Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 17)

— Саме про це я вас і хочу попросити, — сказав Ґамаш, даючи знак Лем’є, щоб робив нотатки.　

Пітер провів їх до затишної вітальні і кинув у камін березову колодку. Кора спалахнула, полум’я охопило колодку, затріщало й застрибало. Ґамаш знову побачив підлогу з широких соснових дощок медового кольору, вікна, що виходили на сільську луку, піаніно й забиту книжками шафу, що займала одну зі стін. Перед каміном стояв диван, а по боках були приставлені два м’які крісла. На пуфах перед кріслами лежали старі газети, журнали, розгорнуті книжки. У знайомій Ґамашеві кімнаті все залишалося, як і раніше, єдиною відмінністю була величезна, пишно вбрана ялинка, що солодко пахтіла. Клара принесла на таці чай і печиво, і всі четверо вмостилися біля вогнища. Надворі сідало сонце, і на тьмяному небосхилі збиралися хмари.　

— Із чого б ви хотіли почати?　

— Почнімо із сьогоднішнього ранку, будь ласка. Я так розумію, був спільний сніданок?　

— У будинку Королівського канадського легіону, на вулиці Ларрі у Вільямсбурзі. Ми з Пітером приїхали туди раніше, щоб допомогти з організацією. Сніданок влаштували, щоб зібрати кошти для госпіталю.　

— Ми приїхали туди близько сьомої ранку, — підхопив Пітер, — там до нас приєдналися ще кілька волонтерів. Мирна Ландерс, Емілі Лонґпре, Бі Меєр і Кей Томпсон. У нас уже все відпрацьовано. Ми з Кларою розставляємо столи та стільці, поки інші готують каву та розкладають їжу.　

— Річ у тім, що зранку на День подарунків, після різдвяних застіль, люди зазвичай не такі вже й голодні. Вони платять десять доларів і отримують сніданок, — пояснила Клара. — Ми з Пітером готуємо їжу, Ем і Кей подають до столу. Хоча Кей уже років сто, вона все ще примудряється допомагати, але тепер здебільшого сидячи.　

— Наприклад, командує всіма навколо, — докинув Пітер.　

— Вона ніколи не командує тобою. Це моя робота, — сказала Клара. — Добровільна.　

— Вельми громадянська позиція.　

Пітер стражденно всміхнувся.　

— А що робили інші? — запитав Ґамаш.　

Запитання здивувало Лем’є. У нього ось-ось закінчиться блокнот, якщо вони й надалі так детально обговорюватимуть те, що сталося за кілька годин до вбивства. Він намагався писати щільніше.　

— Хто залишився? — звернувся Пітер до Клари. — Мирна Ландерс і Бі Меєр.　

— Бі? — перепитав Лем’є.　

— Її звуть Беатріс, але всі називають її Бі. — Пітер вимовив для Лем’є ім’я по буквах.　

— Узагалі-то, всі називають її Матінкою, — зауважила Клара.　

— Чому? — запитав Ґамаш.　

— А ви вгадайте, — відповіла Клара.　

Лем’є подивився на боса, чи не роздратував його легковажний і фамільярний тон Клари, але той усміхався.　

— Що робили під час сніданку Мирна і Бі? — запитав Ґамаш.　

— Прибирали в перервах за тими, хто вже поїв, і розносили каву та чай, — згадав Пітер.　

— О, так, — сказала Клара, — Славнозвісний чай Бі. Якийсь трав’яний настій. Гидота. Я не проти чаю. — Клара продемонструвала їм свій кухоль. — Навіть не хочу думати про те, що входить до того, яким Матінка пригощає щороку. Вона просто дивачка. Ніхто ніколи не п’є його, а вона наполегливо його пропонує.　

«Між благородною наполегливістю і божевіллям тонка грань», — подумав Ґамаш.　

— Чи були там мадам де Пуатьє та її родина?　

— Я точно не знаю, — відповіла Клара, на хвилину замислившись. Ми весь час готували їжу, тож не мали змоги визирати в зал.　

— Чи не сталося під час сніданку чогось незвичайного? — запитав Ґамаш.　

Пітер і Клара задумалися, а потім похитали головами.　

— Цього року Пітер уперше грав у команді Ем, тож він пішов рано.　

— На той час, як я вийшов на вулицю, Ем і Матінка вже були на озері. Це прямцем униз по дорозі, потім направо. Приблизно п’ять хвилин ходи від Легіон-Холу.　

— А інші члени команди не зачекали на вас?　

— Так, Жорж зачекав. Він був другим чоловіком у нашій команді. Він теж цьогоріч уперше грав у керлінг.　

