Лоран Бине – HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх (страница 58)

18 червня 2008 року. У них залишається останній магазин патронів. Таке, гадаю, помічаєш дуже швидко, навіть під час бою, а може, тим паче під час бою. Чотирьом чоловікам немає потреби щось казати. Ґабчик та його друг Вальчик усміхаються один одному, я в цьому впевнений, я немов бачу їхні усмішки. Вони знають, що славно билися. Опівдні чотири приглушених постріли лунають посеред гуркоту бою, який миттю припиняється. Тиша нарешті спадає на Прагу й оповиває місто, наче саван із пилу. Усі есесівці завмирають на місці, ніхто не наважується більше стріляти, ба навіть поворухнутись. Усі чекають. Паннвіц також закляк. Урешті він киває есесівському офіцерові. Той вагається, у ньому не відчувається чоловічої впевненості, яку згідно зі статутом належить демонструвати за будь-яких обставин, а потім наказує двом своїм підлеглим піти подивитися. Есесівці обережно спускаються на кілька сходинок і зупиняються. Наче два маленькі хлопчики, вони обертаються й дивляться на свого начальника, який махає їм рукою: weiter, weiter[76], ідіть далі. Усі присутні в церкві стежать за ними, затамувавши дихання. Есесівці зникають у крипті. Спливають довгі секунди, доки — буквально — із потойбіччя лунає крик. По-німецьки. Офіцер із револьвером у руці рішуче кидається сходами вниз. За який час повертається назад, штани в нього мокрі до стегон. Він кричить: «Fertig![77]» І по всьому. Чотири трупи плавають у воді: Ґабчик, Вальчик, Шварц і Грубий, які застрелилися, щоб не потрапити живими до рук ворогові. На поверхні води — клаптики подертих банкнот і посвідчень особи. Серед розкиданих у підземеллі речей знаходять пальник, одяг, матраци і книгу. На стінах — сліди крові, на дерев’яних сходах — ціла калюжа (щонайменше ця кров — точно німецька). Повно гільз, але жодного патрона: хлопці лишили для себе по останньому.

Полудень. Майже вісім годин знадобилося восьмистам есесівцям, щоб покінчити із сімома десантниками.

Моя оповідь добігає кінця, і я почуваюся цілковито спустошеним — неначе в мене всередині сама порожнеча. Я міг би тут і зупинитися, але ні, так не годиться. Люди, які брали участь у цій історії, — не персонажі, а якщо й стали ними, то лише через мене, і я не хочу поводитися з ними, як із персонажами. Без прикрас, не вбираючи нічого в літературну обгортку (принаймні не маючи наміру вбирати), я розповім, що сталося з тими, хто ще лишався живий опівдні 18 червня 1942 року.

Коли я дивлюся новини, коли читаю газету, коли зустрічаюся з людьми, коли сиджу в колі друзів і знайомих, коли бачу, як кожен борсається щосили й намагається подолати черговий абсурдний поворот нашого життя, я кажу собі, що світ безглуздий, зворушливий і жорстокий. Те саме й із цією книжкою: історія жорстока, головні герої зворушливі, а я поводжуся безглуздо. Одначе я в Празі.

Я в Празі, мабуть, востаннє. Як завжди, мене оточують кам’яні примари, що залюднюють місто, погрозливі, доброзичливі й байдужі. Я бачу, як під Карловим мостом пропливає, поступово зникаючи, неначе вирізьблене з мармуру тіло молодої темноволосої жінки з білою шкірою; літня сукня облягає її живіт і стегна, а струмені води креслять на оголених грудях і лоні магічні формули, які миттю щезають. Вода річки омиває серця людей, підхоплених течією. Цвинтар, як зазвичай, уже зачинено. Із вулиці Ліліової чутно лункий кінський тупіт по бруківці. Казки й легенди старої Праги, Праги алхіміків, розповідають, що Ґолем повернеться, коли місто буде в небезпеці. Ґолем не повернувся, щоб захистити євреїв і чехів. Залізна людина, зачаклована віковим прокляттям, навіть не поворухнулася ні тоді, коли загарбники створювали Терезінський концтабір, ні коли вбивали людей, ні коли грабували, знущалися, мордували, депортували, розстрілювали, труїли газом, знищували всіма можливими способами. Коли Ґабчик і Кубіш десантувалися в Чехії, уже було надто пізно, лихо вже прийшло до їхньої батьківщини, і їм залишалася тільки помста. Яскрава, блискуча помста, яка, утім, коштувала дорого, дуже дорого їм самим, їхнім друзям і їхньому народу.

