Лоран Бине – HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх (страница 57)

Насправді мені не хочеться закінчувати цю історію. Я волів би навіки затримати цю мить, коли четверо чоловіків, ув’язнені в крипті, вирішують не здаватися й прорити тунель. Вони визначають — бог його знає як, — що стіна з віконцем-бійницею в тому місці, що під рівнем землі, має крихку цеглу, яку можна легко розібрати. Може, тут вихід, може, тут удасться пробитися? За стіною — м’який ґрунт, десантники подвоюють свої зусилля. Скільки треба прорити до каналізаційного колектора, стоку, ходу, що приведе їх до річки? Двадцять метрів? Десять? Менше? На вулиці сімсот есесівців стоять, тримаючи палець на спусковому гачку, чи то паралізовані страхом перед цими чотирма, чи то занадто збуджені перспективою вигнати з лігвища ворога, що обкопався там, ворога рішучого й незворушного, який уміє битися. Німці навіть не знають, скільки людей там усередині, може, і цілий батальйон, адже крипта п’ятнадцять метрів завдовжки. Зовні — метушня й біганина, посеред якої Паннвіц дає накази. Усередині риють землю із відчайдушним запалом. Може, це лише боротьба заради боротьби, і більш нічого. Може, ніхто з них не вірить у цей божевільний, голлівудський план утечі. Але я вірю. Четверо чоловіків риють землю. Мабуть, вони саме міняються, коли чують ревіння пожежної сирени, що лунає з вулиці. А може, не було ніякої сирени? Треба перечитати свідчення пожежника, який був там присутній того жахливого дня. Ґабчик несамовито риє землю, він засапався й обливається потом, він, який стільки днів мерзнув тут. Я впевнений, що саме йому спало на думку рити тунель, він за своєю природою такий оптиміст. І він риє, він не терпить бездіяльності, покірного очікування смерті. Тільки не сидіти склавши руки, треба бодай спробувати врятуватися! Кубіш помер недаремно. Ніхто не скаже, що його смерть марна! Коли вони почали рити? Ще під час штурму хорів, користаючись із того, що за гуркотом вибухів не чути ударів кайла? Цього я також не знаю. Як можна знати так багато всього й водночас так мало про людей, про історію, про історичні події, із якими живеш роками? Але глибоко в душі я знаю, що їм усе вдасться, я це відчуваю, десантники врятуються із цієї пастки, вислизнуть від Паннвіца, Франк скаженітиме від люті, а потім про них зніматимуть фільми.

Де ж ці бісові свідчення пожежника?

Сьогодні 27 травня 2008 року. Коли близько восьмої години ранку приїжджають пожежники, вони бачать скрізь есесівців і труп чоловіка на тротуарі, адже ніхто навіть не подумав про те, щоб прибрати тіло Опалки. Пожежниками пояснюють, що від них вимагається. Це Паннвіцові сяйнула така блискуча ідея: вигнати десантників із їхнього сховку водою, як щурів із нори, а якщо не вдасться — потопити. Нікому з пожежників не до вподоби таке завдання, чути, як хтось із них бурчить собі під ніс: «На нас не розраховуйте!» Але їхній начальник горлає: «Хто це сказав?» Та хто ж іде в пожежники для такої роботи? Тому начальник сам призначає «добровольця» й наказує йому вибити ґратки у віконці до крипти. Кілька ударів — і ті випадають. Франк плескає в долоні. Починається нова битва — довкола цього горизонтального отвору на око — менше ніж метр завдовжки і сантиметрів тридцять заввишки; довкола чорної діри в невідоме, що несе смерть для німців, щілини світла, такої самої погибельної для тих, хто в крипті. Це вузеньке віконечко перетворюється на ту клітину на шаховій дошці, на яку всі фігури, котрі ще лишилися в грі, прагнуть потрапити, щоб здобути вирішальну позиційну перевагу в партії, де білі (адже першими тут ходять чорні й уміло використовують свою ініціативу) грають у захист «один проти ста».

28 травня 2008 року. Пожежникам удасться просунути у віконце під’єднаний до гідранта рукав. Насоси ввімкнено. Вода крізь бійницю рине до крипти.

29 травня 2008 року. Вода підіймається. Ґабчик, Вальчик та двоє їхніх товаришів стоять по кісточку у воді. Ледве до віконця наближається чиясь тінь, вони пускають в її напрямку автоматну чергу. А вода підіймається.

30 травня 2008 року. Вода підіймається ще трохи, але тепер вона прибуває дуже повільно. Франкові нетерпеливиться. Німці кидають у крипту гранати зі сльозогінним газом, щоб викурити десантників, але марно, бо гранати падають у воду. Чому вони не зробили це спочатку? Загадка. Я не відкидаю, що німці, як часто з ними траплялося, діяли поспіхом і без ладу. Паннвіц видається мені людиною доволі розважливою, але, гадаю, не всі дії військових він контролював, до того ж він сам зрештою міг піддатися паніці. Ґабчик та його друзі стоять у воді, але з таким темпом вони швидше помруть від старості, ніж потонуть.

1 червня 2008 року. Франк роздратований до краю. Що більше часу спливає, то сильніше він непокоїться, щоб оборонці таки не відшукали якогось способу вислизнути. Вода їм у цьому може навіть допомогти, адже, помітивши, куди вона витікає (крипта вочевидь виявилася негерметичною), десантники можуть знайти якусь пролазку. Усередині хлопці розподіляють між собою обов’язки. Один збирає гранати й викидає їх назовні. Другий несамовито риє далі тунель. Третій за допомогою драбини намагається виштовхати пожежний рукав назовні. Останній, четвертий, автоматними чергами зустрічає будь-кого, хто наближається до люка. По той бік кам’яної стіни солдати й пожежники, зігнувшись удвоє, намагаючись уникнути куль, щоразу підбирають шланг і заштовхують його назад.

