Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 48)

«Яка жахлива, зациклена на собі жінка», — подумала Ніколь, озираючись у пошуках чогось їстівного. А потім Ніколь раптом зрозуміла: вона хоче пісяти.

— Можна скористатися вашим туалетом?

Будь вона проклята, якщо скаже цій жінці «будь ласка».

— Ви його знайдете.

Ніколь відчиняла кожні двері на першому поверсі, бачила книги, журнали, але туалету ніде не було. Тоді вона піднялася сходами і знайшла там єдину в будинку вбиральню. Спустивши воду, вона повернула кран, удаючи, що миє руки, і глянула в дзеркало. На неї дивилася молода жінка, підстрижена під боб-каре. А ще було видно якийсь напис, мабуть, черговий клятий вірш. Вона нахилилася ближче й побачила папірець, приліплений до дзеркала. На ньому було написано: «Ти дивишся на проблему».

Ніколь одразу ж почала обшукувати місце позаду себе, що відображалося у дзеркалі, бо проблема була вочевидь там.

— Тіммер Гедлі сказала вам, що знає, що ви зробили?

Рут давно замислювалася, чи доведеться їй коли-небудь почути це запитання. Вона сподівалася, що ні. Але ось воно пролунало.

— Так. Того дня вона померла. І вона сказала мені, що думала. Вона була досить прямолінійною. Я дуже поважала Тіммер. Важко чути, як людина, якою ти захоплюєшся і яку поважаєш, говорить такі речі, надто тому, що Тіммер помирала й не було жодного способу якось це загладити.

— Що ви зробили?

— Це було в другій половині дня, перед ходою, і Тіммер сказала, що хоче побути на самоті. Я почала пояснювати, але вона втомилась і сказала, що їй треба відпочити і що я можу піти подивитися на ходу й за годину повернутися. Тоді ми змогли б поговорити. Коли я повернулася, рівно за годину, вона була мертва.

— Місіс Гедлі сказала Джейн Ніл?

— Я не знаю. Думаю, можливо, вона збиралася, але відчула, що спочатку має сказати щось мені.

— Ви розповіли міс Ніл?

— Чого б це я мала казати? Це було давно. Джейн, напевне, давно забула.

Ґамашу було цікаво, скільки зараз у ній було тієї Рут Зардо, яка намагалася переконати в цьому саму себе. Його це, звісно, не переконало.

— У вас є якісь ідеї, хто міг бажати смерті міс Ніл?

Рут склала обидві руки на ціпку й обережно сперлася підборіддям на руки. Вона подивилася повз Ґамаша. Нарешті, після хвилини мовчання, вона заговорила.

— Я вже казала вам. На мою думку, її смерті міг хотіти один із тих трьох хлопців, які кидали послід. Вона збентежила їх. Я досі вважаю, що ніхто не зрівняється у винахідливості з підлітком, який виношує помсту. Але для цього часто потрібен час. Кажуть, що час лікує. Гадаю, це дурниці, час нічого не робить. Він зцілює, тільки якщо людина цього хоче. Я бачила, як час у руках хворої людини тільки погіршує ситуацію. Якщо їй дати досить часу, вона роздумує, обмірковує і перетворює незначну подію на катастрофу.

— Ви думаєте, що саме так і сталося?

Судження Рут Зардо настільки збігалися з його власними, що здавалося, ніби вона читала його думки. Але чи усвідомлювала вона, що це робить її ідеальною підозрюваною?

— Можливо.

Коли вони поверталися через село, Ніколь розповіла Ґамашу про наліпку на дзеркалі Рут і про її власний обшук, який виявив шампунь, мило та килимок для ванни. Упевненість Ніколь у тому, що Ґамаш нічого не тямить у справі, утвердилася — він лише розсміявся.

— Почнімо! — сказала Соланж Френетт за кілька хвилин після того, як прибули Ґамаш, Бовуар і Рут.

