Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 46)

Бовуар вийшов з їхнього будинку з бажанням зателефонувати дружині й сказати їй, як сильно він її кохає, а потім розповісти, у що він вірить, про свої страхи, надії та розчарування. Поговорити про щось справжнє і значуще. Він набрав номер на своєму стільникові й почув її голос. Але слова застрягли десь глибоко в горлі. Натомість він сказав їй, що погода прояснилася; а вона розповіла йому про фільм, який узяла напрокат. Потім вони обоє поклали слухавку.

Повертаючись до Трьох Сосен, Бовуар відчув запах, що увібрав його одяг. Поліроль із запахом лимона.

Він знайшов шефа, який стояв біля будинку міс Ніл, затиснувши в долоні ключ. Ґамаш чекав на нього. Нарешті, рівно за тиждень після смерті Джейн Ніл, двоє чоловіків увійшли до її будинку.

Розділ одинадцятий

— Tabarnacle, — прошепотів Бовуар після паузи, коли в них обох перехопило дихання, — Господи Ісусе!

Застиглі, вони стояли на порозі вітальні Джейн. Наче не в змозі відвести очей від особливо жахливого нещасного випадку. Але те, що так міцно прикувало їхні погляди, не було простою випадковістю, це було щось агресивніше, злісніше.

— На місці Джейн Ніл, я б теж не пускав сюди людей, — сказав Бовуар, повертаючи собі свій звичайний голос. На мить. — Sacré[102].

Вітальня Джейн приголомшувала їх своїм кольором. Величезні квіти Тімоті Лірі[103], психоделічні тривимірні сріблясті вежі та гриби наступали й відступали, величезні жовті смайлики марширували навколо каміна. Це був справжній парад несмаку.

— Лайно, — прошепотів Бовуар.

Кімната світилася в сутінках, що згущувалися. Навіть стеля між старими балками була обклеєна шпалерами. Це був більше, ніж жарт, це була пародія. Будь-якому поціновувачу квебецької спадщини або архітектури стало б у цій кімнаті кепсько, і Ґамаш, який був і тим, і іншим, відчув, як нудота підступає до горла.

Такого він не очікував. Зіткнувшись із цією какофонією фарб, він не міг пригадати, чого саме очікував, але точно не цього. Він відірвав погляд від маніакальних смайликів і змусив себе подивитися вниз, на широку дощату підлогу, зроблену з деревини, яку вручну витесала людина, рятуючись від зими двісті років тому. Такі підлоги були рідкістю, навіть у Квебеку, і дехто, і Ґамаш також, вважав їх витворами мистецтва. Джейн Ніл пощастило жити в одному з крихітних оригінальних будинків із польового каменю, буквально витягнутого із землі під час розчищення ділянок для землеробства.

Володіти таким будинком означало бути хранителем історії Квебеку.

З жахом Ґамаш перевів очі зі стін на підлогу.

Вона була пофарбована в рожевий колір. Глянцево-рожевий.

Він застогнав. Бовуар, який стояв поруч, уже був готовий торкнутися руки старшого інспектора, щоб підтримати його. Він розумів, який це був удар для будь-якого любителя спадщини. Це було святотатство.

— Навіщо? — запитав Ґамаш, але смайлики залишилися німими. Так само мовчав Бовуар. Він не мав відповіді, але «les Anglais» його завжди дивували. Ця кімната була ще одним прикладом їхньої незбагненної поведінки. Коли мовчання затягнулося, Бовуар відчув, що зобов’язаний босу принаймні спробою відповіді.

— Можливо, їй потрібні були зміни. Хіба не так більшість антикварних речей опинилася в чужих домівках? Наші дідусі та бабусі продавали їх багатим англійцям. Позбувалися соснових столів, шаф і латунних ліжок, щоб купити мотлох із каталогу Ітона[104].

— Це правда, — погодився Ґамаш. — Саме так воно й відбувалося шістдесят, сімдесят років тому, але поглянь сюди! — він показав на кут. Дивовижний сосновий креденс із різьбою у формі трикутникових граней діаманта, оригінального молочного кольору, був заставлений квебецькою керамікою ХІХ століття Port Neuf. — І туди. — Ґамаш показав на величезний дубовий валлійський комод. — А оце, — він підійшов до приставного столика, — копія столу у стилі Людовіка ХIV, виготовленого вручну теслею, який вивчав цей стиль і намагався відтворити його. Така річ майже безцінна. Ні, Жане Ґі, Джейн Ніл зналася на антикваріаті й любила його. Я не можу уявити, навіщо їй було збирати ці речі, а потім брати й фарбувати підлогу. Але я не про це питав. — Ґамаш повільно розвернувся, оглядаючи кімнату. Він відчув пульсацію у правій скроні. — Мені було цікаво, чому міс Ніл не пускала сюди своїх друзів.

— Хіба це не очевидно? — запитав здивований Бовуар.

— Ні, не очевидно. Якщо вона так усе облаштувала, то, мабуть, їй подобався цей стиль. Вона точно не соромилася б. Тож навіщо приховувати? Припустімо навіть, що це зробив хтось інший, наприклад, її батьки, у ті часи, коли такі речі були…

— Не хочеться визнавати, але ті часи повернулися. — Бовуар щойно купив лавову лампу, але не думав розповідати зараз про це шефові.