2 червня 2008 року. Німці встановлюють напроти віконця велетенський прожектор, щоб засліпити мешканців крипти й завадити їм цілитися. Але його навіть не встигають увімкнути: автоматна черга, немовби ставлячи глузливу крапку, виводить його з ладу.

3 червня 2008 року. Німці вперто намагаються всунути пожежний рукав у віконце, сподіваючись або вигнати оборонців зі сховку, або потопити їх, але щоразу десантники драбиною, наче телескопічною рукою, викидають його назад. Я не розумію, чому есесівці не могли пустити свої шланги крізь люк, який зяяв, наскільки мені відомо, посеред церкви. Можливо, пожежні рукави були закороткими або протягнути їх туди з усім потрібним обладнанням не було змоги. А може, якесь неймовірне провидіння позбавило нападників ясності розуму, коли вони планували тактику штурму.

4 червня 2008 року. Десантники стоять у воді по коліна. До віконця підводять Чурду й Ату Моравця. Ата відмовляється говорити, але Чурда, нахилившись, кричить: «Здавайтеся, хлопці! Зі мною добре поводяться. Ви станете військовополоненими, усе буде гаразд». Ґабчик і Вальчик упізнають голос, тепер вони знають, хто їх зрадив. Хлопці відповідають, як звичайно, — автоматною чергою. Ата стоїть, похиливши голову, із розпухлим обличчям і відсутнім поглядом, таким, наче юнак уже на півдорозі до світу мертвих.

5 червня 2008 року. Через кілька метрів земля стає твердою. Невже десантники припиняють рити тунель і тепер лише відстрілюються? Не можу в це повірити. Вони відчайдушно кидаються довбати землю. Якщо треба, вони нігтями прориють собі прохід.

9 червня 2008 року. Франкові вривається терпець. Паннвіц розмірковує. До крипти має бути ще якийсь вхід. Туди ж заносили мертвих ченців. Яким чином спускали тіла? Есесівці далі обшукують церкву, розбирають уламки цегли, зривають із підлоги килим, нищать вівтар, простукують камінь, нишпорять скрізь.

10 червня 2008 року. І зрештою таки знаходять. Під вівтарем виявляється важка плита, за якою, судячи зі звуку, порожньо. Паннвіц кличе пожежників і наказує їм розбити плиту. Малюнок у розрізі показав би пожежників, які лупають плиту нагорі, і десантників, які риють землю внизу. Підпис до малюнку був би такий: «Наввипередки зі смертю — сто проти одного».

13 червня 2008 року. Спливає двадцять хвилин, протягом яких пожежники марно б’ються над плитою. Ламаною німецькою вони пояснюють озброєним солдатам, які стоять поруч, що їхнім знаряддям такий камінь не розбити. Роздратовані есесівці відпускають їх і приносять динаміт. Підривники встановлюють вибухівку довкола плити, а коли підготовку закінчено, усі виходять. Надворі лунає наказ усім відступити від церкви. Унизу десантники безперечно теж припинили рити. Тиша, що замінила гамір, який досі панував нагорі, мала би їх насторожити. Вони усвідомлюють: неминуче близько. Вибух підтверджує їхні передчуття. Десантників накриває хмарою пилу.

16 червня 2008 року. Паннвіц наказує розібрати завали. Плита розкололася надвоє. Один із ґестапівців просовує голову в отвір — кулі миттю свистять у його бік. Паннвіц задоволено всміхається. Вони таки знайшли вхід. Есесівцям наказано спускатися, але перед ними постає та сама проблема: вузькі дерев’яні сходи не дозволяють пройти до крипти більш як по одному. Першій групі есесівців не пощастило: німці падають як підтяті. Але тепер оборонцям треба пильнувати аж за трьома входами. Скориставшись тим, що вони відволіклися від віконця, котрийсь із пожежників хапає драбину тої миті, коли один із десантників учергове виштовхує нею шланг, і витягує її назовні. Франк плескає в долоні. Пожежника винагородять за таку ревність у роботі (однак покарають після визволення Чехословаччини від німців).

17 червня 2008 року. Становище вкрай ускладнюється. Оборонці більше не мають своєї імпровізованої телескопічної руки, а їхній бункер дістав пробоїни, як у прямому значенні, так і в переносному. Тепер, коли на додачу до вікна зі шлангом, що становить чималу небезпеку для десантників, у есесівців з’явилося два шляхи доступу до крипти, оборонці зрозуміють: це кінець. Вони знають, що приречені. Хлопці припиняють рити землю (якщо досі ще не припинили) і зосереджуються лише на тому, щоб відстрілюватися. За наказом Паннвіца розпочинається нова хвиля наступу: одні есесівці атакують через основний отвір, тимчасом як інші кидають до крипти гранати й намагаються по одному спуститися крізь люк. «Стени» стрекочуть щозмога, намагаючись відкинути нападників. Гармидер, безлад, справжній форт Аламо[75], і це триває, триває, триває, і ніяк не закінчується. Німці наступають зусібіч: через люк, через вікно, сходами. Гранати падають у воду й не вибухають, а четверо чоловіків стріляють без упину по всьому, що рухається.