Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 63)
Бовуар інстинктивно зрозумів, що під «нами» вона мала на увазі Емілі, Кей і себе.
— Вона заходила і влаштовувала нам ледве не допити. Це було ненормально навіть для такої підступної людини, як Сісі.
— Коли ви зрозуміли, що вона була дочкою Ел?
Матінка завагалася. У Бовуара склалося враження, що ця пауза їй знадобилася не для того, щоб вигадати брехню, а для того, щоб повернутися в минуле.
— На це вказувало багато моментів. Але коли я натрапила в її книжці на згадку про Рамена Даса, у мене не залишилося жодних сумнівів. — Матінка кивнула на маленький вівтар біля стіни, де на яскравій блискучій тканині стояли підставки з ароматичними паличками, що наповнювали кімнату важким духом. На стіні над ними висів плакат, а під ним — фотографія в рамці.
Бовуар підвівся й поглянув на них. На плакаті був зображений виснажений індієць у якомусь підгузку. Він стояв біля кам’яної стіни, тримаючи в руках довгий ціпок, і всміхався. Він був схожий на Бена Кінгслі у фільмі «Ганді», але, як на Бовуара, усі літні індійці були однаковими. Це був той самий плакат, на який під час минулого візиту перенесла його хвора уява. На меншій фотографії той самий чоловік сидів поруч із двома молодими європейками — стрункими, також усміхненими, у пишних нічних сорочках. Або, можливо, це були штори. Або накидки на дивани. Здивований, він обернувся до Матінки. Геть виснаженої, з немислимою зачіскою та фігурою, схожою на грушу.
— Це ви? — Він показав на одну з жінок.
Матінка підійшла до нього й усміхнулася його здивуванню та нездатності його приховати. Вона не образилася. Її це теж часто дивувало.
— А це Ел. — Вона вказала на іншу жінку. Тоді як гуру і Матінка усміхалися, інша жінка, здавалося, випромінювала світло. Бовуар ледве зміг відірвати від неї погляд. Потім він згадав знімки з розтину, які йому показував Ґамаш. Так, Матінка справді змінилася, але у природний, якщо не сказати привабливий, спосіб, і її можна було впізнати. Інша жінка просто щезла. Сяйво зникло. Тьмяніло, тьмяніло і нарешті згасло під шарами бруду і відчаю.
— Мало хто знає про Рамена Даса. Було, звісно, ще багато чого. — Матінка опустилася в крісло. — Сісі назвала свою філософію
— Орла?
— Символ Елеонори Аквітанської.
— Поясніть мені це, Матінко! — Бовуар не міг повірити, що сам щойно назвав її Матінкою, але ж назвав, і це здалося йому природним. Він сподівався, що бажання посмоктати цицьку його таки омине.
— У школі ми вивчали історію Великої Британії та Франції, — почала Матінка. — Канада, очевидно, не мала своєї історії. Так чи інак, коли ми дійшли до розділу про Елеонору Аквітанську, Ел перетворилася на одержиму. Вона вирішила, що вона і є Елеонора Аквітанська. Не будьте таким чваньком, інспекторе. І не кажіть мені, що ви ніколи не гралися в ковбоїв та індіанців. Або не вдавали із себе Супермена чи Бетмена.
Бовуар пирхнув. Він не робив нічого подібного. Це було б божевіллям. Він був Жан-Клодом Кіллі, найвидатнішим олімпійським лижником. Він навіть велів своїй матері називати його Жан-Клодом. Вона відмовилася. Одначе він катався на лижах у своїй спальні, демонструючи приголомшливі результати, вигравав олімпійське золото, мчав попереду смертоносної лавини, рятуючи дорогою монахинь і вдячних мільйонерів.
— Ел шукала себе вже тоді, розуміючи, що з нею щось не так, ніби вона в чужому тілі. Вона знаходила розраду, уявляючи себе Елеонорою Аквітанською. Ем навіть зробила їй підвіску з геральдичним символом Елеонори. Орлом. Надзвичайно агресивним орлом.
— Тож ви склали все це докупи, і коли Сісі переїхала сюди, ви зрозуміли, що вона — донька Ел?
— Саме так. Ми знали, що в Ел була дитина. Ел зникла на кілька років, а потім ми раптом отримали листівку з Торонто. Вона почала зустрічатися з якимось хлопцем, який швидко її покинув. Та Ел встигла завагітніти.
Вона не була заміжня, і на той час, наприкінці п’ятдесятих, це був скандал. Ще коли Ел їхала з Індії, я бачила, що вона не здатна впоратися з емоціями. Маючи блискучий розум, вона була вразливою та неврівноваженою. Бідолашна Сісі! На її долю випало непросте дитинство. Не дивно, що ідея рівноваги стала для неї такою важливою. — Матінка приголомшено подивилася на Бовуара. Раніше це їй не спадало на думку. — Я не відчувала жодної симпатії до Сісі, жодного співчуття. Спочатку, коли ми зрозуміли, що вона донька нашої любої Ел, ми намагалися впустити її в наше життя. Не можу сказати, що ми до неї прикипіли душею. Вона була вкрай неприємною. Ел була як сонячне світло, яскрава, ніжна і добра. Та вона породила темряву. Сісі не жила в тіні своєї матері, вона сама була її тінню.
— Це знайшли в руці Ел. — Ґамаш намагався говорити якнайм’якше, але розумів, що жахливого змісту цих слів голосом не приховаєш. — Можливо, психіка Ел була неврівноваженою, та її серце залишилося непохитним. Вона знала, що було важливо. Протягом усіх років на вулиці вона берегла ці дві речі. — Він торкнувся скриньки і кивнув на кулон. — Вас трьох. Вона оточила себе своїми друзями.
