Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 53)
Арман Ґамаш повільно підвівся. Картини та думки неспинно змінювали одна одну. Він поклав підвіску на стіл, а потім дістав два документи: малюнок поліцейського художника і фотографію розтину тіла Елль.
Коли він уперше побачив фотографії розтину тіла Елль, він помітив пляму на її грудях. Вона була правильної круглої форми й відрізнялася за кольором від решти бруду на її тілі. Це було щось на кшталт сліду від нальоту, який з’являється на нечистому металі, коли він вступає в реакцію з потом. Щойно він побачив фото розтину, як зрозумів, що Елль носила підвіску. Дешеву прикрасу, яка, напевне, була для неї дуже дорогою.
Але були й інші докази того, що на Елль був якийсь кулон. Ззаду на шиї в неї був невеликий темний синець, ймовірно, від зламаної застібки на шкіряному ремінці. І порізи на руці. Він відправляв агента Лем’є до місії «Оулд Бруері» дізнатися, чи не пам’ятає хтось, щоб Елль носила підвіску. Там згадали про прикрасу, але ніхто не бачив її достатньо близько, щоб розгледіти, що то було. Він шукав її в коробці з речовими доказами у справі Елль, але не знайшов. Тоді він зрозумів, що, знайшовши кулон, він знайде і її вбивцю.
Що ж, кулон він знайшов. У Трьох Соснах, за сто кілометрів від крижаної монреальської вулиці, де знайшли Елль і де з неї його зняли. Як він опинився тут?
Арман Ґамаш заплющив очі, і в його уяві, мов на екрані кінотеатру, відтворилися всі події. Він побачив, як убивця бореться з Елль. Убивця хапає її за ремінець і розриває його. Елль висмикує підвіску і, коли її душать, вона стискає кулон у долоні з такою силою, що він врізається їй у руку, наче формочка для печива. Ґамаш попросив художника з поліції Квебеку з’єднати криваві крапки і спробувати відтворити прикрасу.
Ґамаш дивився на той малюнок. Художник намалював умовне коло, з вирваною частиною, і щось на кшталт шиї. Тоді мало що можна було зрозуміти, але тепер малюнок набув сенсу. Вирвана частина — то роззявлена паща роз’ярілого орла, який кричить. Решта — голова та шия.
Отже, Елль померла, затиснувши в руці свою підвіску. Чому торбешниця так цінувала кулон, що померла, так і не випустивши його? І чому вбивця не пошкодував часу, щоб вирвати в неї прикрасу?
І що було далі? Ґамаш відкинувся на спинку стільця і склав руки на животі. Усі звуки в кімнаті, у селі, у Квебеку, зникли. Він опинився у своєму власному світі, з убивцею. Тільки вони вдвох. Що той зробив і чому?
Убивця забрав із мертвої руки Елль кулон і приніс його додому. І викинув у смітник. У смітник Сісі. Ґамаш відчував, що наближається до розгадки. Усе ще було в тумані, далеко не ясно, але яскраве світло фар уже розрізало темряву. Для того щоб вирахувати вбивцю, Ґамаш мусив дізнатися мотив. Чому вбивця просто не втік? Навіщо витрачати час на те, щоб вирвати підвіску з руки Елль?
Бо то був роз’ярілий орел. Потьмяніла, брудна, дешева версія того, що він бачив на екрані раніше того вечора. На геральдичному знаку Елеонори Аквітанської, на логотипі компанії Сісі де Пуатьє та на кулоні жебрачки були однакові зображення.
Убивця забрав кулон, бо прикраса вказувала не лише на нього, вона вказувала на щось жахливіше. Вона доводила зв’язок між Елль і Сісі. їх пов’язувала не лише емблема.
Елль була матір’ю Сісі.
— Та ви що! — сказав Бовуар, простягаючи руку в рукавичці до кулона. — Якась задушена волоцюжка була матір’ю Сісі де Пуатьє?
— Саме так, — підтвердив Ґамаш, набираючи номер телефону.
— Щось я заплутався, — промовив Бовуар на радість Лем’є.
Ніколь сиділа за комп’ютером і крадькома позирала на трьох чоловіків, зайнятих розмовою. Вона бачила, як підвівшись до них приєдналася Лакост.
— промовив старший інспектор. — Террі Мошер є? Звісно, я почекаю. — Він прикрив слухавку рукою. — Які шанси в мертвої волоцюжки й Сісі мати однакову емблему? Якщо це метелик, шанс є. Я б іще допустив квітку. Вони досить поширені. Але це? — Ґамаш жестом указав на кулон, що висів на кулаці Бовуара. — Хто з ваших знайомих носив би таку прикрасу?
Бовуар мусив погодитися, що якби він придбав для своєї дружини ланцюжок зі скаженим орлом, то вона б йому не подякувала. Це був не просто збіг обставин, але чи робив він їх матір’ю та донькою?
— Так, вітаю, мсьє Мошер! Це старший інспектор Ґамаш. У мене все гаразд, дякую, але я маю до вас запитання. Ви згадували, що Елль кілька разів розписувалася в журналі, коли зупинялася в «Оулд Бруері». Чи не могли б ви знайти цей підпис знову? Так, я почекаю. — Він повернувся до своєї команди. — Ми доправимо кулон до лабораторії на перевірку.