Ґамаш підняв руки й потер обличчя. Опустивши руки, він знову опинився в кімнаті, повній психоделічних фантазій. От лайно!

— Гаразд, просто скажімо, що це зробили її старі і, ймовірно, божевільні батьки, а вона з якихось причин не стала нічого змінювати, наприклад, через фінанси чи вірність їм, щось на кшталт цього. Насправді це досить жахливо, але не так щоб зовсім погано. У гіршому випадку соромно, але не ганебно. Щоб десятиліттями не пускати друзів у серце свого будинку, має бути вагоміша причина, ніж просто сором.

Обидва чоловіки знову озирнулися. Бовуар мусив визнати, що кімната мала прекрасні пропорції. Але це все одно, що сказати, що дівчина на побаченні наосліп мала добрий характер. Тобі однаково не захочеться познайомити її зі своїми друзями. Бовуар чудово розумів, що відчувала Джейн Ніл. Він подумав, що, мабуть, поверне лавову лампу.

Ґамаш повільно пройшовся кімнатою. Чи було тут щось таке, чого він не мав би бачити? Чому Джейн Ніл, жінка, яка любила своїх друзів і довіряла їм, не пускала їх у цю кімнату? І чому вона змінила свою думку за два дні до вбивства? Яку таємницю зберігала ця кімната?

— Нагору? — запропонував Бовуар.

— Після тебе. — Ґамаш зупинився і подивився на сходи, що піднімалися із задньої частини вітальні. Сходова клітка також була обклеєна шпалерами, цього разу бордового кольору з оксамитовим ефектом. Сказати, що вони не гармоніювали з квітами, означало б припустити, що існують шпалери, які до них пасували б. Проте з усіх кольорів і стилів, які можна було обрати, ці були найгіршими. Сходова клітка тягнулася нагору, схожа на запалене горло. Сходинки також були пофарбовані. Це розбивало серце Ґамаша.

На скромному другому поверсі була велика ванна кімната і дві просторі спальні. У спальні, що здавалася хазяйською, стіни були темно-червоного кольору. Друга кімната була пофарбована в темно-синій колір.

Але в будинку чогось бракувало.

Ґамаш спустився на перший поверх і обшукав вітальню, потім повернувся на кухню і в передпокій.

— Ні мольберта, ні фарб. Ні студії. Де ж вона малювала?

— Як щодо підвалу?

— Звичайно, спустись і перевір, але я можу тобі гарантувати: художник не буде малювати в підвалі без вікон.

Хоча, якщо подумати, робота Джейн Ніл якраз наче й була зроблена в темряві.

— Там є фарби, але немає мольберта, — сказав Бовуар, виходячи з підвалу. Її студія була не в підвалі. — І ще один момент. — Йому подобалася власна здатність бачити те, що не помітив шеф. Ґамаш повернув до нього зацікавлене обличчя. — Картини. Тут немає жодної картини на стінах. Ніде.

Обличчя Ґамаша не приховувало здивування. Бовуар мав рацію. Ґамаш покрутився, оглядаючи стіни.

Нічого.

— Нагорі теж?

— Нагорі теж.

— Я просто не можу збагнути. Усе це дивно — шпалери, пофарбовані кімнати й підлога, відсутність картин. Але не настільки дивно, щоб вона не пускала сюди своїх друзів.

Утім, тут є дещо, чого вона не воліла нікому показувати.

Бовуар плюхнувся на великий диван і роззирнувся. Ґамаш розвалився в шкіряному кріслі, склавши пальці на животі «в будиночок», і замислився. За кілька хвилин він підвівся на ноги й пішов униз. Недооблаштований підвал був захаращений — там валялися картонні коробки, стояла стара чавуна ванна, холодильник із винами. Він витягнув одну пляшку. Виноградники Данхемів, вино вважають досить непоганим. Поставивши пляшку на місце, він зачинив холодильник і розвернувся. Ще одні двері вели до її до шафи з консервацією. Каштанове желе, яскраво-червоні та фіолетові джеми, темно-зелені мариновані огірки з кропом. Він поглянув на дати: деякі банки стояли з минулого року, більшість цьогорічні. Нічого разючого. Нічого ненормального. Нічого такого, чого він не знайшов би в підвалі своєї матері після її смерті.

Він зачинив двері й зробив крок назад. Саме тоді, як його спина торкнулася грубої стіни підвалу, щось уп’ялося в його черевик. Міцно. Відчуття водночас шокувало й здалося знайомим.

— Tabarnacle! — вилаявся він.

Нагорі почулися кроки, що наближалися до дверей підвалу. За мить з’явився Бовуар, його рука лежала на кобурі з револьвером.

— Що? Що таке?

Він так рідко чув, як шеф лаявся, що це справило ефект сирени. Ґамаш показав на свою ногу. До його черевика причепилася маленька дерев’яна дощечка.

— Досить велика миша, — посміхнувся Бовуар.

Ґамаш нахилився і зняв мишоловку. Вона була намазана арахісовим маслом, щоб привабити мишей. Він витер залишки масла з черевика й озирнувся. На очі потрапили інші пастки, вишикувані вздовж стіни.

— Парочка впіймалася, — сказав Бовуар, указуючи на кілька перевернутих пасток, із-під яких стирчали маленькі хвостики й стиснуті в кулачки лапки.