Клара й Пітер уже сиділи там.

— Я зателефонувала до Нотаріального департаменту Квебеку, і вони перевірили офіційно зареєстровані заповіти. Згідно з реєстром, останню волю і заповіт міс Ніл було оформлено в цьому офісі 28 травня цього року. Її попередній заповіт був складений десять років тому. Його анульовано. Її заповіт дуже простий. Після покриття витрат на поховання й погашення будь-яких боргів, сплати заборгованості за кредитною карткою, податків і таке інше вона залишає свій будинок і все, що в ньому є, Кларі Морров.

Клара відчула, як кров відливає від її шкіри. Вона не хотіла будинку Джейн. Вона хотіла, щоб у її вухах лунав її голос, вона хотіла відчувати обійми її рук. І чути її сміх. Вона хотіла, щоб Джейн була поряд.

— Міс Ніл просить Клару влаштувати вечірку, запросити певних людей, список у заповіті, і попросити кожного з них вибрати для себе одну річ із її дому. Вона залишає свою машину Рут Зардо, а свою колекцію книг — Мирні. Решту — Кларі Морров.

— Скільки? — запитала Рут на полегшення Клари.

Кларі хотілося знати, утім, вона не хотіла здатися жадібною.

— Сьогодні вранці я зробила кілька дзвінків і підрахувала. Це приблизно чверть мільйона доларів, після сплати податків.

Здавалося, у кімнаті не залишилося повітря. Клара була не в змозі в таке повірити. Багаті. Вони будуть багаті. Проти власної волі вона малювала у своїй уяві нову машину, нову постільну білизну і смачний обід у ресторані в Монреалі. І…

— Є ще дві речі, власне, конверти. Один для вас, місіс Зардо. — Рут узяла його й кинула погляд на Ґамаша, який уважно спостерігав за всім процесом. — Інший для Йоланди Фонтейн. Хто їй передасть? — Ніхто не відповів.

— Я візьму, — сказала Клара.

На виході з нотаріальної контори старший інспектор Ґамаш підійшов до Пітера і Клари.

— Мені потрібна ваша допомога в будинку міс Ніл. У вашому будинку тепер, я так розумію.

— Я не можу навіть уявити, що колись цей будинок стане для мене чимось іншим, ніж домом Джейн.

— Сподіваюсь, що це не так, — сказав Ґамаш, злегка усміхаючись до Клари.

— Звісно, ми допоможемо, — сказав Пітер. — Що ми можемо зробити?

— Я б хотів, щоб ви обоє зайшли в будинок і просто подивилися. — Він не хотів говорити більше.

Несподівано до Клари дійшли запахи. Той безпомилковий аромат Джейн, кави та деревного диму. Ледь чутний запах свіжої випічки й мокрого собаки. І «Флоріс», її єдине дивацтво. Джейн обожнювала туалетну воду «Флоріс» і замовляла її з Лондона на кожне Різдво собі в подарунок.

Співробітники поліції Квебеку сновигали по всьому будинку, знімали відбитки пальців, брали зразки та фотографували. Було дивно бачити їх у будинку, але Клара знала, що Джейн теж була там, у проміжках між чужими людьми. Ґамаш провів Клару й Пітера через знайому кухню до розпашних дверей. До дверей, через які вони ніколи не проходили. Якась частина Клари зараз хотіла розвернутися й піти додому. Ніколи не бачити того, що Джейн так старанно приховувала від них усіх. Пройти через двері здавалося зрадою довіри Джейн, порушенням, визнанням того, що Джейн більше немає, щоб зупинити їх.

Що ж, дуже шкода. Її цікавість перемогла. Вона із силою штовхнула двері і пройшла крізь них, ніби ніколи не мала жодних сумнівів. Пройшла прямо в психодилічні спогади.

