Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 35)

По той бік столу Пітер поклав ніж і виделку й витріщився на Клару. Вона не могла добре бачити вираз його обличчя, але це не було захоплення.

— Одне можна сказати напевне: хто б не вбив Джейн, він був дуже хороший мисливець із лука, — сказала вона. — Поганий не спромігся б на той постріл.

— Тут, на жаль, багато дуже добрих мисливців із лука, — сказав Бен. — Завдяки Клубу стрільби з лука.

— Навмисне вбивство, — сказав Ґабрі.

— Навмисне вбивство, — підтвердила Клара.

— Але хто міг бажати смерті Джейн? — запитала Мирна.

— Хіба тут річ не у звичайній вигоді? — запитав Ґабрі. — Гроші, влада.

— Вигода або спроба захистити те, що боїшся втратити, — сказала Мирна.

Вона слухала цю розмову і сприймала її просто як відчайдушну спробу скорботних друзів відвернутися від втрати, перетворивши її на інтелектуальну гру. Тепер вона почала замислюватися.

— Якщо те, що ви цінуєте, перебуває під загрозою, наприклад, ваша родина, спадок, робота, ваш дім…

— Ми зрозуміли, — перебила її Рут.

— Ви можете переконати себе, що вбивство виправдане.

— Отже, якщо Метью Крофт зробив це, — сказав Бен, — то це було навмисно.

Сюзанна Крофт опустила очі на свою тарілку з обідом. Застиглі мініравіолі від шеф-кухаря Боярді утворили пастоподібні грудочки в калюжі густого холодного соусу. На краю тарілки балансував шматочок пухкого сірого нарізного хліба, покладений туди більше з надією, ніж із переконанням. Надія на те, що, можливо, цей біль у шлунку мине й вона зможе шматочок відкусити.

Але він так і лежав там, цілий.

Навпроти неї Метью виклав із чотирьох квадратиків мініравіолі рівнесеньку маленьку доріжку, що пролягала через тарілку. Обабіч доріжки утворилися ставочки із соусу. Найбільше їжі діставали діти, а Метью і Сюзанна брали собі те, що залишалося. Свідомість підказувала їй, що це був благородний материнський інстинкт. Але глибоко в душі вона знала, що порціями керував більш егоїстичний інстинкт мучеництва. Непрописана, але очікувана угода з родиною. Вони були у неї в боргу.

Філіпп сидів поруч із Метью на своєму звичному місці. Його тарілка була чистою, він швидко проковтнув усі равіолі, а соус вимочив хлібом. Сюзанна подумала, чи обміняти свою недоторкану тарілку на його, але щось зупинило її руку. Вона подивилася на Філіппа — у навушниках, підключених до плеєра, із заплющеними очима, з губами, стиснутими в презирливій посмішці, що стала неодмінною для нього за останні пів року, — і вирішила, що угоду скасовано. А ще вона відчула якесь занепокоєння — ніби насправді їй не подобався її син. Любити любила, так. Мабуть. Але щоб подобався?

Зазвичай (протягом останніх кількох місяців це фактично перетворилося на звичку), Метью і Сюзанні доводилося сваритися з Філіппом, щоб змусити його прибрати плеєр. Метью сперечався з ним англійською, а Сюзанна розмовляла із сином своєю рідною французькою. Філіпп був двомовним і однаково глухим до обох мов.

— Ми — сім’я, — зауважив якось Метью, — і NSYNC[81] на обід не запрошували.

— Кого? — обурився Філіпп. — Це Емінем.

Наче це мало якесь значення. І Філіпп подивився на Метью тим своїм поглядом, у якому не було гніву чи роздратування — лише відсторонення. З таким самим успіхом Метью міг би бути… ким? Не холодильником. Здавалося, у Філіппа були добрі стосунки з холодильником, ліжком, телевізором і комп’ютером. Ні, він дивився на батька так, ніби той був NSYNC. Щось минуле. Віджиле. Ніщо.

Зрештою, Філіпп зняв навушники в обмін на їжу. Але сьогодні все було інакше. Цього вечора і мама, і тато були щасливі, що він одягнув їх і відсторонився. Він їв жадібно, так, ніби це місиво було найкращою їжею, яку йому коли-небудь давали. Сюзанна навіть відчула образу. Щовечора вона докладала всіх зусиль, аби нагодувати їх смачною домашньою вечерею. Сьогодні ввечері все, що вона змогла зробити, — це відкрити дві бляшанки з їхнього аварійного запасу й розігріти їх. І сьогодні Філіпп проковтнув їх так, ніби це була їжа для гурманів. Вона дивилася на сина й думала, чи не зробив він це навмисне, щоб принизити її.

Метью нахилився нижче до своєї тарілки і зробив доріжку з равіолей ідеально рівною. Кожен крихітний зубчик по краю одного квадратика мав лягти в заглибинку іншого. А інакше? Інакше всесвіт вибухне полум’ям, їхня плоть здується і згорить, і він побачить, як уся його сім’я помре в нього на очах за мілісекунди до його власної жахливої смерті. Багато чого залежало від шеф-кухаря Боярді.