— Ми намагалися не випускати її з поля зору, але вона то потрапляла в лікарні, то виходила з них, а потім зрештою опинилася на вулиці. Ми не могли уявити, що наша Ел живе на вулиці. Ми пробували влаштовувати її в притулки, але вона завжди тікала звідти. Нам довелося навчитися поважати її волю.
— Коли в неї забрали Сісі? — запитав Ґамаш.
— Я точно не знаю. Гадаю, їй було близько десяти, коли Ел поклали в лікарню.
Вони на мить замовкли. Кожен із них уявляв собі маленьку дівчинку, яку забрали з єдиного дому, який вона знала. Брудного, нездорового, але все ж таки дому.
— Коли ви знову побачили Ел?
— Ми з Матінкою і Кей часто їздимо автобусом до Монреалю. Кілька років тому на вокзалі ми помітили Ел. Ми були шоковані її виглядом, але з часом ми до цього звикли.
— І ви показували їй роботи Клари?
— Клари? Навіщо б ми це робили? — Ем була явно збентежена. — Ми ніколи з нею надовго не затримувалися, лише на кілька хвилин — давали їй одяг, ковдри, їжу, трохи грошей. Але ми ніколи не показували їй роботи Клари. Навіщо?
— Ви коли-небудь показували їй фотографію Клари?
— Ні.
Запитання, схоже, знову спантеличило Ем.
«І справді, навіщо?» — подумав Ґамаш.
«Мені завжди було до вподоби твоє мистецтво, Кларо», — сказала Ел розчавленій і зломленій Кларі.
Мені завжди було до вподоби твоє мистецтво.
Ґамаш відчув на своєму обличчі тепло вогню. Цікаво, Ел коли-небудь отримувала квоту на вилов тріски або працювала на будівництві?
— Як ви дізналися, що Ел убили?
Він мусив поставити це питання, хоча й розумів, що завдає Ем болю. Утім Ем явно готувалася до нього і майже не відреагувала.
— Ми повернулися до Монреалю двадцять третього грудня, щоб вручити їй різдвяний подарунок.
— Навіщо було повертатися? Чому ви не подарували їй подарунок після презентації книжки Рут?
— Ел була людиною звички. Усе, що виходило за рамки її рутини, засмучувало її. Кілька років тому ми спробували зробити їй подарунок раніше, їй це не сподобалося. Ми затямили той урок. Це мало бути двадцять третє. Ви, здається, спантеличені.
Він дійсно був спантеличений. Він не міг повірити, що жінка, яка живе на вулиці, слідкувала за часом. Звідки вона взагалі знала, який то був день?
— Анрі чітко знає, коли настає час обіду і час прогулянки, — промовила Ем, коли Ґамаш розповів їй, що його непокоїть. — Я не хочу порівнювати Ел зі своїм цуценям, але врешті-решт вона й була такою. У неї були надзвичайно розвинені інстинкти. Ел жила на вулиці; вона була божевільною, брудною, виваляною у власних екскрементах, одержимою п’яничкою. Та вона була найчистішою душею, яку я коли-небудь зустрічала. Ми шукали її біля «Огілві», потім на автовокзалі. Зрештою, ми зателефонували в поліцію. Саме тоді ми дізналися, що її вбили.
Ем відвела очі й утратила самоконтроль. Але Ґамаш знав, що їй доведеться витримати ще одне запитання.
— Коли ви дізналися, що її вбила власна донька?
Очі Емілі розширилися.
Розділ тридцять п’ятий
— Ні! — заволав Бовуар, сидячи перед телевізором. — Зупиніть його! Захист, захист!
— Обережно, обережно! — Поруч із ним на дивані крутився Робер Лем’є, намагаючись керувати гравцем «Нью-Йорк Рейнджерс», який мчав по льоду хокейної арени «Новий Форум».
— Удар! — закричав коментатор.
Бовуар і Лем’є нахилилися вперед і, зціпивши руки, спостерігали, як крихітна чорна цятка відлітає від ключки нападника «Рейнджерс». Ґабрі вчепився у своє м’яке крісло, а рука Олів’є зупинилася на півдорозі до тарілки з сиром.
— Шайба у воротах! — заволав коментатор.
— Томас! Довбаний Томас! — Лем’є повернувся до Бовуара. — Скільки там йому платять? Шістнадцять мільйонів на рік, а він не здатен відбити шайбу! — Він жестом показав на екран.
— Йому платять лише близько п’яти мільйонів, — зауважив Ґабрі, ретельно накладаючи своїми величезними пальцями сир Сент-Альбре на шматок багета і намащуючи його зверху джемом. — Ще вина?
— Так, будь ласка.
Бовуар простягнув свій келих. Це був перший хокейний матч, який він дивився без чипсів і пива. Заміна сиром і вином йому цілком сподобалася. І він зрозумів, що йому цілком подобається агент Лем’є. До цього моменту він сприймав його як пересувний предмет меблів, як стілець на коліщатках. У певних випадках стане в пригоді, та з ним не заприятелюєш. Але тепер вони разом переживали цю принизливу поразку від паскудних «Нью-Йорк Рейнджерс», і Лем’є показав себе вірним і обізнаним союзником. Звісно, так само, як і Ґабрі та Олів’є. Зазвучав мотив «Хокейний вечір у Канаді», і Бовуар підвівся, щоб розім’яти ноги і пройтися. У кріслі в іншому кутку вітальні готелю сидів старший інспектор Ґамаш і дзвонив по телефону.