Луиза Пенни – Зловісно тихе життя (страница 33)
— Справді, сер? І що б це могло бути?
— Ви дуже кмітлива, агенте.
— І це якась проблема?
— Ні. Не якась, а реальна. Ви самовдоволена й ви зарозуміла.
Ці вимовлені м’яким тоном слова вразили її гірше за напад. Ніхто раніше не наважувався так з нею розмовляти.
— Я почав з того, що згадав ваш гострий розум. Ви показали прекрасне дедуктивне мислення на сьогоднішній зустрічі.
Ніколь випросталася, заспокоєна, але насторожена.
— Але одного гострого розуму замало, — продовжував Ґамаш. Ним треба користуватися. А ви цього не робите. Ви дивитеся, утім, не бачите. Ви чуєте, та не слухаєте.
Ніколь була майже впевнена, що бачила подібний вислів на кавовій чашці в дорожньому відділку поліції. Бідолашний Ґамаш жив філософією, що вміщалася на горнятку.
— Я дивлюся і слухаю досить добре, щоб розкрити справу.
— Можливо. Побачимо. Як я вже казав, то була гарна робота, і ваш мозок чудово працює. Проте дечого бракує. Напевне, ви це відчуваєте. Вам ніколи не здається, ніби ви загубилися, ніби люди розмовляють іноземною мовою, ніби те, що відбувається, іншим зрозуміло, а вам ні?
Ніколь сподівалася, що обличчя не видало її: вона була шокована. Як він дізнався?
— Я єдиного не збагну, сер: як ви можете вичитувати мені за розкриття справи?
— Вам бракує дисципліни, — він наполегливо намагався змусити її зрозуміти, до чого він веде. — Наприклад, перед тим як ми зайшли до будинку Крофта, що я сказав?
— Я не пам’ятаю.
У глибині душі вона почала усвідомлювати, що дійсно може потрапити в халепу.
— Я велів вам слухати й мовчати. І все ж ви заговорили з місіс Крофт, коли вона прийшла на кухню.
— Ну, хтось же повинен був поставитися до неї по-доброму. Ви звинуватили мене в недоброзичливості, але це неправда.
— Я добра.
— І це все через бажання довести свою доброту? Це розслідування вбивства. Ви маєте робите те, що вам кажуть. Не може існувати один набір правил для вас, а для всіх інших — інший. Зрозуміло? Якщо вам кажуть сидіти тихо й робити нотатки, ви так і робите.
Останні кілька слів були сказані повільно, чітко, холодно. Йому було цікаво, чи усвідомлює вона, що є неабиякою маніпулянткою. Він сумнівався в цьому.
— Сьогодні вранці я назвав вам три з чотирьох речень, здатних привести нас до мудрості.
— Сьогодні вранці ви назвали мені всі чотири.
Ніколь серйозно засумнівалася в його здоровому глузді. Він дивився на неї суворо, без гніву, але явно без теплоти.
— Повторіть їх для мене, будь ласка.
— «Я не знаю». «Мені потрібна допомога». «Вибачте». «Я не пам’ятаю».
— «Я не пам’ятаю»? Звідки ви це взяли?
— Почула від вас сьогодні вранці. Ви сказали: «Я не пам’ятаю».
— Ви цілком серйозно кажете мені, ніби думали, що «Я не пам’ятаю» може бути життєвим уроком? Я, очевидно, мав на увазі, що забув останнє речення. Так, я певний, що сказав: «Я не пам’ятаю». Але згадайте контекст. Це ідеальний приклад того, що не так з вашим чудовим мозком. Ви ним не користуєтеся. Ви не думаєте. Не досить просто чути слова.
«Ось воно, — подумала Ніколь, — бла-бла-бла. Ви маєте слухати».
— Ви маєте слухати. Слова не просто падають у якийсь порожній контейнер, щоб потім повторитися відлунням. Коли місіс Крофт сказала, що в підвалі нічого немає, ви помітили, як вона це говорила, інтонацію,
— Це моє перше розслідування, — з тріумфом сказала Ніколь.
— А чому, як ви гадаєте, я сказав вам просто слухати й робити нотатки? Тому що у вас немає досвіду. Можете здогадатися, яке останнє речення?
Ніколь тепер зовсім замкнулася.
— «Я помилився».
Ґамаш підозрював, що він розмовляє сам із собою, та мусив спробувати. Усі ці речі, яких він учив Ніколь, він почув 25-річним новачком у відділку вбивств. Інспектор Комо всадовив його й розповів йому все за раз, а потім більше ніколи згадував. То був подарунок розміром із величезну гору, і Ґамаш щодня продовжував його розгортати. Він також зрозумів (ще коли слухав Комо), що цей подарунок призначений для того, щоб ним ділитися. І тому, ставши інспектором, він почав передавати ці знання і досвід наступному поколінню. Ґамаш знав, що на ньому лежала відповідальність лише за те, щоб спробувати. Що люди робили з цим далі — то вже їхня справа. Була ще одна мудрість, якою він мав поділитися.