Метью підняв голову й побачив, що дружина дивиться на нього. Вона була зачарована точністю його рухів. «Застрягла на заїкуватому десятковому дробі». Йому несподівано пригадався цей рядок. Йому він завжди подобався з того моменту, як він прочитав його в міс Ніл. Рядок був із «Різдвяної ораторії» Одена. Вона нав’язала йому ту книжку. Вона була прихильницею Одена протягом усього життя. Навіть цей громіздкий, дещо дивний твір, вона, здавалося, любила. І розуміла. Щодо себе, то він ледве подужав прочитати його, та й то з поваги до міс Ніл. Але поема йому зовсім не сподобалася. За винятком одного рядка. Він не знав, що виділяло його з-поміж стонадцяти інших рядків того епічного твору. Він навіть не знав, що він означає. До цього моменту. Він теж застряг на заїкуватому десятковому дробі.

Весь його світ застряг на ньому. Підвести очі вгору означало зустрітися віч-на-віч із бідою. А він був до цього не готовий.

Він знав, що принесе завтрашній день. Він знав і бачив, як біда наближається здалеку. Невблаганно. Без надії на порятунок, він чекав, коли вона прийде. І вона була майже на порозі їхнього будинку. Він подивився на свого сина, свого маленького хлопчика, який так змінився за останні кілька місяців. Спочатку вони думали, що це через наркотики. Його злість, погані оцінки, відмова від усього, що він раніше любив, — від футболу, кіновечорів і NSYNC. Від своїх батьків. Особливо, як здавалося Метью, від нього. Чомусь злість Філіппа була спрямована саме на нього. Метью було цікаво, що відбувається за цим сповненим ейфорії обличчям. Чи міг Філіпп знати, що на нього чекає, і радіти цьому? Ледве встиг Метью поправити равіолі, як його світ вибухнув.

Щоразу, коли в оперативному штабі дзвонив телефон, уся робота зупинялася. А він дзвонив часто. З різних підрозділів телефонували офіцери. Передзвонювали власники магазинів, сусіди, чиновники.

Старий вокзал Канадської національної залізниці ідеально підійшов для їхніх потреб. Добровільна пожежна команда допомогла розчистити місце в центрі приміщення, що, напевне, слугувало залою очікування. Блискучі панелі з лакованого дерева закривали стіни на чверть висоти, а на самих стінах висіли плакати з правилами протипожежної безпеки та минулими лауреатами Літературної премії генерал-губернатора як натяк на те, хто може бути начальником пожежної охорони. Офіцери поліції зняли ці плакати, акуратно згорнули їх у рулон і замінили на блок-схеми, карти та списки підозрюваних. Тепер це було схоже на будь-яку іншу кімнату для розслідування, тільки на старому й атмосферному залізничному вокзалі. Це був простір, який, здавалося, звик до очікування. Усі ті сотні, тисячі людей сиділи в цій кімнаті та чекали на потяги, які мали кудись відвезти їх або привезти додому їхніх близьких. А тепер чоловіки й жінки знову сиділи тут і чатували. Цього разу на звіт із лабораторії поліції Монреаля. Звіт, який відправить їх додому. Звіт, який знищить Крофтів. Ґамаш підвівся, вдав, що потягується, і почав ходити. Шеф завжди крокував, заклавши руки за спину, опустивши голову й дивлячись собі під ноги, коли йому не ставало терпіння. Тепер, коли інші вдавали, що сидять на телефонах і збирають інформацію, старший інспектор Ґамаш повільно, розміреним кроком обходив їх по колу. Неквапливо, незворушно, не зупиняючись.

Того ранку Ґамаш прокинувся ще до світанку. Його маленький дорожній будильник показував 5:55. Він завжди радів, коли годинник показував однакові цифри. За пів години потому, одягнений у свій найтепліший одяг, він навшпиньки спускався сходами до вхідних дверей готелю, коли почув шум на кухні.

— Bonjour, M. l’Inspecteur, — привітався Ґабрі, виходячи з кухні в темно-фіолетовому халаті та пухнастих капцях, з термосом у руках. — Я подумав, що ви, можливо, захочете випити кави з молоком. Візьміть із собою.

Ґамаш ледь не розцілував його.

— І, — Ґабрі витягнув з-за спини маленький паперовий пакетик, — кілька круасанів.

А за це Ґамаш був ладен побратися з ним.

— Merci, infiniment, Patron[82].

За кілька хвилин Арман Ґамаш сидів на вкритій інеєм дерев’яній лавці на луці. Протягом пів години він сидів у тихій, спокійній темряві ранку і спостерігав за тим, як мінялося небо. Чорне стало королівським синім, а потім з’явився золотавий відтінок. Синоптики нарешті вгадали. День розпочинався зі сліпучого, свіжого, чистого й холодного світанку. І село прокинулося. Один за одним у вікнах з’являлися вогні. То були кілька хвилин тиші, і Ґамаш віддавав належне кожній миті, наливаючи з термоса в маленький металевий кухоль густу, насичену café au lait і дістаючи з паперового пакета хрусткий круасан, ще теплий, нещодавно з духовки.

Ґамаш потягував каву й жував. Але здебільшого він спостерігав.

О шостій п’ятдесят у будинку Бена Гедлі увімкнули світло. За кілька хвилин можна було побачити Дейзі, яка шкутильгала по подвір’ю, виляючи хвостом. Ґамаш із власного досвіду знав, що більшість собак лизала свого господаря і виляла хвостом до останніх хвилин свого земного життя. Через вікно Ґамаш міг розрізнити рухи в будинку Бена — той готував сніданок.