Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 19)
— Час іти.
Вона встала і, не дивлячись на них, пішла коридором, ніби її порятунок лежав за вхідними дверима.
Коли, важко ступаючи, вона проминала шафи, агент Лем’є почув дзенькіт і брязкіт. «Скелети, — подумав він. — Або пляшки. Або й те, й інше».
Йому не подобалася Рут Зардо, і він дивувався, чому шеф, здавалося, симпатизував їй.
— Виходьте!
Рут прочинила двері і, ледве вони встигли взутися, виштовхала їх на вулицю — її рука виявилася значно сильнішою, ніж здавалося.
Ґамаш засунув руку до кишені своєї парки і витягнув звідти не шапку чи рукавиці, які сподівався побачити Лем’є, а книжку. Шеф підійшов до єдиного ліхтаря на ґанку, що розсіював темряву, і підніс книжку до світла, щоб Рут могла роздивитися.
— Я знайшов її в Монреалі.
— Геніально. Дайте вгадаю. Ви знайшли її в книгарні?
— Узагалі-то, ні. — Він вирішив поки що не казати їй.
— І я припускаю, що ви вибрали цей момент, щоб попросити мене підписати її?
— Ви вже це зробили. Чи не могли б ви підійти й подивитися?
Агент Лем’є приготувалася до уїдливої відповіді, але її не було. Вона, накульгуючи, підійшла, і Ґамаш розгорнув тоненький томик.
— «Від тебе смердить. З любов’ю — Рут», — прочитала вголос Рут.
— Кому ви так підписали?
— Ви думаєте, я пам’ятаю кожну книжку, яку підписую?
— «Від тебе смердить. З любов’ю — Рут», — повторив Ґамаш. — Це незвичний напис, навіть для вас. Подумайте, мадам Зардо, будь ласка.
— Гадки не маю. До того ж я запізнююся.
Вона зійшла з ґанку і попрямувала через сільську луку до вогнів сільських крамниць. Але на півдорозі зупинилася й сіла.
У темряві. У холоднечі. На заледенілій лавці посеред луки.
Лем’є був вражений і неабияк спантеличений нахабством цієї жінки. Вона вигнала їх, заявивши, що їй призначили зустріч, а потім зухвало сіла на лавці, абсолютно нічого не роблячи. Вона демонструвала явну зневагу. Лем’є повернувся, щоб запитати про це Ґамаша, але шеф, здавалося, сам занурився в роздуми. Рут Зардо втупилася у величні освітлені дерева і єдину яскраву зірку, а Арман Ґамаш пильно дивився на Рут Зардо.
Розділ дванадцятий
Лем’є вирішив пробігти вперед до їхньої автівки, припаркованої біля будинку Морров, і завести її. Вони ще не збиралися повертатися, але настала ніч, і знадобилося б кілька хвилин, щоб прогріти машину. Якщо він заведе її зараз, то до того часу як вони їхатимуть, у ній буде тепло, а замерзлі вікна відтануть — такі приємності не завадять холодної грудневої ночі.
— Я не розумію, сер, — сказав він, повертаючись до Ґамаша.
— Тут багато чого незрозумілого, — відповів Ґамаш з усмішкою. — Що саме вас турбує?
— Це моя перша справа про вбивство, як ви знаєте. — Знаю.
— Але мені здається, якщо хочеш когось убити, є багато кращих способів.
— Наприклад?
як завгодно, окрім ураження електричним струмом посеред натовпу на замерзлому озері. Якесь божевілля.
Саме це й турбувало Ґамаша. То було божевіллям.
— Я маю на увазі, чому б не застрелити її чи не задушити? Це ж Квебек, середина зими, чому б не запросити її покататися й не викинути дорогою з машини?
Її б вважали крижаною скульптурою на фестивалі снігу у Ковансвілі. Це не має сенсу.
— А ось урок номер один: це має сенс.
Вони йшли до бістро Олів’є. Лем’є намагався триматися поруч із великим чоловіком, який розміреними, але широкими кроками прямував до яскраво освітленого ресторану.
Ґамаш раптово зупинився, і Лем’є довелося відскочити, щоб не налетіти на нього. Шеф серйозно поглянув на молодого агента.
— Ви повинні зрозуміти. Усе має сенс. Усе. Ми просто ще не знаємо який. Ви маєте дивитися очима вбивці. У цьому вся хитрість, агенте Лем’є, і саме тому не всі здатні розслідувати вбивства. Ви маєте знати, що людині, яка це зробила, такий спосіб здавався чудовим, розумним. Повірте мені, жоден убивця ніколи не думає: «Ого! Це тупо, але я все одно це зроблю». Ні, агенте Лем’є, наша робота — знайти сенс.
— Як?
— Звісно, ми збираємо докази. Це основна частина роботи.
— Але ж це ще не все?
Лем’є знав, що Ґамаш має майже ідеальний послужний список. Якимось чином, поки інші губилися, йому вдавалося вираховувати вбивць. Лем’є зупинився й боявся навіть поворухнутися. Здоровань ось-ось розповість йому свій секрет.
— Ми слухаємо.
— І все?
— Ми слухаємо дуже уважно. Так краще? — Ґамаш усміхнувся. — Ми слухаємо до знемоги. Ні, агенте, правда в тому, що ми просто слухаємо.
Ґамаш відчинив двері бістро і зайшов.
— Patron,[66] — Олів’є підійшов і розцілував Ґамаша в обидві щоки. — Кажуть, буде сніг.
— Завтра обіцяють кілька сантиметрів, — Ґамаш мудро кивнув. — Можливо, більше.
— Це «Météo Média» чи «Берлінгтонський прогноз»?
— «Радіо Канади».
— О, патроне, вони обіцяли, що сепаратисти переможуть на останньому референдумі. Не можна довіряти прогнозам «Радіо Канади».
— Можливо, ви маєте рацію, Олів’є.
Ґамаш засміявся і відрекомендував Лем’є. У бістро було повно людей, що випивали перед вечерею. Він кивнув кільком.
— Чимало людей зібралося.
— На Різдво завжди так. Багато сімей приїжджає в гості, та й у зв’язку із сьогоднішніми подіями теж усі ідуть до Ріка[67].
«До Ріка? До якого Ріка?» — Лем’є геть розгубився. Це може стати рекордом. Досі в таких випадках від початку бесіди минало не менше ніж кілька хвилин, перш ніж він переставав розуміти співрозмовника, та й узагалі це траплялося лише з англійцями. Але тепер шеф розмовляв французькою з жителем Квебеку, а Лем’є вже був спантеличений. Це не віщувало нічого доброго.
— Схоже, люди не надто засмутилися, — зауважив Ґамаш.
— Чудовисько мертве, і селяни святкують, — сказав Ґабрі, з’явившись біля Ґамаша.
— Ґабрі, — застеріг Олів’є, — це жахливо. Хіба ти не чув, що про мертвих треба говорити тільки добре?
— Вибач, твоя правда. Сісі померла. — Ґабрі повернувся до Ґамаша. — Добре.
— О боже! — вигукнув Олів’є. — Відійдіть. Він викликає духа Бетт Девіс[69].
— Вечір обіцяє бути бурхливим[70], — погодився Ґабрі. —
— А ви?
Ґабрі став поруч із Олів’є.
— Є ідея. Тепер, коли все легально, старший інспектор може бути нашим боярином.