Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 4)
Розділ третій
— Хто автор? — запитав Сол, тримаючи в руках портфоліо художника.
— Чого?
— Ось цього. — Він стояв голий посеред готельного номера. — Я знайшов це у смітнику. Чиє воно?
— Моє.
— Це твій доробок?
Він був приголомшений. На мить він замислився, чи не помилився в ній. Це були роботи явно обдарованого художника.
— Звісно, ні. Якась жалюгідна, нікчемна селючка дала мені ці роботи, щоб я показала їх друзям із галереї. Намагалася підлизатися, що було найсмішніше. «О, будь ласка, Сісі, я знаю, які у вас зв’язки». «О, Сісі, чи не могли б ви показати мої роботи декому з ваших знайомих?» Така набридлива! Уяви собі, просити мене про послугу! Навіть мала нахабство просити мене показати це Дені Фортену.
— І що ти відповіла?
Його серце впало. Звісно, він знав відповідь.
— Сказала, що буду страшенно рада. Можеш повернути їх туди, де знайшов.
Сол завагався, потім згорнув портфоліо і поклав його назад у смітник. Він ненавидів себе за те, що допоміг знищити такі блискучі роботи, а надто за те, що волів їх знищити.
— Хіба ти не маєш планів на вечір? — запитав він.
Сісі взялася поправляти склянку й лампу на тумбочці біля ліжка, пересуваючи їх по міліметру, поки вони не опинилися на своїх місцях.
— Нічого важливого, — сказала вона, змахуючи зі столу пелех пилу. Отакої, пил у «Рітці»! їй доведеться поговорити з менеджером. Вона подивилася на Сола, що стояв біля вікна.
— Боже, ти себе зовсім занехаяв.
Вона подумала, що колись він, очевидно, мав гарне тіло. Але зараз усе було в’ялим. Раніше Сісі зустрічалася і з товстими чоловіками, і з м’язистими. Будь-яку крайність вона вважала нормальною. Огидним був лише перехідний стан.
Сол був їй огидним, і вона не могла пригадати, чому їй колись здалося, що він їй потрібен. Вона поглянула на білу глянцеву обкладинку своєї книги і згадала.
Фотографія. Сол був чудовим фотографом. Там, над заголовком «Віднайдіть спокій», було її обличчя. Надзвичайно світле, майже біле волосся, яскраві повні губи, дивовижні, розумні блакитні очі. А обличчя настільки бліде, що майже зникало на задньому плані, залишаючи враження, що очі, рот і вуха плавають на обкладинці.
Сісі обожнювала цю світлину.
Після цього Різдва вона позбудеться Сола. Щойно він завершить своє останнє завдання. Вона помітила, що він, напевне, наштовхнувся на стілець за столом, коли гортав портфоліо. Стілець тепер стояв нерівно. Вона відчула, як груди наповнює напруга. Дідько б його вхопив — він навмисно її так дратує, і хай йому грець, тому портфоліо! Сісі підхопилася з ліжка, вирівняла рипучий стілець і, користуючись нагодою, пересунула телефон паралельно до краю столу.
Потім вона стрибнула назад у ліжко й розгладила простирадла на колінах. Може, їй варто замовити таксі до офісу? Але тут вона згадала, що має декуди поїхати. У важливій справі.
В «Огілві» був розпродаж, а в інуїтській художній крамниці на вулиці де ла Монтань вона хотіла купити пару черевиків.
Незабаром у неї з’явиться власна лінія одягу та меблів у магазинах по всьому Квебеку. І по всьому світу. Невдовзі всі зарозумілі, претензійні дизайнери, які насміхалися з неї, пошкодують про це. Незабаром усі дізнаються про
— Ти вже винайняв будинок на свята? — запитала вона.
— Ні, завтра поїду туди. Навіщо ти взагалі купила будинок у такій глушині?
— Я мала свої причини.
Вона відчула спалах гніву через те, що він поставив під сумнів її рішення. Вона чекала п’ять років, аби купити будинок у Трьох Соснах. Сісі де Пуатьє вміла бути терплячою, якщо це було необхідно і якщо у неї була на те вагома причина.
Вона багато разів відвідувала це убоге маленьке село, налагоджувала зв’язки з місцевими агентами з нерухомості і навіть розмовляла з продавцями в сусідніх Сен-Ремі та Вільямсбурзі. На це пішли роки. Очевидно, у Трьох Соснах нечасто з’являлися будинки на продаж.
Аж ось трохи більше ніж рік тому їй зателефонувала агентка з нерухомості, на ім’я Йоланда Фонтейн. Продавався будинок. Чудовий величний будинок у вікторіанському стилі на пагорбі з краєвидом на село. Будинок власника млина. Будинок господаря.
— Скільки? — запитала Сісі, знаючи, що це майже напевно їй не по кишені. Доведеться взяти позику під заставу компанії, закласти все своє майно, змусити чоловіка перевести в готівку свій страховий поліс і пенсійні заощадження.
Але відповідь агентки з нерухомості здивувала її. Будинок коштував значно дешевше від ринкової вартості.
— Є одна маленька деталь, — зауважила Йоланда нудним голосом.