Першою реакцією Клари був сміх. Якусь мить вона стояла приголомшена, а потім почала сміятися. І сміялася. І сміялася, доки не подумала, що впісяється. Пітер незабаром не витримав і теж почав сміятися. Ґамаш, який до цього моменту бачив у кімнаті лише пародію, усміхнувся, потім хихикнув, потім засміявся і за мить реготав так сильно, що мусив витирати сльози.

— Який жахливий несмак, Бетмене, — сказала Клара Пітеру, який зігнувся навпіл, регочучи ще дужче.

— Сильно, їй-бо, сильно! — задихаючись, промовив він і встиг підняти два пальці на знак миру, перш ніж мусив покласти обидві руки на коліна, щоб підтримати тіло, яке аж підкидало. — Ти ж не думаєш, що Джейн налаштувалася на нашу хвилю, увімкнулася й вимкнулася?

— Я б сказала, що медіум тут — це послання, — Клара вказала на божевільних смайликів і сміялася, доки не заспокоїлася. Вона трималася за Пітера, обіймаючи його, щоб не сповзти на підлогу.

Кімната була не тільки надмірно абсурдною, вона приносила полегшення. За хвилину-дві вони опанували себе й піднялися нагору. У спальні Клара взяла до рук пошарпану книжку, що лежала біля ліжка Джейн. «Заскочений радістю» К. С. Льюїса. Від неї пахло туалетною водою «Флоріс».

— Я не розумію, — сказав Пітер, коли вони спустилися сходами й сіли перед каміном.

Клара нічого не могла з собою вдіяти. Простягнувши руку, вона торкнулася блискучих жовтих шпалер зі смайликами. Вони були оксамитові. Мимовільний регіт виривався назовні, і вона стримувалася, аби знову не вибухнути сміхом. Це справді було надто безглуздим.

— Чому Джейн не дозволила нам побачити цю кімнату? — запитав Пітер. — Я хочу сказати, що вона не така вже й погана.

Вони всі витріщилися на нього, не вірячи своїм очам.

— Ну, ви знаєте, що я маю на увазі.

— Я точно знаю, що ви маєте на увазі, — погодився Ґамаш. — Мені теж це цікавить. Якби вона не соромилася цього, то вона б пускала сюди людей. Якщо ж соромилася, то чому б просто не позбулася цього? Ні, я думаю, що нас відвертають усім цим, можливо, навіть навмисно.

Він зробив паузу. Можливо, саме тому тут ці жахливі шпалери. Це була хитрість, оманливий маневр, застосований навмисно, щоб відвернути їхню увагу від єдиної речі, яку Джейн хотіла приховати від сторонніх очей. Нарешті він відчув, що може дати відповідь, навіщо вона наклеїла на стіни цей огидний папір.

— У цій кімнаті є ще дещо. Предмет меблів, можливо, глиняний посуд, книга. Воно тут.

Вони вчотирьох розділилися й почали обшукувати кімнату знову. Клара попрямувала до кераміки, про яку розповідав їй Олів’є. Старі глиняні кухлі та миски, виготовлені в Квебеку — одне з перших промислових виробництв іще в 1700-х роках. Примітивні зображення корів, коней, свиней і квітів наносили губкою на грубий глиняний посуд. Це були цінні колекційні предмети, і Олів’є неодмінно верещав би від захвату. Але не було жодної потреби їх ховати. Ґамаш перевернув догори дном маленький письмовий стіл у пошуках прихованих шухляд, а Пітер тим часом уважно розглядав велику соснову скриню. Клара відкривала шухляди шафи, які були набиті мереживними серветками та сервірувальними килимками з малюнками. Вона витягла їх. То були репродукції старих картин — квебецьких пасторалей середини 1800-х років. Вона бачила їх раніше, на кухонному столі під час обідів, які влаштовувала Джейн, а також деінде. Вони були дуже поширені. Але, можливо, вони були не репродукціями? Можливо, це були оригінали? Можливо, їх змінили і внесли якийсь прихований код?