— Який Жорж?　

— Сіменон, — промовив Пітер і всміхнувся у відповідь на підняту брову Ґамаша. — Знаю. Прокляттям його матері була любов до читання.　

— І вона прокляла свого сина, — додав Ґамаш[64].　

— Ми з Жоржем пішли до озера Брюм і зустріли там Ем і Матінку. Біллі Вільямс уже розчистив лід, щоб ми могли кататися, а трибуни він поставив за кілька днів до Різдва.　

— Лід був достатньо міцним?　

— Так, і давно. До того ж це близько до берега, і я гадаю, Біллі завжди перевіряє товщину льоду своїм буравом. Він дуже обачний чоловік, наш Біллі.　

— Що ще ви помітили на озері?　

Пітер замислився. Він згадав, як стояв на узбіччі дороги, дивлячись на невеличкий схил, що вів до засніженого озера. Матінка Бі з Ем стояли біля своїх стільців.　

— Стільці, — промовив Пітер. — Матінка, Ем і Кей завжди приносять стільці, щоб сидіти біля обігрівальної лампи.　

— Скільки стільців було сьогодні вранці? — запитав Ґамаш.　

— Три. Два стояли близько до лампи, третій — трохи попереду.　

— То що ж сталося? — Ґамаш нахилився вперед, стискаючи теплий кухоль у своїх великих руках, пильно　й насторожено дивлячись на співрозмовника жвавими очима.　

— Здавалося, що всі приїхали одночасно, — сказав Пітер. — Ем і Матінка вже сиділи на своїх стільцях, коли ми з Жоржем приєдналися до них. Ми деякий час обговорювали стратегію, потім прибула інша команда, і незабаром, здається, трибуни були заповнені.　

— Я прийшла якраз перед початком матчу, — додала Клара.　

— Де ви сиділи?　

— На трибуні, між Мирною та Олів’є.　

— А де була Сісі?　

— На одному зі стільців біля обігрівача. — Клара ледь помітно усміхнулася.　

— Про що ви подумали? — поцікавився Ґамаш.　

Клара злегка почервоніла, заскочена за потаємними думками.　

— Я згадувала Сісі. Це було так схоже на неї — зайняти найкраще місце. Власне, те, котре вона вибрала, було найближче до лампи. Саме на ньому мала б сидіти Кей.　

— Вона вам не подобалася, правда? — запитав він.　

— Ні, не подобалася. Я вважала її жорстокою та егоїстичною, — відповіла Клара, — але все ж таки вона не заслуговувала на смерть.　

— А на що вона заслуговувала? — запитав Ґамаш.　

Запитання приголомшило Клару. На що заслуговувала Сісі? Вона замислилася, дивлячись на полум’я, яке стрибало й миготіло. Лем’є змінив свою позицію і вже збирався щось сказати, та Ґамаш перехопив його погляд, і він стулив рота.　

— Вона заслуговувала на самоту. Це мало бути її покаранням за те, що вона ставилася до людей з такою　зневагою і завдавала їм стільки болю. — Клара намагалася говорити твердо та спокійно, утім відчувала, як хвилюється й тремтить її голос, і сподівалася, що не заплаче. — Сісі не можна було допускати до інших людей.　

Ґамаш мовчав, дивуючись, що ж такого могла зробити Сісі, щоб так сильно образити цю прекрасну жінку й накликати на неї такий жах. Бо Ґамаш, як і Клара, усвідомлював, що ізоляція набагато гірша за смерть.　

Він знав, що цю справу буде нелегко розкрити. У будь-кого, хто завдає такої шкоди людям, у житті повно таємниць і ворогів. Ґамаш присунувся ближче до вогнища. Надворі зайшло сонце, і на Три Сосни опустилася ніч.　

Розділ одинадцятий

— Вона була не така вже й погана, — сказала Рут Зардо, закриваючи корком пляшку вина.　

Вона налила собі ще один келих, утім гостям не запропонувала.　

Ґамаш і Лем’є сиділи на білих пластикових садових кріслах, які Рут називала обіднім гарнітуром. Температура на кухні була трохи вище нуля, тож на Рут було кілька поїдених міллю светрів. Чоловіки залишилися в парках.　

Агент Лем’є тер руки одна об одну і з усіх сил намагався протистояти бажанню похукати на них. Опитавши подружжя Морров, він і Ґамаш перетнули сільську луку й попрямували до найменшого будинку, який агент Лем’є коли-небудь бачив. Це була халупа з двома вікнами на першому поверсі й одним нагорі. Біла фарба облупилася, а один із ліхтарів на ґанку не горів.