— Сьогодні вранці я попросив вас подумати про те, як ви вчитеся. Що ви надумали?
— Я не знаю.
Йому пригадалися рядки з відомого вірша Рут Зардо: «Я просто піду якнайдалі, де вам мене ніколи не віднайти, не скривдити і не змусити говорити».
— Що? — запитала Ніколь.
Це було так несправедливо. Адже вона докладала всіх зусиль. Ходила за ним по п’ятах, навіть була готова залишитися в селі заради розслідування. І вона розкрила цю кляту справу. А чи отримала вона хоч якусь заслужену винагороду? Ні. Може, Ґамаш почав утрачати глузд, а той факт, що вона розкрила справу, змусив його побачити, яким він став жалюгідним? «Так і є, — подумала вона, коли її втомлене, насторожене око помітило рятівний острів. — Він заздрить. Я не винна». Вона вхопилася за сипкий пісок і видерлася з холодного моря на землю якраз вчасно. Вона відчувала, як чиїсь руки торкалися її щиколоток, сподіваючись затягнути її на дно. Але вона дісталася до свого острова, ціла й неушкоджена.
— Ми вчимося на своїх помилках, агенте Ніколь.
«Мені байдуже».
Розділ восьмий
— О, чудово, — сказала Рут, виглядаючи з дверей передпокою Пітера й Клари. Селяни.
—
— Ми викупили магазин здорової їжі.
Олів’є проліз на кухню і поклав на стіл два пироги вівчаря й кілька паперових пакетів.
— Я помилилася, — сказала Рут, — це просто пара старих лантухів.
— Сука, — сказав Ґабрі.
— Шльондра, — гаркнула Рут. — Що в них?
— Для тебе, моя мачулочко…
Ґабрі схопив пакети і, як скажений фокусник, перевернув їх догори дном. Висипалися упаковки з картопляними чипсами, банки з солоними горішками кеш’ю, цукерки ручної роботи від шоколадного дому Маріель, що в Сен-Ремі. Там були желейні боби й тістечка «Жоз Луї»[76], лакричне асорті, сир Saint André. Коробка «½ Лун Мун»[77] впала на підлогу й підскочила.
— Золото! — вигукнула Клара, стаючи на коліна й зачерпуючи чудні, казкові жовті кремові тістечка у формі півмісяця.
— Моє, все моє!
— Я думала, що ти шоколадоголік, — сказала Мирна, хапаючи ідеальні, чудові солодощі з кремовою начинкою, з любов’ю приготовані мадам Маріель.
— У шторм будь-який порт згодиться. — Клара розірвала целофан і проковтнула тістечко, дивом запхнувши до рота якнайменше половину. Решта осіла на обличчі й у волоссі. — Не їла таких уже багато років. Десятки років.
— І все ж вони дуже пасують тобі! — сказав Ґабрі, обдивляючись Клару, яка мала вигляд, ніби знаменита пекарня «POM»[78] вибухнула перед її обличчям.
— Я принесла свої пакети, — сказала Рут, указуючи на стіл. Біля столу стояв Пітер, повернувшись до гостей спиною, занадто напруженою та прямою, навіть для нього самого. Його мати нарешті могла б пишатися його поставою, що вказувала на добрий фізичний і емоційний стан.
— Хто чого хоче? — відкарбував він, ніби звертаючись до стелажів. За його спиною гості обмінялися поглядами. Ґабрі змахнув тістечко з волосся Клари й повернув голову в бік Пітера. Клара знизала плечима й одразу зрозуміла, що зрадила Пітера. Одним легким рухом вона відмежувалася від його неприйнятної поведінки, хоча сама була її причиною. Перед тим як усі зібралися, вона розповіла Пітерові про свою пригоду з Ґамашем. Пожвавлена й схвильована, вона теревенила про свій ящик, про ліс і про бентежний підйом сходами до скрадку. Але потік слів приховав від неї тишу, що ставала дедалі пронизливішою. Вона не помітила його мовчання, його віддалення, поки не стало надто пізно й він відступив на свій крижаний острів.
Вона ненавиділа це місце. Він стояв там і дивився, засуджував і випромінював сарказм.
— Ти і твій герой розкрили смерть Джейн?
— Я думала, ти будеш задоволений, — напівзбрехала вона.
Насправді вона зовсім не думала, а якби подумала, то, мабуть, могла б передбачити його реакцію. Але оскільки йому було комфортно на своєму острові вигнанців, вона відступила на свій, озброєна праведним обуренням і зігріта моральною впевненістю. Вона підкинула до цього багаття великі колоди з надписом «Я маю рацію, а ти нечутливий виродок» і почувалася захищеною та заспокоєною.