— Продовжуйте.
— Там сталося вбивство. І замах на вбивство.
— І це все?
— Ну, я думаю, фактично там було ще й викрадення. Так чи так, але ось чому будинок такий дешевий. Усе одно це прекрасна покупка. Чудові труби, переважно мідні. Даху лише двадцять років. Я…
— Я купую його.
— Хіба ви не хочете його подивитися?
Питання вихопилося мимоволі, Йоланда не встигла вчасно прикусити язика. «Якщо ця ідіотка хоче купити старий будинок Гедлі, не оглянувши його, нічого не перевіривши, не вигнавши нечисту силу, то нехай».
— Просто підготуйте папери. Я приїду після обіду з чеком.
Сісі так і зробила. Вона розповіла про це чоловікові десь за тиждень, коли їй потрібен був його підпис, щоб перевести в готівку пенсійні заощадження. Він протестував, але так кволо, що випадковий спостерігач навіть не зміг би розпізнати в його словах протест.
Старий будинок Гедлі, страховисько на пагорбі, тепер належав Сісі. Вона не могла навіть уявити більшого щастя. Будинок був ідеальним. А Три Сосни були ідеальним місцем. Принаймні буде ідеальним, коли вона все завершить.
Сол пирхнув і відвернувся. То лише справа часу — Сісі кине його, щойно завершиться наступна фотосесія з нею в тому жахливому богом забутому селі. Фото були для її першого каталогу, і він мав відзняти її різдвяні розваги серед місцевих жителів. І, за можливості, закадрувати селян, які заворожено і з любов’ю дивляться на Сісі. Для цього йому потрібні були гроші.
Усе, що робила Сісі, мало певну мету. І ця мета зводилася до двох речей, як Сол зрозумів: воно мало наповнювати її гаманець або живити її его.
Тож чому вона купила будинок у селі, про яке ніхто ніколи не чув? Це не підносило її престиж. Отже, йдеться про інше.
Гроші.
Сісі знала про село те, чого не знав ніхто інший, і справа була в грошах.
У нього прокинувся інтерес до Трьох Сосен.
— Крі! Ворушися, заради Христа!
Прохання, що пролунало, було буквальним. Сповитий нащадок багатих батьків і головний персонаж прекрасної різдвяної інсценівки марно намагався потрапити перед очі глядачів з-за снігового замету, на який перетворилася Крі. Вона вийшла на сцену, танцювала і кружляла разом з іншими янгольськими сніжинками, а потім раптово зупинилася. Здавалося, нікого не хвилювало, що сніг у Єрусалимі не має жодного сенсу. Учителька мала цілком слушну думку: як хтось вірить у непорочне зачаття, то повірить і в снігопад тієї чудесної ночі. А от те, що одна зі сніжинок, більше схожа на уособлення заметілі, заклякла в центрі сцени, перед маленьким Ісусом, одразу привернуло увагу.
— Ворушися, товстозада!
Ця образа відскочила від Крі, як відскакували всі інші. Вони були білим шумом її життя. Крі вже майже не чула їх. Тепер вона стояла на сцені, дивлячись прямо в зал, наче застигла.
— Брі боїться сцени, — прошепотіла вчителька драми, мадам Бруно, вчительці музики, мадам Лятур, очікуючи, що та зарадить цьому. Позаочі навіть вчителі називали Крі Брі. Принаймні вважали, що це було позаочі. Вони вже давно перестали хвилюватися, чи чує щось ця дивна й мовчазна дівчинка.
— Я бачу, — огризнулася мадам Лятур. Величезне напруження, яке щороку спричиняло різдвяне свято у школі міс Едвард, зрештою давалося взнаки.
Але Крі закам’яніла не через страх перед сценою чи глядачами. Її зупинило на півдорозі те, чого перед нею не було.
Крі знала з багаторічного досвіду, що найстрашнішим є саме те, чого не бачиш.
І те, чого Крі не побачила, розбило їй серце.
— Я пам’ятаю, як мій перший гуру, Рамен Дас, казав мені, — Сісі ходила по готельному номеру в білому халаті, збираючи канцелярське приладдя та мило, й розповідала свою улюблену історію, — «Сісі Дас» — Рамен Дас називав мене саме так, — промовила Сісі до канцелярського приладдя. — Це було рідкістю для жінки мати таку честь, особливо в тогочасній Індії.
Сол подумав, що, можливо, Рамен Дас не усвідомлював, що Сісі — жінка.
— Це було двадцять років тому. Я була ще невинною дитиною, але вже тоді шукала істину. Я зустріла Рамена Дас у горах, і між нами одразу виник духовний зв’язок.
Сісі склала руки, і Сол сподівався, що вона не збирається сказати…
— Намасте! — промовила Сісі, вклонившись. — Він навчив мене цього. Надзвичайно духовна річ.
Вона вживала слово «духовний» так часто, що для Сола воно втратило сенс.
— Він сказав: «Сісі Дас, ти маєш великий духовний дар. Ти повинна залишити це місце і поділитися своїм даром зі світом. Ти повинна навчити людей віднаходити спокій».