Леопольд Треппер, керівник «Червоної капели», легендарної розвідувальної мережі, що діяла на території Франції, якось зауважив: коли підпільник потрапляє до рук ворога і йому пропонують співпрацю, він може погодитися або ні. Погодившись, він ще має змогу обмежити шкоду від своєї зради: треба розповідати якомога менше, викручуватися, видавати інформацію по краплині, вигравати час. До такої стратегії вдався сам Треппер, коли його арештували, так само чинив і А-54. Але в цих двох випадках ідеться про професіоналів, шпигунів найвищого рівня. Здебільшого ж ті, хто зрештою таки піддавався, нехай доти й витримував найжорстокіші тортури, тої миті, коли ламався, коли вирішував остаточно, зазвичай «скочувався в зраду, наче в багно», за влучним висловом Треппера. Я часто пригадую ці слова. Карел Чурда не задовольнився тим, що навів ґестапо на слід виконавців замаху. Крім цього, він виказав нацистам усі відомі йому контакти й назвав імена всіх людей, які допомагали йому, відколи Чурда повернувся на батьківщину. Ґабчика й Кубіша Чурда продав, але всіх решту він просто здав. Наприклад, не було жодної потреби згадувати про існування радіопередавача «Лібуше». Замість того щоб промовчати, зрадник напровадив ґестапо на слід двох останніх десантників із Вальчикової групи «Сілвер А» — капітана Бартоша й радиста Потучека. Слід приводить німців до Пардубіце, де вони вистежують Бартоша, який, розуміючи, що не втече від погоні, закінчує життя самогубством, як і його побратими. На нещастя, у нього знаходять записник із купою адрес, і Паннвіц має змогу далі розмотувати клубок. Нитка приводить до зовсім маленького сільця Лежаки, яке повторює сумну долю Лідіце. 26 червня радист Потучек, єдиний десантник, що лишився живим, надсилає останнє повідомлення: «Село Лежаки, де я перебував разом із передавачем, знищено. Людей, які нам допомагали, арештовано [виживуть лише дві біляві дівчинки, яких буде визнано придатними до онімечення]. Завдяки їм мені вдалося врятуватися і врятувати «Лібуше». Фреди [Бартоша] того дня в Лежаках не було. Я не знаю, де він, а він не знає, де тепер я. Сподіваюся, нам удасться знайти один одного, але поки що я сам. Наступна передача 28 червня о 23.00». Потучек блукав лісами, його вистежили в іншому селі, йому вдалося втекти і звідти, проклавши собі дорогу пострілами з револьвера, однак зрештою загнаного, знесиленого й виснаженого від голоду його спіймали й 2 липня розстріляли поблизу Пардубіце. Я написав, що Потучек був останнім із десантників, надісланих Лондоном, але це не так: лишається ще Чурда, зрадник, який забрав свої срібняки, змінив ім’я, одружився з корінною німкенею і працював тепер подвійним агентом на повну платню у нових хазяїв. Німецького суперагента А-54 тим часом відправляють до Маутгаузену, де йому, як Шехерезаді, вдається все відтягувати й відтягувати свою страту. На жаль, мало хто мав про запас стільки казок.

Ата Моравець і його батько, Анна Малінова, наречена Кубіша, дев’ятнадцятилітня Лібена Фафек, наречена Ґабчика, імовірно вагітна, разом із усією своєю родиною, Новаки, Сватоші, Зеленки, Піскачек, Ходл — я стількох іще забув! — православний священик із церкви Святих Кирила й Мефодія разом з усім церковним причетом, мешканці Пардубіце, усі ті, хто виявився так чи інакше причетним до допомоги десантникам, були арештовані, депортовані, розстріляні, задушені в газових камерах. Учитель Зеленка, коли його прийшли арештовувати, встиг розгризти ампулу із ціанистим калієм. Пані Новак, мати дівчинки із велосипедом, кажуть, збожеволіла, перш ніж її разом із дітьми відправили до газової камери. Дуже небагатьом вдалося, як консьєржеві будинку, де мешкали Моравці, прослизнути у крихітні вічка розставленої ґестапівцями сітки. Навіть Бевзь, песик, опікуватися яким Вальчик доручив дружині консьєржа, помер начебто від туги за господарем. Коли ще Вальчик ходив на розвідини, пес завжди бігав разом із ним. Але ж треба додати ще всіх тих, хто взагалі не мав жодного стосунку до вбивства Гайдріха: заручників, євреїв, політичних в’язнів, страчених заради помсти, цілі села, Анну Марущакову та її коханця, чиє невинне листування спричинило винищення Лідіце, а також сім’ї десантників, єдиним злочином яких були родинні зв’язки з диверсантами. Кубішів і Вальчиків цілими групами відправляли до Маутгаузену, де всіх труїли в газових камерах. Лише Ґабчикова родина — батько й сестри — уникли смерті завдяки своїй національності: Словаччина була сателітом Райху, однак не окупована німцями, і, прагнучи зберегти бодай подобу суверенітету, не наважилася стратити своїх громадян, навіть на догоду грізному союзнику. Проте загалом наслідком замаху на Гайдріха стала загибель сили-силенної людей, хоча, як повідомляють, усі, кого судили за допомогу десантникам, мужньо заявляли просто в обличчя суддям-нацистам, що ні про що не шкодують і пишаються тим, що помруть за свою країну. Моравці не виказали свого консьєржа. Фафеки не зрадили Оґоунів, і ті також урятувалися. Ось майже і все, що мені хотілося розповісти про цих чоловіків і жінок доброї волі; те, про що я прагнув не забути сказати, нехай навіть і незграбно. Зрештою, незграбність завжди притаманна всім, хто віддає шану чи висловлює співчуття.