будинок. Узимку вона викладає мистецтво, щоб оплачувати рахунки, та іноді вони беруться за реставрацію творів мистецтва. Вони ледве зводять кінці з кінцями.
— Його мати ще жива? — запитав Ґамаш, намагаючись зробити кілька швидких підрахунків.
— Їй дев’яносто два, — відповіла Лакост. — Судячи з усього, скелет, але дихає. Стара карга. Мабуть, переживе їх усіх. Сімейні перекази свідчать, що одного ранку вона знайшла свого чоловіка поруч із собою мертвим, проте перевернулася й заснула. Навіщо завдавати собі клопоту?
— У нас є лише слова місіс Морров, що вони не знали, що було в заповіті, — сказав Бовуар. — Міс Ніл могла сказати їм, що вони все успадкують,
— Якби їм були потрібні гроші, хіба вони не пішли б до міс Ніл по позику, замість того щоб убивати її? — запитав Ґамаш.
— Можливо, вони так і зробили, — сказав Бовуар. — А вона відмовила.
І в них був найкращий шанс заманити її до лісу. Якби Клара чи Пітер зателефонували їй о 6:30 ранку й попросили про зустріч без собаки, вона б пішла. Без жодних запитань.
Ґамаш мусив погодитися.
— А ще, — Бовуар був явно в ударі, — Пітер Морров — вправний стрілець. Його спеціалізація — старовинні дерев’яні рекурсивні луки. Він каже, що стріляє лише по мішенях, але хтозна? До того ж, як ви дізналися, замінити спортивний наконечник на мисливський досить легко. Він міг узяти їх у клубі, убити її, почистити спорядження і повернути його. І навіть якби ми знайшли його відбитки чи волокна, це б нічого не означало. Він же постійно користувався тим спорядженням.
— Він був у журі, яке обрало її роботи, — підтверджувала гіпотезу Лакост. — Припустімо, він міг заздрити їй, побачивши її потенціал і, я не знаю, завестися чи щось таке.
Вона замовкла. Ніхто з них не бачив, щоб Пітер Морров «заводився». Але Ґамаш знав, що людська психіка складна. Іноді люди реагували, не знаючи чому. І часто ця реакція набувала характеру агресії — фізичної чи емоційної. Цілком можливо, що Пітер Морров, який усе життя бився зі своїм мистецтвом і домагався схвалення своєї сім’ї, побачив блиск у роботах Джейн Ніл і не зміг цього витримати. Його поглинула заздрість. Це було можливо, не ймовірно, а просто можливо.
— Хто ще? — запитав Ґамаш.
— Бен Гедлі, — відповіла Лакост. — Він також добрий стрілець, із доступом до зброї. І міс Ніл йому довіряла.
— Але без мотиву, — сказав Ґамаш.
— Принаймні не гроші, — визнала Лакост. — Він має мільйони. Усе успадкував від матері. До того він жив на щедре утримання.
Ніколь фиркнула. Вона ненавиділа цих діточок, які жили на «трастові фонди» й нічого не робили у своєму житті, окрім того, що чекали на смерть матусі й татуся.
Бовуар вирішив проігнорувати її пирхання.
— Чи міг у нього бути інший мотив, окрім грошей? Лакост, є що-небудь у паперах, які ви знайшли в будинку Джейн Ніл?
— Нічого.
— Жодного щоденника?
— Хіба що щоденник, де вона склала список людей, які бажали її смерті.
— То могли б і згадати про це. — Бовуар посміхнувся.
Ґамаш подивився на список підозрюваних. Йоланда й Андре, Пітер, Клара і Бен Гедлі.
— Хтось іще? — Бовуар уже загортав свій блокнот.
— Рут Зардо, — додав Ґамаш і пояснив свої міркування.
— Отже, її мотивом, — сказала Лакост, — було завадити Джейн розповісти всім про те, що вона зробила. Чи не було б простіше вбити Тіммер, щоб змусити її замовкнути?
— Взагалі-то, так, і це мене турбує. Ми не знаємо, чи Рут Зардо не вбила Тіммер Гедлі.
— І Джейн дізналася про це? — запитала Лакост.
— Або запідозрила. Гадаю, вона була з тих, хто пішов би прямо до Рут і запитав про свої підозри. Вона, напевне, думала, що то вбивство з милосердя, позбавлення подруги від страждань.
— Але Рут Зардо взагалі-то не могла випустити стрілу, — зауважив Бовуар.
— Так. Але вона могла звернутися по допомогу до когось, хто міг і зробив би що завгодно. За певну плату.
— Маленфан, — сказала Бовуар із якоюсь похмурою радістю.
Клара сиділа у своїй студії з ранковою кавою, втупившись у ящик. Він усе ще стояв там, тільки тепер уже на чотирьох ніжках, зроблених із гілок дерев. Спочатку вона бачила його на одній нозі, наче на стовбурі дерева. Як той скрадок. Цей образ прийшов до неї в лісі під час ритуалу, коли вона озирнулася і побачила його. Такий ідеальний і доречний образ. Коли скрався і нічого не бачиш. Символ людини, яка ховається і сама стає сліпою — не помічає жорстокості свого вчинку, краси своєї жертви. Зрештою, ідеальне слово для засідки. Скрадок. Останніми днями Клара здавалася собі сліпою. Убивця Джейн був серед них, це було очевидно. Та хто? Чого вона не бачила?
Але ідея з одним стовбуром не спрацювала. Ящик був хитким і ненадійним. Тож вона додала інші ніжки, і те, що було схованкою на дереві, тепер було схоже на будиночок на довжелезних палях. Але однаково щось було не так. Тепліше. Але чогось вона не бачила. Як завжди, стикаючись із такою проблемою, Клара намагалася очистити свій розум і чекала, доки ідея витвору її не осяє.
Бовуар і агент Лакост обшукували будинок Маленфана. Лакост була готова до бруду, до смороду — такого густого, що його можна було навіть побачити. Вона не була готова до цього. Вона стояла в спальні Бернара, і їй стало зле. Усе було ідеально: ані брудної шкарпетки, ані тарілки із застиглою їжею. Її дітям не було й п’яти, а їхні кімнати вже мали вигляд і запах, як пляж під час відпливу. Цьому хлопчику було скільки? Чотирнадцять? І в його кімнаті пахло лимонною свіжістю? Лакост відчула, що її нудить. Одягнувши рукавички й почавши пошуки, вона подумала, а чи не буде в підвалі труни, де він спить.
За десять хвилин вона дещо знайшла, щоправда, не те, що очікувала. Вона вийшла з кімнати Бернара до вітальні, намагаючись не потрапити на очі хлопцю. Згорнувши документ, вона непомітно поклала його до своєї сумки для доказів. Утім, не настільки непомітно, щоб Бернар не побачив. Вона вперше угледіла на його обличчі страх.
— Поглянь-но, що я знайшов. — Бовуар вийшов із іншої спальні, тримаючи в руках велику картонну папку. — Досить дивно, — сказав він, дивлячись прямо в кисле обличчя Йоланди й на пісний вираз Андре, — але це було приклеєно на звороті картини у вашій спальні.