Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 21)
— Скільки років Крі?
Лем’є сів на маленький стілець у кутку і дістав свій записник.
— Тринадцять. Ні, зачекайте. їй дванадцять. Дайте-но подумаю. їй виповнилося…
Оце так!
— Усе гаразд, містере Лайоне, ми перевіримо. Гадаю, нам варто поговорити наодинці.
— О, Крі не буде заперечувати, чи не так?
Настала пауза.
— А я буду! — зауважив Ґамаш.
Слухаючи розмову й занотовуючи, Лем’є намагався дотримуватися поради Ґамаща й не робити поспішних висновків щодо цього слабкого, балакучого, тупого чоловічка.
— Крі, може, підеш нагору й трохи подивишся телевізор?
Крі продовжувала дивитися відсутнім поглядом.
Лайон злегка почервонів.
— Крі, я до тебе звертаюся. Будь ласка, піди…
— Можливо, краще нам піти в іншу кімнату?
— У цьому немає потреби.
— Ні, є, — м’яко сказав Ґамаш і підвівся. Він показав рукою вперед, пропускаючи Лайона поперед себе. Маленький чоловічок пошкандибав через передпокій до наступної кімнати. Біля дверей Ґамаш озирнувся на Крі, пухкеньку й общипану, наче курка, яку вигодовували для запікання.
Будинок досі залишався лихим.
Розділ тринадцятий
— Так, сьогодні вранці ми були на благодійному сніданку, — сказав Лайон.
— Усі троє?
— Так. — Лайон завагався.
Ґамаш чекав. Тепер вони сиділи в їдальні.
— Ми приїхали в різних машинах, я і Сісі. Вона була в гостях у колеги.
— До сніданку?
— Для неї це був дуже напружений час. Дуже важливий час. Час великих подій.
— Чим займалася ваша дружина?
— Ви не знаєте? — Лайон був щиро здивований.
Ґамаш підняв брови і похитав головою.
Лайон підвівся, вибіг із кімнати й за мить повернувся з книжкою.
— Це Сісі.
Ґамаш узяв книжку і втупився в обкладинку. Біле-білесеньке тло, посередині якого висіли чорні брови, двоє пронизливих блакитних очей, ніздрі й червона смужка губ. Хитромудро й химерно. Зображення відштовхувало. Ґамаш подумав, що фотограф, напевне, зневажав її.
Книжка називалася «Віднайдіть спокій».
Ґамаш спробував пригадати, чому ця назва здається йому такою знайомою. Він знав, що відповідь прийде до нього. Під назвою був чорний символ.
— Що це? — запитав Ґамаш.
— А, так. Вийшло не дуже вдало. Це мав бути логотип компанії Сісі. Орел.
Ґамаш подивився на чорну пляму. Тепер, коли Лайон пояснив, він зміг розгледіти орла. Голова в профіль, гачкуватий, роззявлений у крику дзьоб. Він не відвідував жодних маркетингових курсів, але припускав, що більшість компаній обирають логотипи, які свідчать про силу, творчість або довіру — про якусь позитивну якість. Цей же асоціювався з люттю. Він був схожий на роз’ярілого птаха.
— Можете залишити її собі. У нас є ще.
— Дякую. Але я все ще не розумію, що робила ваша дружина.
— Вона — це і є «Віднайдіть спокій». — Річард Лайон, схоже, не міг зрозуміти, що не все оберталося навколо Сісі де Пуатьє. — Хіба ви не чули? Дизайнерська фірма?
— Вона виготовляла зубні протези? — спробував вгадати Ґамаш.
— Зубні протези? Ні. Будинки, кімнати, меблі, одяг. Усе. Життя. Усе це створювала Сісі. — Він широко розкинув руки, наче старозавітний пророк. — Вона була геніальною. Ця книжка — про її життя та її філософію.
— Яку філософію?
— Ну, це як яйце. Або, швидше, як фарба на стіні. Хоча, звісно, не на стіні, то
Ручка Лем’є зависла над блокнотом. Чи варто йому це записувати?
«Господи! — думав Лайон. — Замовкни. Будь ласка, замовкни. Ти товстий, потворний, тупий, тупий нікчема».
— Коли вона пішла з дому сьогодні вранці? — Ґамаш вирішив спробувати іншу тактику.
— Коли я прокинувся, її вже не було. Боюся, я хроплю, тому в нас окремі спальні. Але я відчув запах кави, тож, мабуть, вона саме пішла.
— О котрій годині це було?
— Близько сьомої тридцять. Коли я приїхав до Легіон-Холу десь за годину, Сісі вже була там.
— З колегою?
Він знову завагався, чи то лише здалося?
— Так. Його звати Сол, щось таке. Він винайняв тут квартиру на різдвяні свята.
— А що він робить для вашої дружини?
Ґамаш сподівався, що Лем’є зумів зберегти байдужий вираз обличчя.
— Він фотограф. Він фотографує. Це його фотографія. Чудова, чи не так? — Лайон вказав на книжку в руці Ґамаша.
— Він фотографував під час сніданку?
Лайон кивнув, його очі округлилися й набрякли, а погляд став якимось благальним.
«Але про що він благає?» — запитав себе Ґамаш.
І він раптом зрозумів: закрити цю тему.
— Чи був фотограф на матчі з керлінгу? — продовжив Ґамаш.
Лайон пригнічено кивнув.
— Ви знаєте, що це означає, чи не так?
— Це лише чутки. Мерзенна, безпідставна брехня.
— Це означає, що він міг сфотографувати людину, яка вбила вашу дружину.
— О! — здивовано промовив Лайон.