— Я заберу його з собою, — зголосилася Лакост.
— Добре. Ми маємо отримати результати менш ніж за добу. Там перевірять відбитки пальців, але на кулоні також є кров. Так, я вас слухаю. — Він повернувся до телефона. — Ясно. Так. Чи не могли б ви негайно надіслати мені факсом копію сторінки? І я пришлю сьогодні ввечері агента, щоб забрати журнал реєстрації.
Ґамаш поклав слухавку й замислився.
— Що? Що він сказав? — нетерпілося Бовуару.
— От я телепень! Коли днями я попросив його перевірити журнал, він підтвердив, що Елль розписувалася в ньому. Принаймні саме так я його і зрозумів.
Засигналив факс і почав друкувати. Усі спостерігали, як неквапливо папір виходить з апарата. Нарешті факс закінчив друкувати, і Бовуар, вихопивши папір, пробіг очима по підписах у журналі.
L
— Ел, — тихо промовив він, передаючи аркуш Ґамашеві. Ел, не Елль.
— Її звали Ел, — відповів Ґамаш, повертаючи аркуш на стіл.
Узявши до рук кулю лї
Хтось убивав жінок у цій родині.
Розділ тридцятий
Ґамаш і Бовуар поспішно вдягли куртки й черевики, Бовуар не забув натиснути кнопку дистанційного ключа, щоб дати машині хоча б хвилину-другу прогрітися.
— Хвилинку. — Ґамаш зняв шапку, повернувся до свого столу, підняв трубку й набрав номер. — Це старший інспектор Арман Ґамаш із поліції Квебеку. Я розмовляю з черговим офіцером?
Бовуар уже майже вийшов за двері, коли повернувся й подав знак Ніколь, щоб та приєдналася до них. Агентка Ніколь підхопилася з-за столу.
— Ні. — Ґамаш прикрив слухавку рукою й повернувся до Ніколь. — Ви залишитеся тут. Агент Лем’є, ви підете з нами.
Приголомшена, наче отримавши ляпаса, Ніколь стояла на місці й дивилася, як агент Лем’є квапливо пройшов повз неї, злегка усміхнувшись, наче вибачався. їй хотілося його вбити.
Бовуар якусь мить спантеличено дивився на шефа, а потім поспішив на мороз. Йому здавалося, що він добре підготувався до зовнішнього світу, але він помилявся. Температура впала ще нижче і тепер мороз обпікав йому шкіру — спочатку він ішов спокійно, потім пришвидшив крок, а останні кілька метрів до своєї машини вже біг. Двигун обертався з останніх сил. Усе, що мало бути рідким, текло кволо, бо майже замерзло. Вікна покрив суцільний шар інію. Бовуар зі скреготом відчинив дверцята й схопив два шкребки. Стружки інею сипалися з-під леза, наче інспектор був теслею і обтесував машину. За кілька хвилин до нього приєднався Лем’є, і вони вдвох почали несамовито шкребти вікна. Сльози застилали Бовуарові очі, а пекучий холод пронизував кожен сантиметр оголеної плоті.
— Я попередив його. Він чекає на нас, — сказав Ґамаш, сідаючи в машину й автоматично пристібаючись, хоча їхати їм було менше ніж кілометр. Будь-якої іншої ночі вони б пішли пішки. Але не сьогодні.
Прямо перед ними височів їхній пункт призначення. Бовуар був такий зосереджений на тому, щоб машина не заглухла, що не думав, куди саме вони ідуть. Тепер, натиснувши на гальма, він це усвідомив, і реальність його приголомшила. Старий будинок Гедлі. Коли він був тут востаннє, він харкав кров’ю. Це місце, здавалося, жадало крові і страху. Лем’є вискочив з авто і був уже на півдорозі до будинку, перш ніж Бовуару стало сил бодай поворухнутися. Він відчув важкість у руці й подивився на Ґамаша, який стояв поруч.
— Усе гаразд.
— Не розумію, про що ви, — огризнувся Бовуар.
— Авжеж, не розумієш, — відповів Ґамаш.
Нарешті двері відчинилися, і Лайон відступив у хол, впускаючи їх до будинку.
— Я хотів би побачити Крі, — мовив старший інспектор привітним, але рішучим голосом.
— Вона на кухні. Ми якраз сідаємо вечеряти.
Лайон дивився на них порожніми очима і здавався розгубленим. Бовуарові спало на думку, що замість нутрощів у цього чоловіка велика порожнина. Йому стало цікаво, що відлунювалося в голові Лайона. Інспектор озирнувся. Коли він був тут востаннє, електрику вимкнули, і він бачив лише те, що можна було розгледіти у світлі ліхтарика, тобто небагато. Тепер він був здивований, побачивши, що будинок має звичайний вигляд. Але тоді в будинку та в його мешканцеві саме це й було справжнім жахом. Вони здавалися нормальними. Вони заманювали тебе, а потім повільно зачинялися двері, і ти опинявся у пастці. З монстром. В утробі монстра.